Коли Оксана побачила дві смужки на тесті, її руки тремтіли. Це була довгоочікувана вагітність. Вона вийшла з ванної кімнати, ховаючи пластикову паличку за спиною, і подивилася на Андрія. Він сидів на дивані, гортаючи стрічку новин у телефоні.
— Андрію… — голос Оксани зірвався.
Він підвів очі, помітив її стан, і телефон миттєво полетів на стіл. Коли вона показала йому тест, його очі наповнилися слізьми. Він підхопив її на руки, кружляв кімнатою, обережно притискаючи до себе.
— Боже, Оксанко! Ми будемо батьками! Ти уявляєш? Я буду татом! — його голос бринів від щирого захвату.
Наступні дев’ять місяців були схожі на гарну рекламу сімейного життя. Андрій ходив з нею на кожне УЗД. Він тримав її за руку, коли вони вперше почули серцебиття малюка. Він сам вибирав колір шпалер для дитячої кімнати — ніжно-фісташковий, “щоб очі відпочивали”.
— Ти не хвилюйся, мила, — казав він вечорами, гладячи її живіт, коли вона ділилася своїми страхами перед материнством. — Ми впораємося. Я ж не якийсь там печерний чоловік. Ми — команда. Я буду поруч. Я буду міняти підгузки, гуляти, купати. Ти не будеш сама.
Вона вірила кожному його слову. Вона бачила його палаючі очі, коли він складав дитяче ліжечко. Хіба могла вона тоді знати, що для нього це була просто ще одна гра в “доросле життя”, де підготовка цікавіша за сам процес?
Пологи були важкими. Екстрений кесарів розтин, втрата крові, кілька днів у реанімації. Коли Андрій забирав їх із сином — якого назвали Марком — з пологового будинку, він подарував їй величезний букет троянд і замовив фотографа. На фотографіях вони виглядали ідеально: втомлена, але щаслива мати, і гордий батько, який ніжно тримає згорток із блакитною стрічкою.
Але щойно зачинилися двері їхньої квартири, фотосесія закінчилася. Почалося життя.
Перший тиждень Андрій взяв відпустку. Але його уявлення про “допомогу” виявилося дуже специфічним.
— Оксано, він плаче, — Андрій стояв над ліжечком і розгублено дивився на червоне личко Марка. — Зроби щось, він напевно хоче їсти.
— Андрію, я щойно його годувала. Може, йому треба змінити підгузок? Ти ж обіцяв…
— Ой, ні, ти ж знаєш, мене від цього нудить, — він нервово засміявся і зробив крок назад. — Давай ти, у тебе це краще виходить. Ти ж мама, у тебе інстинкти.
“Інстинкти” — це слово дуже швидко стало його улюбленим виправданням. Шви після операції нестерпно боліли. Кожне підняття з ліжка було тортурами. Але Оксана стискала зуби, йшла у ванну, підмивала дитину, міняла підгузок. Андрій тим часом робив їй чай. Він щиро вважав, що чашка чаю — це рівноцінний внесок у догляд за немовлям.
Коли його відпустка закінчилася, він зітхнув із незрозумілим полегшенням.
— Все, кохана, мені час добувати мамонта. Тепер ти тут за головну, — поцілував він її в лоб перед виходом на роботу.
Марку було два місяці. У нього почалися коліки. Це були найстрашніші тижні в житті Оксани. Дитина кричала годинами, підгинаючи ніжки, і нічого не допомагало: ні краплі, ні масажі, ні тепла пелюшка.
Оксана спала уривками по 20-30 хвилин на добу. Вона перестала дивитися в дзеркало, бо звідти на неї дивилася бліда тінь із темними колами під очима і брудним волоссям.
Була третя година ночі. Марк розривався від плачу вже другу годину поспіль. Оксана ходила кімнатою туди-сюди, похитуючи малюка. Руки німіли, спина горіла вогнем. З сусідньої кімнати — вітальні, де тепер спав Андрій (“мені ж треба висипатися перед роботою”) — доносилося швидке клацання мишки.
Оксана не витримала. Вона зайшла у вітальню. Андрій сидів у навушниках перед монітором, його обличчя освітлювалося спалахами від вибухів у відеогрі.
Вона підійшла і торкнулася його плеча. Він здригнувся, зняв один навушник, не відриваючи очей від екрану.
— Що таке? — роздратовано кинув він.
— Андрію, благаю… Візьми його на п’ятнадцять хвилин. Я не можу більше. У мене темніє в очах. Я просто хочу лягти на п’ятнадцять хвилин, — її голос тремтів, по щоках котилися сльози.
Андрій зітхнув, нарешті поставивши гру на паузу. Він подивився на неї, але в його очах не було співчуття. Там було роздратування.
