— Досить жити за рахунок нашої родини! — обурювалася свекруха, навіть не здогадуючись, наскільки вона помиляється.
Дзвінок пролунав у найгірший момент — саме тоді, коли Олена схилилася над ноутбуком, намагаючись завершити квартальний звіт до дедлайну. На екрані висвітилося ім’я Марії Петрівни — й серце стиснулося від тривоги.
— Олено, нам треба серйозно поговорити, — голос свекрухи звучав холодно й відсторонено.
— Приїдь завтра після роботи.
— А про що…?
— Завтра й поговоримо.
Гудки перервали всі можливі запитання. Олена втупилася у телефон, відчуваючи, як занепокоєння розливається у серці. За п’ять років шлюбу вона навчилася розпізнавати інтонації Марії Петрівни — і цей тон точно нічого доброго не обіцяв.
Всю решту дня й навіть ранок наступного вона гадала, що могло статися. Невже свекруха дізналася про їхні з Сашком фінансові труднощі? А може, про те, що Саша вже три місяці без роботи? Хоча це вони й не приховували…
Двері свекрушиної квартири відчинилися назустріч знайомому запаху крапель від серця й затхлого повітря. Марія Петрівна виглядала врочисто-суворо, мов суддя перед виголошенням вироку.
— Сідай, Олено. Чаю?
— Ні, дякую, не хочу.
— Як справи? — Свекруха вмостилася навпроти, ретельно розгладжуючи спідницю. — У мене знову тиск скаче, лікар каже — зберігати спокій. А як тут бути спокійною, коли переживаєш за сина?
Олена кивнула, відчуваючи, як усе тіло напружується. Якщо Марія Петрівна починає з розмов про здоров’я, значить, зараз буде щось серйозне.
— Знаєш, я довго думала, чи варто підіймати цю тему, — продовжила свекруха. — Але мовчати більше не можу. Саша — мій єдиний син, і я не можу спокійно дивитися, як він…
— Як він що? — Олена ледь стримувала голос, відчуваючи напруження.
— Як він старається! — Марія Петрівна підвела очі. У них читалось щось схоже на співчуття.
— Оленочко, ти ж розумієш, так більше тривати не може.
— Вибачте, але я не розумію, до чого ви…
— До грошей, люба. До того, що ти занадто багато витрачаєш. І до того, що обрала зовсім не ту роботу. Маркетолог! — вона вимовила це слово так, ніби мова йшла про щось низьке. — Які гроші може приносити той ваш маркетинг? А Саша тим часом працює на двох роботах…
Олена кліпнула, намагаючись осмислити почуте. Саша працює на двох роботах? Які ще дорогі покупки?
— А звідки ви це взяли, Маріє Петрівно?..
— Саша сам сказав. Йому важко, він переживає, що не може забезпечити родину так, як хотів би. А ти — все по салонах краси та дорогі речі купуєш…
— Які салони? — Олена розгублено похитала головою. — Я востаннє була в перукарні пів року тому!
— Не треба так реагувати, люба. Я ж не звинувачую тебе у чомусь поганому. Просто… — вона тяжко зітхнула. — Просто іноді жінка так вчепиться учоловіка, що не помічає, як тягне його на дно.
Слово «вчепиться» прозвучало образливо. Олена дивилася на свекруху, відчуваючи, як щось усередині неї тріщить.
— Маріє Петрівно, мені здається, ви трохи не розумієте, як ми живемо…
— Розумію, люба, ще й як. — Її голос став м’якшим, довірливим. — Саша — хороший хлопець, але він не може прямо сказати, що втомився. Що йому потрібна пауза. Що, можливо, йому треба подумати… про майбутнє.
— Про яке ще майбутнє?
— Про те, яке буде краще для всіх. Ти молода, гарна — ще зустрінеш гідну людину. А Саші теж не завадить… новий початок.
Олена сиділа, ніби світ навколо неї повільно розщеплювався. Кожне слово свекрухи відлунювало у серці. Не через образу — через прозріння. Щось у цій картині не складалося.
Вона — марнотратна, а Саша — працює на двох роботах?
— Це він так сказав? Що я марнотратна?
— Я розумію, жінці хочеться бути красивою, але сім’я — це компроміси. — Марія Петрівна схилилася вперед, у її погляді блиснуло співчуття. — Мій син просто надто добрий, щоб сказати це вголос. Але я бачу, як йому важко.
Олена повільно підвелася — наче прокинулася після тривалого сну. Пазли в голові почали складатися — не квапливо, але з ясністю. Саша звільнився три місяці тому — після сварки з начальником. Відтоді саме вона сплачує оренду, комуналку, купує продукти. Щомісяця перераховує гроші свекрусі на ліки. Єдина її «розкішна» покупка — джинси на розпродажі, бо старі розлізлися.
— Ясно, — сказала вона тихо, відчуваючи, як усередині рветься тонка нитка довіри. — Дякую за розмову. Я піду.
— Оленочко, не ображайся! Я ж не хотіла тебе образити! Просто подумала, що чесніше буде поговорити прямо…
Але Олена вже йшла до дверей, відчуваючи, як у ній руйнується щось велике й важливе. Не кохання — воно ще було, важке. Руйнувалася довіра. Віра у те, що вони — команда. Що вона знає чоловіка, з яким прожила п’ять років.
Дорога додому промайнула, ніби крізь туман. У голові повільно складалася нова картина їхнього життя. Як мозаїка, яку довго збирали навпомацки, а потім раптом увімкнули світло — і виявилося, що всі шматочки не там, де мали б бути.
