Дружина приховала від чоловіка спадщину — і не помилилася
Маша зітхнула і відвела погляд від монітора. Очі втомилися від креслень, які архітектор-реставратор розглядала вже третю годину поспіль. Нічого не вдієш – проект потрібно здати до понеділка. Жінка зробила ковток кави і потягнулася.
За вікном уже стемніло. Колеги давно розійшлися. В архітектурному бюро залишилася лише вона.
— Все ще сидиш над старою садибою? — у дверях показався Віктор Андрійович, директор бюро. — Іди додому, Машо. Проект і так виглядає бездоганно.
— Дякую, але хочу внести ще кілька правок. Завтра вранці буде готово повністю.
Керівник кивнув і пішов. Маша потерла перенісся. Додому можна було й не поспішати. Денис все одно затримається допізна. У чоловіка сьогодні корпоратив, а отже, буде шумно, весело і довго.
Телефон завібрував – повідомлення від Дениса: «Все супер! Не чекай мене на вечерю. Люблю тебе!» Унизу підморгує смайлик. Маша ледве усміхнулася. Чоловік завжди такий – легкий, безтурботний, живе сьогоднішнім днем. А робота організатором корпоративів йому ідеально підходила.
Зібравши речі, Маша вийшла на вулицю. Прохолодний весняний вітер освіжив обличчя. Жінка вирішила пройтися пішки – хотілося провітрити голову.
Вітрини магазинів сяяли яскравими вивісками. В одній із них Маша помітила гарну сукню. Зупинилася, приміряла подумки на себе, але тут же зупинила себе – занадто дорого. Краще відкласти гроші на перший внесок за квартиру. Це важливіше.
Орендована квартира була пустою і тихою. Маша поставила чайник і взялася за пошту. Серед рекламних буклетів і рахунків виявився незвичайний конверт з офіційною печаткою.
Жінка розкрила його і повільно опустилася на стілець. Нотаріус із Івано-Франківська повідомляв, що дядька Олексія не стало. І про те, що Маша є єдиною спадкоємицею. Дядько залишив їй меблеву майстерню, квартиру та рахунок у банку.
— Не може бути, — пробурмотіла Маша.
Дядько Олексій був братом її матері. Багато років тому він поїхав до Франківська, і зв’язок із ним майже перервався. Маша пам’ятала його добрим, усміхненим чоловіком, який завжди приносив їй шоколадки. Колись вони були близькі, але потім…
Чайник закипів, вирвавши Машу зі спогадів. Вона задумливо помішувала чай, намагаючись усвідомити новину. Невже тепер у неї є квартира? І бізнес? І гроші?
Першою думкою було негайно розповісти Денису. Він зрадіє! Можна буде купити будинок, про який він мріє. Подорожувати частіше. Жити ширше.
Але щось зупинило Машу. Вона згадала недавню розмову з чоловіком.
— Знову у всьому собі відмовляєш? — Денис невдоволено дивився на дружину, яка відхилила його пропозицію поїхати на вихідні до Львову. — Ми ж не бідні студенти! Можемо дозволити собі відпочинок.
— Ми відкладаємо на квартиру, забув? — Маша намагалася говорити спокійно.
— Та скільки можна відкладати! Життя минає, а ми все рахуємо копійки.
— Це не копійки, а наше майбутнє.
Денис тільки відмахнувся:
— Якби в нас були справжні гроші, питання з житлом давно б вирішилося.
Згадавши це, Маша нахмурилася. Що робитиме Денис, якщо дізнається про спадщину? Наполягатиме на купівлі заміського будинку? Казатиме вкласти гроші в сумнівні проекти своїх друзів? Чи просто почне витрачати їх на розваги?
Телефон знову завібрував. Денис надіслав фото: він у центрі шумної компанії, усі з келихами. «Класний вечір! Їду додому. Є новини — фірма замовила ще два корпоративи!»
Маша побарабанила пальцями по столу. А раптом… раптом краще не говорити поки про спадщину? Хоч би до тих пір, поки вона сама не розбереться, що отримала. Не дізнається, наскільки серйозно це все.