— Оксано, ти бачиш, котра година?
— Бачу. Третя ночі. А ти бачиш, що наша дитина кричить?
— Я завтра на роботу йду! Мені треба заробляти гроші, щоб вас годувати! Я просто хотів трохи розслабитися, зняти стрес. Чому ти робиш із цього трагедію?
— Зняти стрес?! — Оксана відчула, як всередині щось обривається. — А мені не треба зняти стрес?! Я не спала нормально два місяці! Я не можу спокійно сходити в туалет! А ти граєш в ігри!
— Бо ти вдома сидиш! — підвищив він голос. — Це твоя “робота” зараз — бути з дитиною. Всі жінки народжують, всі сидять у декреті, і ніхто не влаштовує істерик посеред ночі!
Він відвернувся до монітора і надягнув навушник назад.
Оксана стояла як вкопана. Дитина на її руках продовжувала плакати. У ту ніч щось назавжди зламалося. Вона мовчки вийшла з кімнати. Вона не просила його про допомогу наступні кілька тижнів. Вона зрозуміла: допомоги не буде.
Після тієї ночі Андрій почав затримуватися “на роботі”. Якщо раніше він повертався о шостій-сьомій вечора, то тепер дверний замок клацав не раніше дев’ятої.
Він заходив до квартири, наповненої запахами дитячого крему, молока і втоми, швидко мив руки, зазирав у дитячу на хвилину, казав “Уті-пусі, як наш хлопчик?”, і йшов на кухню.
— Я так втомився на роботі, просто жах. Шеф завалив проєктами, — скаржився він, накладаючи собі вечерю, яку Оксана приготувала однією рукою, тримаючи на другій малюка.
Повечерявши, він брав телефон і лягав на диван.
— Андрію, потримай Марка, я швидко прийму душ, — просила Оксана.
— Давай швидше, бо я зараз засну, — невдоволено бурмотів він, беручи сина так, ніби це була порцелянова ваза, що от-от вибухне.
Варто було Оксані увімкнути воду, як через дві хвилини лунав гук: “Оксано! Він плаче! Я не знаю, що з ним робити!”. Вона виходила з душу в мильній піні, загорнувшись у рушник, і забирала дитину. Андрій із полегшенням видихав і повертався до телефону.
Якось у вихідний Андрій заявив, що йде з хлопцями в бар.
— Ти серйозно? — Оксана подивилася на нього почервонілими від недосипу очима. — Я просила тебе посидіти сьогодні з малим, щоб я могла поїхати до стоматолога. У мене зуб болить вже три дні.
— Оксанко, ну ми ж домовилися ще тиждень тому! У Макса день народження. Я ж не можу не піти. Перенеси стоматолога на понеділок, посидиш із малим, потім поїдеш.
— Як ти собі це уявляєш? Я поїду до стоматолога з немовлям на руках?!
— Ну попроси свою маму! — дратувався Андрій. — Чого ти мене постійно смикаєш? Я чоловік, мені треба відпочивати поза домом. Я ж не можу постійно бути прив’язаним до вашої “маминої” рутини!
Він пішов. А Оксана сіла на підлогу у ванній, притисла коліна і вперше закричала від безсилля, заглушаючи свій голос шумом води. Вона не розуміла, куди подівся той чоловік, який обіцяв, що “ми — команда”.
Марку виповнилося сім місяців, коли він вперше серйозно захворів. Температура піднялася до 39,5. Він горів, плакав і відмовлявся від їжі.
Це була субота. Андрій спав до одинадцятої. Коли він нарешті вийшов на кухню, Оксана вже кілька годин намагалася збити температуру.
— Що за крик з самого ранку? — позіхаючи, запитав Андрій, наливаючи собі каву.
— У Марка 39,5. Я дала сироп, але температура не падає. Треба викликати швидку, — Оксана тряслася від паніки.
— Яка швидка, Оксано? Ти знову панікуєш на порожньому місці. Це зуби. Дай йому ще щось.
— Я не можу дати ще щось, є дозування! Андрію, допоможи мені, потримай його, я хоч температуру переміряю нормально!
Андрій неохоче взяв дитину. Марк, відчуваючи чужі, невпевнені руки, зайшовся ще більшим істеричним плачем. Андрій протримав його рівно хвилину, після чого тицьнув назад Оксані.
— Забери його, він мене дратує своїм криком. У мене від нього голова розколюється.
Оксана завмерла. Вона подивилася на чоловіка так, ніби бачила його вперше в житті.
— Твоя дитина горить від температури, а тебе дратує її крик? — тихо, небезпечно тихо запитала вона.
