Мені знадобилося сімдесят років, щоб по-справжньому зрозуміти: найбільший біль — це не порожній дім. Справжній біль — це жити серед людей, які тебе більше не бачать.
Мене звати Мирослава. Цього року мені виповнилося сімдесят. Кругле число — з вагою, з історією. І все ж воно не принесло радості.
Навіть торт, який спекла моя невістка, не мав смаку. А може, то я… втратила апетит — до солодкого, до уваги, до стількох речей.
Я народилася в маленькому селі. Мій батько був фермером, мати — швачкою. Вони вчили мене простим речам:
“Миросю, любов — це не слова, а дії. Готуй їжу з серцем, і люди залишаться”.
Я вийшла заміж за Степана в дев’ятнадцять. Він був простим, але надійним чоловіком — теслярем у місцевій майстерні.
“Миросю, ти — мій компас, — казав він мені щоранку, цілуючи в щоку. — Без тебе я б загубився в цьому світі”.
Ми прожили разом сорок років. Він умів полагодити двері, розпалити вогонь у каміні й знайти коротке, точне слово, яке повертало мені спокій.
“Не хвилюйся, люба, все минеться”, — шепотів він, коли я плакала через дрібниці.
У нас двоє дітей: Кирило і Олеся. Я віддала їм усе. Не з обов’язку, а тому, що не вміла любити інакше. У мене не було великих титулів чи далеких подорожей, але я завжди була поруч: з гарячкою, з домашніми завданнями, зі страхами ночі.
Пам’ятаю, як Кирило у п’ять років захворів. Я не спала три ночі, міряла температуру кожні півгодини. “Мамо, ти моя героїня”, — шепотів він, притискаючись до мене.
Олеся була тихішою, але коли в школі її дражнили за старі черевики, я шила нові з тканини, яку купила на ринку. “Мамо, ти робиш дива”, — казала вона, обіймаючи мене міцно.
Довгий час я думала, що старість — це синонім самотності: тихий дім, телефон, що не дзвонить, порожні неділі. Я вірила, що це — найсумніше. Але ні. Тепер я знаю: гірше за порожнечу — це дім, повний людей, серед яких ти стаєш невидимою.
Степана не стало десять років тому. Востаннє він тримав мою руку в лікарні й шепотів: “Мирославо, живи за нас обох. Діти потребують тебе”. Це вибило землю з-під ніг.
Я залишилася в нашому старому будинку — з кімнатами, повними спогадів. Стіни ще пахли його запахом, а на полиці стояла наша весільна фотографія.
Я чекала, що діти заповнять цю порожнечу. Кирило, старший син, вже мав свою сім’ю: дружину Софію й сина Матвія. Олеся жила неподалік, працювала вчителькою.
Спочатку візити були частими. “Мамо, як ти? — дзвонив Кирило щотижня. — Приїду в неділю, принесу свіжих овочів з ринку”.
Олеся приходила з квітами: “Мамо, ти ж знаєш, я люблю тебе. Розкажи, як тато лагодив той старий стілець”. Ми сиділи за столом, пили каву, сміялися над старими історіями
. Але з часом дзвінки рідшали. “Мамо, зараз немає часу, — казав Кирило. — Робота, Матвій хворіє”.
Олеся виправдовувалася: “Цими вихідними теж ні, мамо. Школа завалює”. А я… все чекала. Сиділа біля вікна, дивлячись на вулицю, де колись гралися мої онуки.
Одного вечора Кирило приїхав сам. “Мамо, переїжджай до нас, — сказав він рішуче, тримаючи мене за руку. — Так ти не будеш самотня. У нас великий дім, місця вистачить. Софією буде рада, і Матвій тебе обожнює”. Я вагалася. “А як же мій будинок? Мої речі?” — запитала я.
“Продаси, мамо. Це для твого ж добра”, — відповів він. Олеся додзвонилася пізніше: “Так, мамо, приїжджай. Ми всі разом будемо щасливішою сім’єю”.
Я зібрала речі. Подарувала ковдру сусідці, продала стару кавоварку, залишила піаніно — те, на якому грала Степану вечорами.
“Прощавай, старий друже”, — шепотіла я інструменту, закриваючи кришку востаннє. Переїжджала в той великий, світлий дім.
Спершу все було гарно. Мій онук Матвій бігав до мене: “Бабусю, розкажи казку про дракона!” Софія приносила каву: “Мамо, сідайте, я спекла ваш улюблений пиріг”.
Олеся приїжджала на вихідні: “Мамо, як добре, що ти тут. Давай погуляємо в саду”.
Але з часом щось змінилося. Я намагалася допомагати: готувала сніданки, прала білизну, доглядала за Матвієм, коли батьки були на роботі.
“Бабусю, ти найкраща!” — кричав він, малюючи мені картинки. Але одного ранку Софія сказала: “Мамо, зробіть тихіше телевізор! Я намагаюся працювати вдома”.