Адже якщо дядько справді залишив їй майстерню, потрібно буде вирішити, що з нею робити. Продати? Залишити? Найняти керуючого? А квартира? У якому вона стані?
Серце калатало все сильніше. Маша відчула дивне хвилювання. Все життя вона планувала, економила, розраховувала кожен крок. І ось доля подарувала їй шанс. Несподіваний, незаслужений.
У передпокої клацнув ключ у замку. Денис повернувся. Маша швидко склала листа і сховала його в шухляду столу. Вирішено – поки про це нікому. Навіть чоловікові.
— Машуль, ти не спиш? — Денис з’явився на порозі кухні, щасливий і розчервонілий. — Корпоратив просто бомба! А головне – я домовився одразу про два нових замовлення.
— Молодець, — Маша намагалася говорити природно. — Чай будеш?
— Краще щось поїсти. Помираю з голоду, — чоловік заглянув у холодильник. — О, котлети!
Поки Денис вечеряв, Маша розсіяно слухала його захопливу розповідь про вечір. Усередині неї дозрівав план. Вона візьме відпустку. Скаже, що їде на курси підвищення кваліфікації. А сама вирушить до Франківська, щоб все побачити на власні очі.
— …і знаєш, вони готові заплатити вдвічі більше звичайного! — Денис сяяв від задоволення. — Може, тепер ти перестанеш тремтіти над кожною копійкою?
— Можливо, — усміхнулася Маша.
Незабаром вона вже сиділа у потязі, що прямував до Франківська. Сказала чоловікові, що їде на курси реставраторів. Денис тільки зрадів, що зможе влаштувати вдома вечірку з друзями.
Потяг рівно стукав колесами. За вікном пропливали ліси та поля. Маша думала про те, що вперше за багато років зробила щось спонтанне і навіть трохи ризиковане. І від цієї думки на душі ставало легко.
Через тиждень вона повернулася з додому зовсім іншою людиною.
Нотаріус підтвердив – дядько Олексій справді залишив їй усе. Міцний бізнес, простору квартиру і пристойну суму на рахунку.
Маша ходила тихими міськими вулицями, дивуючись ситуації, що склалася. Меблева майстерня виявилася успішним підприємством з командою талановитих майстрів. Керуючий, Павло Сергійович, зустрів спадкоємицю з повагою.
— Ваш дядько створив унікальну справу, — літній чоловік провів Марію цехами. — У нас особливий підхід до дерева. Працюємо тільки з найкращими матеріалами.
Маша з цікавістю розглядала ескізи, готові вироби, знайомилася з працівниками. Багато хто пам’ятав її за фотографіями, які показував дядько.
Квартира теж вразила. Високі стелі, просторі кімнати з видом на парк і озеро. Маша пройшлася по паркету, торкаючись старовинних меблів. Тут було стільки повітря і світла.
Повертаючись додому, архітектор всю ніч не зімкнула очей. Інтуїція наполегливо твердила: не поспішай розповідати Денису. Спочатку подумай.
Денис зустрів дружину з квітами та новинами про грандіозне замовлення.
— Уявляєш, ювілей нафтової компанії! — чоловік розхожував по кухні. — Бюджет просто космос. Я вже все розпланував! Замовимо віртуальну реальність, запросимо відомого діджея.
Маша кивала та посміхалася. А сама думала – розповісти чи ні?
— Машуль, ти мене слухаєш? — Денис махнув рукою перед її обличчям. — Що з тобою? Курси такі нудні були?
— Просто втомилася з дороги, — Маша відпила чай.
Протягом наступного тижня Маша спостерігала за чоловіком. Денис постійно говорив про гроші. Про те, як круто живе його друг Костя. Про нову машину у сусіда. Про те, що «пора б розслабитися і пожити на повну».
Одного ранку чоловік увійшов на кухню з задумливим виглядом.
— Слухай, у мене ідея, — Денис сів навпроти. — Давай візьмемо кредит і купимо пристойну машину. Ну годі вже їздити на цій розвалюсі!
— У нас інші плани, — нагадала Маша. — Квартира, пам’ятаєш?
— Квартира почекає! — відмахнувся Денис. — Спочатку машина, потім вже житло. На машині можна і на замовлення їздити, і клієнтів вражати.
