Слова Христини ще довго відлунювали над порожньою площею перед сільською радою, наче передзвін розбитого скла. Вона стояла, випнувши підборіддя, а її очі горіли тим особливим вогнем, який у селі називали «завзятим лихом».
Степан зітхнув, поправляючи комір сорочки. Він знав Христину з першого класу, і це була не просто погроза — це був офіційний початок війни.
— Христино, схаменися, — тихо промовив Степан, роблячи крок уперед. — Ми дорослі люди. Ну яке «не допущу»? Ти ж сама пів року тому казала, що нам не по дорозі, бо я «занадто спокійний для твоєї буйної вдачи».
— Казала! — відрізала вона, змахнувши хусткою. — Але одне діло, коли ти сам по собі блукаєш, а інше — коли ти ведеш до хати Оксану. Цю «тихоню» з бібліотеки? Та вона ж і слова проти вітру не скаже! Ти з нею зів’янеш, як кропива без дощу.
— Це не тобі вирішувати, — раптом пролунав спокійний, але впевнений голос.
З-за різьблених дверей сільради вийшла Оксана. Вона тримала в руках теку з документами, і її лагідне обличчя зараз здавалося витесаним із каменю.
— О, з’явилася, — уїдливо кинула Христина. — Прийшла за своїм?
— Я прийшла на роботу, — відповіла Оксана, підійшовши ближче до Степана. — А твої крики, Христино, чути аж на фермі. Тобі не соромно? Нас же люди бачать.
— Нехай бачать! Нехай знають, що я не дозволю руйнувати те, що будувалося роками. Степане, згадай, як ми садили той сад біля твоєї межі. Хто тобі допомагав? Вона?
Наступного тижня село перетворилося на поле тактичних маневрів. Христина діяла методично. Коли Степан з Оксаною йшли до магазину, вона раптово опинялася поруч, голосно обговорюючи з сусідками, які «непутящі господині» нині пішли, що навіть вареників зліпити не вміють, аби ті не розлізлися.
Одного вечора вона перепинила Степана біля криниці.
— Чув, Степане? Кажуть, Оксана твоя збирається до міста переїжджати. Дипломи свої перекладає. Нащо їй наше село? Пограється в кохання і кине тебе з господарством.
Степан поставив відра на землю. Вода хлюпнула на пил.
— Звідки в тобі стільки гіркоти, Христино? Ти ж гарна дівчина, роботяща. Чому ти витрачаєш свій час на те, щоб отруїти чуже життя?
— Бо воно не чуже! — вигукнула вона, і на мить її голос здригнувся. — Воно мало бути моїм. Ти ж обіцяв… колись давно.
— Ми були дітьми, — м’яко відповів він. — Світ змінився. Я змінився. І ти теж, просто не хочеш цього визнати.
Кульмінація сталася на храмове свято. Все село зібралося на вигоні. Музика, сміх, запах смаженого м’яса. Степан тримав Оксану за руку, і вони виглядали по-справжньому щасливими. Христина спостерігала за ними здалеку, стискаючи кулаки.
Вона підійшла до них, коли почався повільний танець.
— Дозволиш свого кавалера на одну пісню? — запитала вона Оксану, дивлячись прямо в очі. — Чи боїшся, що переманю?
Оксана ледь помітно посміхнулася. — Я довіряю Степанові. І тобі, Христино, бажаю нарешті знайти той спокій, якого ти так шукаєш у чужих справах.
Танцюючи зі Степаном, Христина мовчала хвилину, а потім прошепотіла: — Вона справді інша. Не така, як я. Вона не кричить, коли їй боляче.
— Так, — відповів Степан. — Вона лікує мовчанням. А ти — вогнем. Але вогонь має гріти, а не спалювати все навколо.
Христина відсторонилася. Вона подивилася на Оксану, яка чекала осторонь, на Степана, який більше не належав її минулому.
— Добре, — раптом сказала вона так голосно, що навколо затихли. — Щастя не обіцяю, бо це від Бога залежить. Але заважати… заважати більше не буду. Тільки спробуй її образити, Степане, — я перша прийду розбиратися!
Вона розвернулася і швидкою ходою пішла геть, витираючи щоку краєм хустки. Це не був мирний договір, але це було перемир’я.
Село зітхнуло з полегшенням, а вечірнє сонце нарешті заховалося за обрій, залишаючи після себе тепле золоте сяйво.
Це сталося через два дні після свята. Оксана поверталася з бібліотеки пізньою стежкою, що вела повз старий сад.
Христина вже чекала там, спершись на перелаз. Вона не кричала і не розмахувала руками — просто стояла, роздивляючись свої натруджені долоні.
— Зупинись на хвилину, книжкова душа, — глухо мовила Христина. — Треба поговорити без свідків.
Оксана зупинилася, притиснувши сумку. Вона не виглядала зляканою, радше зосередженою.
— Кажи, Христино. Я слухаю.
— От скажи мені, — Христина нарешті підняла очі, в яких більше не було люті, лише важка втома.
— Чим ти його взяла? Я з ним і в полі, і на току, і хату йому допомагала мазати, коли батько його зліг. Я була поруч завжди. А ти приїхала, посиділа над своїми папірцями, посміхнулася тихесенько — і він уже дивиться на тебе, як на ікону. Це що, чари якісь міські?
Оксана зітхнула і підійшла ближче до перелазу.
— Христино, ти бачиш у стосунках лише роботу і борг. “Я допомогла”, “я була поруч”, “я заслужила”. Але кохання — це не зарплата за відпрацьовані години. З тобою він завжди був як на голках: ти його то хвалиш, то свариш, то вказуєш, як жити.
— Бо він м’який! — спалахнула Христина. — Йому треба тверда рука!