— Оксано, я не лікар! Що я можу зробити? Ти мати, ти повинна знати, як його заспокоїти! — він відставив чашку. — Коротше, я поїду в гараж до Сані. Мені там треба з машиною розібратися. Зателефонуєш, як заспокоїться.
Він одягнувся і пішов. Оксана залишилася сама. Вона сама викликала швидку. Сама їхала з дитиною в лікарню. Сама сиділа під крапельницею.
Коли наступного ранку вони повернулися додому, Андрій спав. У квартирі тхнуло перегаром і стояли порожні коробки з-під піци.
Вона не стала його будити. Вона просто сіла на кухні і зрозуміла одну страшну річ: її чоловік не перестав бути батьком. Він ним так і не став.
Велике з’ясування стосунків сталося через тиждень. Марк одужав, але всередині Оксани хвороба лише набирала обертів — хвороба під назвою “глуха образа”.
Був вечір п’ятниці. Андрій повернувся додому в гарному настрої. Купив суші.
— Ну що, дівчата і хлопці, гуляємо? — він спробував обійняти Оксану, але вона відсторонилася, мов від гарячого.
— Що сталося? Знову чимось незадоволена? — його настрій миттєво зіпсувався.
— Сядь, — сказала вона, вказуючи на стілець. — Марк спить. Нам треба поговорити.
Андрій закотив очі, але сів, закинувши ногу на ногу.
— Слухаю уважно. Чергові претензії?
— Так, Андрію. Претензії, — Оксана сіла навпроти. Її голос був напрочуд спокійним, і це лякало найбільше. — Скажи мені, хто ти в цьому домі?
— В сенсі? Я твій чоловік. Я батько нашої дитини. Я забезпечую сім’ю.
— Ти не батько, Андрію. Ти сусід. Ти квартирант, якому не пощастило зняти кімнату поруч із немовлям, і тепер тебе дратує шум.
Андрій почервонів:
— Що ти несеш?! Я все для вас роблю! Я працюю як проклятий!
— Робота — це твоє єдине виправдання для всього! Ти ховаєшся за нею! Але я теж працюю. 24 години на добу, 7 днів на тиждень, без вихідних і лікарняних. Коли Марк був у лікарні, де був ти?
— Я ж питав, чи треба приїхати! Ти сказала “ні”!
— Я сказала “ми в лікарні під крапельницею”. Нормальний батько не питає, він кидає все і мчить туди!
Оксана подалася вперед, дивлячись йому прямо в очі:
— Коли ти востаннє гуляв із ним на вулиці? Коли ти востаннє сам його купав? Ти знаєш, який розмір підгузків він носить? Ти знаєш, яка суміш йому потрібна? Ти знаєш, яку пісню він любить перед сном? Ні! Ти не знаєш нічого про власного сина!
Андрій підірвався зі стільця, вдаривши кулаком по столу:
— Досить робити з мене монстра! Я чоловік! Я не створений для цих ваших соплів і підгузків! Підросте, почне говорити, грати в футбол — тоді я буду з ним займатися! А зараз йому потрібна тільки ти і твоє молоко! Я там зайвий! Ти сама мене відштовхуєш своїми вічними причіпками! Я все роблю не так, як би я не старався!
— Ти не стараєшся, Андрію! — Оксана теж встала. Її голос зривався. — Ти просто чекаєш, коли він стане “зручним”! Коли він перетвориться на готову людину, з якою можна прикольно погратися! Але батьківство — це не тільки веселі ігри у футбол. Це брудні пелюшки, блювота на плечі, безсонні ночі і дикий страх за його життя! Ти хотів дитину. Ти благав мене про неї. Ти казав: “Ми впораємося, ми команда”. Де твоя команда зараз?!
— Знаєш що? — Андрій зло примружився. — Тобі просто подобається бути жертвою. Ти сама звалила все на себе, роздула з мухи слона, і тепер пиляєш мене. Я пішов. Поговоримо, коли в тебе пройде цей післяпологовий психоз.
Він грюкнув дверима, поїхавши ночувати до мами.
Оксана залишилася на кухні. Вона дивилася на коробки з суші і не відчувала нічого, крім абсолютної, крижаної порожнечі. Вона більше не плакала. Сльози закінчилися.
Минув рік. Марку виповнився один рік.
На вихідних вони влаштували свято. Прийшли батьки Андрія, батьки Оксани, куми, друзі. Андрій замовив кульки, великий торт у формі машинки і запросив аніматора.
Весь вечір він не відпускав Марка з рук (щоправда, лише тоді, коли хтось діставав камеру). Він носив його на шиї, підкидав до стелі (ігноруючи прохання Оксани бути обережнішим), розказував гостям, який його син розумний.