Я вимкнула звук, але серце стиснулося. Потім, коли прийшли гості: “Краще побудьте у своїй кімнаті, мамо. Діти галасливі, а ви втомитеся”. Я кивнула: “Добре, люба. Я не заважатиму”.
Фрази ставали гострішими. “Ви ж не клали свою білизну з нашою, правда? — запитала Софія одного дня, перебираючи пральню. — Машина не витримає”.
Я вибачилася: “Вибач, доню. Більше не буду”. Кирило додавав: “Ми раді, що ти з нами, але не зловживай. У нас свій ритм життя”.
А Олеся, приїжджаючи, шепотіла: “Мамо, це вже не твій дім. Ти гість тут”.
Я почала відчувати себе тінню. Або ще гірше — тягарем. Готувала обід, а вони їли на ходу: “Дякую, мамо, але ми поспішаємо”.
Прала,мила підлогу, прибирала а Матвій казав: “Бабусю, не чіпай мої іграшки!” Я усміхалася: “Звісно, сонечко. Бабуся тільки допомагає”.
Якось увечері я почула розмову. Я йшла коридором до кухні за склянкою води, коли Софія говорила по телефону в своїй кімнаті. Двері були прочинені.
“Моя свекруха, як статуя в кутку… є, але наче її й немає. Так навіть простіше. — Не треба хвилюватися, що вона образиться. Вона ж нічого не каже”.
Я завмерла. Сльози навернулися на очі. “Софіє, як ти можеш?” — прошепотіла я сама до себе, повертаючись до кімнати. Тієї ночі я не спала. Дивилася в стелю і зрозуміла: моя сім’я поруч, але я ніколи не почувалася такою самотньою.
Наступного дня я зібрала невелику валізу. Кирило помітив: “Мамо, куди ви?” Я відповіла спокійно: “Подруга з села запропонувала мені кімнату. Там тихо, свіже повітря. Це піде мені на користь”.
Він зітхнув з полегшенням: “Так, мамо. Ти ж знаєш, ми любимо тебе, але тут… тісно часом”. Софія додала: “Буде краще для всіх. Ми приїдемо в гості”. Олеся обійняла мене: “Мамо, не сердися. Це для твого ж добра”.
За місяць я оселилася в невеличкій квартирі. Стара будівля з балконом, звідки видно гори. Готую собі каву щоранку: “Доброго ранку, Мирославо”, — кажу я своєму відображенню в дзеркалі. Читаю книги, які купую на ринку. Пишу листи, які ніколи не відправляю: “Дорогі мої, пам’ятаєте, як ми святкували Різдво всі разом? Я пам’ятаю кожну мить”.
Ніхто не перебиває. Ніхто не судить. Іноді дзвонить Матвій: “Бабусю, коли приїдеш? Я намалював тобі сонце!” Я сміюся: “Скоро, мій хлопчику. Бабуся сумує”. Але візити рідкі. Кирило каже: “Мамо, робота”. Олеся: “Діти, школа”.
Мені — сімдесят. Я більше нічого не чекаю. Я просто хочу знову відчувати себе людиною. Не тягарем. Не тінню. Прогуляюся ринком, купую свіжі помідори. “Добрий день, Мирославо”, — вітається продавець.
Я посміхаюся: “І вам доброго, Петро. Як родина?” Ми розмовляємо про погоду, про рецепти. Ввечері сиджу на балконі, дивлюся на зірки. “Степане, ти бачиш? Я знайшла спокій”, — шепочу я небу.
Я зрозуміла: справжня самотність — не в тиші дому, а в тому, коли поруч ті, кого любиш… і жоден не дивиться тобі в очі. Коли тебе терплять, але не слухають. Коли ти є, але тебе не бачать. Старість — не в зморшках. Старість — у тому коханні, яке ти колись віддала всім серцем… і яке вже ніхто не просить.
Але тепер я маю свій куточок. Саджу квіти на підвіконні. “Ростіть, мої красуні”, — кажу їм. Читаю газету, пишу щоденник: “Сьогодні сонце світило яскраво. Я відчула себе живою”. Іноді згадую минуле, але не з болем — з вдячністю. “Я прожила повне життя, — кажу собі. — І тепер живу для себе”.
Минулого тижня Олеся приїхала несподівано. “Мамо, вибач, — сказала вона, сідаючи за стіл. — Я не розуміла, як тобі боляче”. Я налила чаю: “Доню, все гаразд. Головне — ти тут”. Ми поговорили довго. Вона плакала: “Ми були егоїстами”. Я обійняла її: “Життя вчить нас усіх. Тепер я вільна”.
Тепер я не чекаю повернення любові. Я даю її собі. Готую улюблений суп Степана. “Смачно, Миросю”, — кажу сама собі. Читаю вірші вголос. “Слухай, світ, я ще тут!” — сміюся.
Сімдесят років — це не кінець. Це новий початок. Я невидима була в колі своїх, але тепер я бачу себе. І цього досить.
Тетяна Макаренко