Квартира зустріла звичним безладом і запахом речей, які забули попрати. Саша сидів на дивані, втупившись у ноутбук.
— Як справи? — розсіяно кинув, не піднімаючи голови.
Олена мовчки пройшла до спальні, витягла з шафи дорожню сумку. Почала складати речі — спокійно, методично, ніби збиралася у звичайне відрядження. Всередині вирувала буря, але руки діяли впевнено, наводячи лад у тому малому, що вона ще могла контролювати.
— Олено, що ти робиш? — Саша з’явився у дверях. У його голосі вперше за день звучали справжні емоції.
Вона мовчки продовжувала збирати речі. Кожна річ, кожна дрібниця — все це раптом стало символом минулого життя, яке закінчувалося просто зараз.
— Олено! Що відбувається? — Він підійшов ближче, але не наважився її торкнутися. — Ти кудись їдеш?
Мовчання.
— Олено, скажи хоч щось! Я знову щось не так зробив?
Вона застібнула сумку й повернулася до нього. Саша виглядав розгубленим і трохи роздратованим — як людина, яку відірвали від важливої справи.
— Слухай, якщо це через те, що я вчора пізно прийшов — я ж пояснив, зустрічався з хлопцями, обговорювали можливу роботу…
Олена взяла сумку й попрямувала до дверей. Саша заметушився поряд, перебираючи у голові можливі причини її дивної поведінки.
— Це через гроші? Олено, я ж казав, що скоро все налагодиться! Є кілька перспективних варіантів…
Мовчання.
— Чи через те, що я сиджу вдома? Ну так, ситуація не найприємніша, але що вдієш! Ринок зараз складний…
Олена вийшла у передпокій і почала одягати куртку. Рухи були тихими, майже беззвучними, але Саша все більше нервував.
— Олено, ти мене лякаєш! Скажи, що трапилось!
Вона потягнулася до ручки дверей, але тут Саша, здається, щось зрозумів.
— Зачекай… — Його голос став обережним. — Це не через Оксану, випадково?
Жінка завмерла.
— Олено, якщо ти щось дізналась… — Він заговорив швидко, знервовано. — Послухай, між нами нічого немає! Ну так, ми переписуємося, але виключно по роботі! Вона допомагає мені з резюме, дає контакти…
Олена повільно обернулася й подивилася на нього. В її очах не було образи — лише втома.
— І так, можливо, іноді ми говоримо про життя, але це ж нормально! — Саша все більше розпалювався, сприймаючи її мовчання як згоду слухати. — Вона розуміє, як зараз важко знайти нормальну роботу. Не те що деякі, які тільки й уміють, що дорікати…
Він замовк, усвідомивши, що сказав зайве.
— Тобто, я не про тебе! Ти ж не дорікаєш! Просто… ну, ти ж бачиш, як я стараюся! А тут є людина, яка просто підтримує, не читає нотацій…
— Сашо, — тихо сказала Олена.
— Так! — Він пожвавився, зрадівши, що вона нарешті заговорила.
— Відійди від дверей.
— Олено, давай поговоримо! Я все поясню! Оксана — це просто…
— Відійди.
— Ні! — Він розвів руки, загороджуючи прохід. — Я не пущу тебе, поки ми не поговоримо!
Через якусь переписку руйнувати сім’ю?
— Досить мені жити за рахунок вашої родини, — спокійно сказала Олена.
— Що? — Саша не зрозумів. — Причому тут…
— Твоя мама має рацію. Досить мені жити за рахунок вашої родини.
Жінка м’яко, але рішуче відсунула його вбік і вийшла з квартири. За спиною пролунав розгублений крик:
— Олено! Олено, повернись! Я нічого не розумію!
Жінка спускалася сходами вниз — до нового життя, що починалося з першого ковтка вільного повітря. До життя, в якому їй не доведеться бути винною у чужих поразках. До життя, де її тиха рішучість і здатність брати відповідальність стануть силою, а не причиною для докорів.
Холодне вечірнє повітря вдарило в обличчя, і Олена зрозуміла: вперше за довгі місяці вона відчуває себе по-справжньому живою.
Олена вийшла на вулицю, повільно крокуючи тротуаром, де ще залишалися калюжі після дощу. Кожен крок давався легко, ніби з її плечей зняли невидимий тягар. Телефон у кишені тремтів — Саша дзвонив знову й знову. Але вона не брала слухавку. Не тому, що хотіла образити його, а тому, що нарешті зрозуміла, що відбувається. Вона не відчувала підтримки чоловіка, а найбільше її ображало те, що Саша обманював близьких, щоб виправдати своє небажання забезпечувати сім’ю.
Жінка не мала чіткого плану. Не знала, куди піде, де ночуватиме. Але знала головне — назад вона не повернеться. Не повернеться туди, де її мовчання тлумачили як згоду, а терпіння — як зручність. Досить бути тією, хто “розуміє”, “підтримує”, “не заважає”. Настав час бути тією, хто живе.
На розі вулиці вона зупинилася, підняла обличчя до темного неба, де пробивалася перша зірка. І раптом усміхнулася. Бо саме так, несподівано й тихо, починається свобода. Вона дістала телефон, але не для того, щоб відповісти Саші. Відкрила список контактів і набрала номер подруги, яка давно запрошувала “просто приїхати, коли буде несила”. І зараз було саме так — але не від безсилля. Від сили, яка нарешті прокинулася.
— Привіт. Можна я сьогодні залишуся в тебе? — її голос був рівний і впевнений.
На тому кінці почулося тепле:
— Звісно, приїжджай.
Жінка зітхнула й рушила далі. Це була не втеча. Це було повернення — до себе.