Чоловік говорив довго й натхненно. Маша дивилася на нього, і щось всередині неї тріснуло. Денис ніколи не зміниться. Для нього важливіше показати себе, ніж побудувати міцне майбутнє.
Тієї ночі Маша ухвалила рішення. Вона не розповість про спадщину. Не зараз. Може, ніколи.
Наступного дня жінка оформила бізнес офіційно на своє ім’я. Попросила Павла Сергійовича залишитися керуючим. Домовилася про щомісячні звіти електронною поштою.
Квартиру Марія вирішила поки не чіпати. Нехай стоїть. Іноді можна приїжджати туди, а чоловіку говорити, що їде у відрядження. Гроші з рахунку теж не стала знімати.
Життя тривало. Маша працювала в бюро, Денис організовував заходи. Гроші на рахунку множилися.
Але щось між ними змінилося. Маша більше не сперечалася з чоловіком про витрати. Не переконувала відкладати. Просто мовчки відкладала свою частину.
— Ти змінилася, — помітив якось Денис. — Стала нудною і холодною.
— Просто подорослішала, — відповіла Маша.
Минуло півроку. Денис став брати все менше замовлень. Постійно пропадав у друзів. Одного вечора Маша запропонувала серйозно поговорити.
— Нам потрібно вирішити, куди ми рухаємося, — вона розставила чашки з чаєм. — Ти хочеш сім’ю? Дітей? Свій дім? Які у нас цілі?
Денис розсміявся:
— Машуль, що на тебе нашло? Які цілі? Живемо і живемо!
— Мені хочеться більшого, — твердо сказала Маша.
— Гаразд, — раптом посерйознішав чоловік. — У мене є план! Ти береш іпотеку на себе. Тобі з твоєю стабільною роботою схвалять точно. А я візьмуся за ремонт, буду керувати процесом.
— Тобто я плачу, а ти керуєш? — Маша дивилася на чоловіка випробовуюче.
— Ну так, — Денис не бачив у цьому нічого дивного. — У кожного своя роль. Ти ж розумієш, моя робота нестабільна.
У той момент Маша зрозуміла – вона правильно зробила, що не розповіла про спадщину. Денис бачить у ній банкомат, а не партнера.
Через два тижні Маша зібрала речі чоловіка і запропонувала пожити окремо.
— Нам потрібна пауза, — сказала вона спокійно.
Денис був у шоці. Він кричав, звинувачував, потім обіцяв змінитися. Але в підсумку поїхав до друга. Був упевнений, що «дружиночка опам’ятається» і покличе назад.
Маша не покликала. Натомість подала заяву на звільнення і переїхала до Франківська. Вирішила особисто керувати майстернею. На подив, робота з деревом захопила її. Дядькові майстри вчили азам, а архітектурна освіта допомагала створювати унікальні ескізи.
Денис телефонував, писав повідомлення. Спочатку благав повернутися, потім погрожував, потім знову пропонував «почати спочатку». Маша ввічливо відмовляла.
Інформація про спадщину все ж просочувалася. Спільні друзі розповіли Денису правду. Чоловік прислав гнівне повідомлення:
— Ти спеціально все приховала! Зрадила мене! Ми могли б шикарно жити з твоїми грошима!
Маша тихо усміхнулася і заблокувала його номер. Тепер була абсолютно впевнена – рішення приховати спадщину виявилося вірним.
Минув рік. Маша сиділа у своїй майстерні, перевіряла нові ескізи стільців. З вікна відкривався гарний вид. Життя змінилося повністю. Тепер у неї була власна команда. Люди, які справді цінували професіоналізм і працелюбність.
Маша ні про що не шкодувала. Спадщина допомогла розгледіти справжнє обличчя чоловіка. А ще дала шанс почати життя спочатку. Життя, у якому вона могла бути собою, не підлаштовуючись під чиїсь примхи.
Телефон задзвонив. На екрані висвітилося ім’я провідного дизайнера, з яким майстерня почала співпрацювати. Маша усміхнулася. Попереду чекало багато роботи. Багато планів. І жодного бажання повернутися назад.