— Ой, Андрію, який ти молодець! Справжній тато! — розчулювалася свекруха. — Оксанко, як тобі пощастило з чоловіком! І гроші заробляє, і з дитиною так допомагає!
Оксана сиділа за столом, механічно усміхалася і кивала. Вона дивилася на цю виставу і їй хотілося сміятися. Вона знала, що за п’ятнадцять хвилин до приходу гостей Андрій накричав на неї за те, що вона не попрасувала йому “ту саму сорочку”, бо вона пів ночі носила Марка на руках через зуби.
Вона знала, що “справжній тато” жодного разу за цей рік не встав до сина вночі.
Вона знала, що вона фактично одиначка в шлюбі.
Цей статус лякав своєю абсурдністю. У неї є обручка на пальці, спільне прізвище, спільний бюджет. Але її чоловік — це просто старша, більш примхлива дитина, яка вимагає чистої сорочки, гарячої вечері і відсутності проблем.
Коли гості розійшлися, Андрій знесилено впав на диван.
— Ох, ну і день. Я вичавлений як лимон. Малий так втомив, — сказав він, розстібаючи верхні ґудзики сорочки. — Оксано, прибери там зі столу, і зроби мені чайку, будь ласка. Я навіть пальцем поворухнути не можу.
Оксана стояла у дверях вітальні з Марком на руках. Хлопчик уже дрімав, поклавши голову їй на плече. Вона подивилася на чоловіка. Навколо нього валявся обгортковий папір від подарунків, на столі стояли брудні тарілки.
Вона не відчула злості. Не відчула бажання влаштувати скандал. Настала та стадія розчарування, коли людина просто стає байдужою.
— Ні, Андрію, — тихо, але твердо сказала вона.
— Що “ні”? — він не зрозумів.
— Я не буду прибирати зі столу зараз. І не буду робити тобі чай. Я йду вкладати сина і лягаю спати.
— Ти серйозно? Важко зробити чай своєму чоловікові?
— Так, важко. Якщо хочеш — зроби сам.
Вона розвернулася і пішла в спальню. Вона зачинила за собою двері і почула, як він незадоволено бурмоче щось про “жіночу істерику”.
Наступного ранку Оксана прокинулася раніше за всіх. Вона сиділа на кухні з чашкою кави і дивилася у вікно.
Вона зрозуміла найважливішу річ. Вона не може змінити Андрія. Він не подорослішає, поки йому комфортно. А йому комфортно жити у своєму паралельному всесвіті, де він “добувальник”, а все інше — не його проблеми.
Вона зрозуміла, що страждає не від того, що їй важко з дитиною. З дитиною вона навчилася справлятися ідеально. Їй було важко від невиправданих очікувань. Від щоденного споглядання людини, яка мала б бути її опорою, але стала додатковим тягарем.
“Після народження дитини він просто перестав бути батьком”, — подумала вона. Ні, це звучить неправильно. Він був чоловіком, який хотів мати статус батька, не виконуючи його функцій. Як людина, яка купує абонемент у спортзал, щоб просто мати картку в гаманці і всім розповідати, що займається спортом.
Вона дістала телефон і відкрила сайт пошуку нерухомості. Їй треба було подивитися ціни на оренду. Вона мала невеликі заощадження, і через кілька місяців Марка можна було віддавати в ясла на півдня, а їй — повертатися до роботи на фрілансі.
Коли Андрій прокинувся і вийшов на кухню, чухаючи потилицю, він очікував побачити насуплену дружину, готову до чергової сварки. Але Оксана була абсолютно спокійною.
— Доброго ранку, — сказала вона рівним голосом.
— Доброго… Слухай, вибач за вчорашнє, я реально втомився просто, — він спробував піти на мирову, відчуваючи щось нетипове в її поведінці.
— Все нормально, Андрію. Я все розумію.
Він полегшено зітхнув і поліз у холодильник. Він подумав, що вона нарешті “заспокоїлася”. Він не знав, що цього ранку Оксана перестала бути його дружиною.
Вона обрала найскладніший, але найчесніший шлях. Вона зрозуміла, що бути матір’ю-одиначкою юридично і фізично — це набагато легше, ніж бути одиначкою у шлюбі. Тому що самотність наодинці з собою — це свобода і спокій. А самотність поруч із тим, хто тебе ігнорує — це щоденні тортури, що вбивають повагу до себе.
А попереду було довге дорослішання її сина. І вона твердо вирішила: єдине, чого вона точно не хоче — це щоб її син виростав, дивлячись на модель сім’ї, де жінка тягне все на собі, а чоловік просто приходить додому пограти у відеоігри.
Автор: Наталія