— Йому треба дім, де його не будуть переробляти, — м’яко перебила Оксана. — Ти любиш не Степана, ти любиш своє право ним керувати. А я просто даю йому бути собою. Ми можемо годину сидіти на веранді й мовчати, і йому від того мовчання стає легше, ніж від твоїх найсмачніших пирогів.
Христина відвернулася до саду, нервово ламаючи суху гілочку вишні.
— Ти думаєш, я зла? — раптом спитала вона. — Я просто не вмію по-іншому. У нас у роду всі жінки такі: або вогонь, або попіл.
— Ти не зла, ти просто дуже самотня в цій своїй силі, — Оксана зробила крок вперед і на мить торкнулася руки суперниці.
— Тобі не треба завойовувати чоловіка, Христино. Тобі треба знайти того, хто не злякається твого вогню, а буде грітися біля нього. Степан просто не той масштаб. Він шукав тиху гавань, а ти — шторм.
Христина мовчала довго. Вітер шелестів листям, десь далеко гавкали собаки.
— “Тиха гавань”… — нарешті повторила вона з гіркою посмішкою. — Ну, нехай. Дивись мені, Оксано. Якщо він хоч раз засумує за моїми криками, я про це дізнаюся першою.
— Не засумує, — впевнено відповіла Оксана. — Але я була б рада, якби ти колись зайшла до нас не як ворог, а просто так. По-сусідськи.
Христина коротко хмикнула, поправила хустку і рушила в бік своєї хати. Вже майже з темряви донісся її голос:
— Не обіцяю. Але… книги свої не розкидай, він порядку в хаті навчений.
Оксана стояла на стежці, поки кроки Христини не стихли зовсім. Це не була дружба, але це була повага двох сильних жінок, які нарешті зрозуміли одна одну.
Минуло пів року. Село вкрилося першим пухким снігом, який приховав осінню грязюку та втихомирив пристрасті. Степан з Оксаною вже облаштовували спільний побут, а Христина, здавалося, зникла з радарів сільських пліткарок.
Вона все так само запекло працювала, але тепер її енергія йшла в роботу — вона очолила бригаду на будівництві нового елеватора.
Саме там, серед запаху свіжого бетону та скреготу металу, і сталася та зустріч.
До будівництва під’їхав великий вантажний фургон, з якого вийшов чоловік у робочому комбінезоні. Високий, плечистий, із обличчям, що здавалося витесаним із мореного дуба. Це був Артем — новий інженер-наладчик, якого прислали з області.
— Гей, господарю! — гукнула Христина, підходячи до нього швидким кроком. — Ти куди машину ставиш? Тут зараз кран працюватиме, зачепить твою «колесницю», то будеш потім у мене в ногах плакати!
Артем повільно повернувся. Він не відвів погляду, не зніяковів, як зазвичай робили місцеві парубки під натиском Христини. Він просто зміряв її спокійним, ледь іронічним поглядом сірих очей.
— Плакати — це не за адресою, — басом відповів він. — А кран твій, красуне, зараз не поїде. У нього гідравліка сопливить. Я поки не подивлюся, ніхто нікуди не рушить.
Христина аж повітря затамувала від такого нахабства. — Це хто тут «красуня»? Я тут бригадир! І в мене графік! Ану прибирай машину, бо я сама сяду за кермо!
Артем ледь помітно посміхнувся, підійшов до неї впритул і простягнув ключі. — Спробуй. Якщо впораєшся з подвійним вижимом щеплення на цій махіні — я тобі особисто кави зварю. А якщо ні — станеш поруч і будеш тримати ліхтарик, поки я кран ладнатиму. Йде застава?
Христина на мить розгубилася. Її вогонь зустрів не воду, як у випадку зі Степаном, а справжній кремінь. Вона вихопила ключі.
— Дивись мені, інженерішко!
Через десять хвилин, після кількох невдалих спроб зрушити важку вантажівку під гучний сміх Артема, Христина вистрибнула з кабіни. Її щоки палали, але це був не гнів — це був азарт.
— Ну що? — примружився Артем. — Де там твій ліхтарик, бригадире?
— Гаразд, твоя взяла, — буркнула вона, але в кутиках її вуст вперше за довгий час з’явилася не уїдлива, а щира, жива посмішка. — Тільки не думай, що я завжди поступаюся.
— Я на це дуже сподіваюся, — відповів він, зазираючи їй прямо в очі. — Мені нудно з тими, хто завжди погоджується.
Увечері, коли вони закінчили роботу, Артем дійсно приніс термос із кавою. Вони сіли на складені балки, дивлячись, як над селом запалюються перші вогні.
— Слухай, — раптом сказав Артем. — А мені казали, що тут у селі є одна дівчина, від якої всі чоловіки ховаються, бо характер, як у порохової бочки. Це не про тебе випадково?
Христина зробила ковток гарячого напою і вперше не знайшлася, що дошкульно відповісти. — Може, і про мене. А що, боїшся?
— Навпаки, — Артем накрив її долоню своєю — великою і теплою. — Мені якраз вогню в житті не вистачало. Щоб не просто жити, а іскри летіли.
Христина подивилася на його руку, потім на нього. Вона згадала слова Оксани про те, що їй потрібен хтось, хто не злякається.
І в цей момент вона зрозуміла: Степан справді був для неї замалий. Їй потрібен був цей шторм, цей спокійний велетень, який міг витримати її натиск і навіть не похитнутися.
— Ну, тоді готуйся, інженер, — тихо промовила вона, не забираючи руки. — Зі мною нудно точно не буде.
Над елеватором кружляв сніг, а в маленькому селі починалася зовсім інша історія — історія двох вогнів, які нарешті знайшли один одного, щоб не спалювати, а гріти.
Галина Червона
