«Думала, як на пенсію вийду — мій чоловік мене по морях возитиме… А він і не пам’ятаю, коли востаннє зі мною спав. Усі гроші — онукам. Добре хоч тридцять тисяч щомісяця приносить. Через три роки на пенсію піде. Легше стане… Хоча працювати він і далі буде.

Чоловік зайшов у квартиру, як зазвичай, стомлений і з пакетом у руці. З пакета підозріло визирав робочий одяг, а сам чоловік світився, мов лампочка на кухні після ремонту. Очі — блищали, джинси — в плямах трави.

— Святкували? — з усмішкою поцікавилася дружина, навіть не обертаючись.

— Лідо, сьогодні ж п’ятниця, — урочисто відповів він, ніби це все пояснювало.

— Чудово. Тоді знімай усе в передпокої — і марш у ванну.

— Я взагалі-то в душі мився… — спробував було викрутитися чоловік.

— Знаю я, як ти там “миєшся”. Давай-давай, у ванну, — відрізала Ліда.

Сама пішла на кухню. Дістала хліб, нарізала помідорів.

«Голодний, як вовк, — подумала вона. — Нормальної закуски в них там, мабуть, і близько не було». На всяк випадок дістала ще й ковбасу.

Коли чоловік вийшов із ванної, Ліда окинула його критичним поглядом — від голови до ніг.

«Ну що ж… Красунем ти ніколи не був, — зітхнула подумки. — А тепер і зовсім постарів. Шістдесят три, як-не-як. Хоча я теж не дівчинка — шістдесят один. Але виглядаю ще нічого. Чоловіки іноді й задивляються. А від мого Олексія користь стабільна: гроші в дім носить».

Вона налила курячого супу — такого, щоб і м’ясо було видно.

— Сідай, їж!

Ложка в чоловіка замиготіла, наче він збирався встановити рекорд швидкісного поїдання.

— А ти в цьому місяці скільки заробив? — між іншим поцікавилася Ліда.

— Тисяч тридцять буде.

— Добре… — кивнула вона. — Хочу онуків до школи зібрати. У дочки тепер двоє школярів. Не встигнеш оком моргнути — і третій підтягнеться. Одні хлопці у родині…

Телефон Ліди задзвонив. Вона усміхнулася:

— О, легка на помині, — провела пальцем по екрану. — Лєро, що трапилося?

— Мамо, ми сьогодні пізно повернемося. Заберіть малого з садочка. І зайдіть до нас, гляньте, як там Максимко… Та зваріть щось, щоб він голодний не сидів.

— Добре, — коротко відповіла Ліда.

Вимкнула телефон і глянула на чоловіка.

— Що? — насторожився Олексій.

— Доїдай і йди за онуком, — вона вже нишпорила в холодильнику. — Зараз зберу батон і ковбасу. Зробиш їм бутерброди. Печиво з чаєм. І щось там звариш — батьки ж теж голодні прийдуть.

— Доведеться… — зітхнув Олексій, давно знаючи, що сперечатися марно.

— Чай собі налий і ковбасу всю доїдай!

Олексій уже звик: молодшого онука з садочка забирав переважно він. І вечерю готував часто він. Донька з зятем — у вічній роботі. А дід, відстоявши зміну біля верстата, не завжди встигав навіть до дивана дістатися, не те що телевізор увімкнути.

Щойно Олексій переступив поріг крвартири, як вибіг із кімнати Максимко:

— Діду, що приніс? — онук відразу кинувся до пакета.

— Зараз будуть бутерброди, — буркнув він, заходячи на кухню. — І взагалі, чому стіл не прибраний?

Онук миттю кинувся допомагати. За п’ятнадцять хвилин усі дружно хрумтіли бутербродами з ковбасою, закушуючи печивом. А дід тим часом поставив варити м’ясо й узявся чистити картоплю.

Додому Олексій повернувся лише о дев’ятій вечора. Про телевізор уже й мови не було. Під бурчання дружини він зайшов у кімнату, роздягнувся й заснув, ледве торкнувшись подушки. Ліда ж ще довго сиділа перед телевізором — слухала краєм вуха й дивилася краєм ока.

У суботу вранці Олексій збирався відіспатися, але доля мала інші плани.

— Льошо, вставай! — голос Ліди не допускав заперечень. — Син дзвонив. Запрошує на дачу. Ви ж хотіли альтанку будувати.

— Лідо, можна хоч у суботу нормально поспати?

— Завтра поспиш. Уже восьма. Поки доїдемо — десята буде.

— Який уже тут сон… — пробурмотів Олексій і поплентався у ванну.

Приїзд на дачу був звичною справою. Там часто збиралася вся родина, влітку бігали онуки й купалися у басейні. Ліда садила трохи овочів, щоб поїсти на всіх вистачило. Працював батько з сином на славу. Альтанка вийшла — хоч на виставку. Втомилися, звісно, але після роботи трохи “відзначили” і зібралися додому. Невістка всіх розвезла.

Настрій був хороший. Коли лягли спати, Олексій підійшов до ліжка дружини:

— Ну-ка, посунься!

— Ого! — пирхнула Ліда. — Про дружину згадав.

Усе було, звісно, не як у молодості — обом за шістдесят. Та раптом Олексій відчув: щось не те з серцем. Потай випив ліки, трохи полегшало.

А вночі стало гірше.

— Лідо… щось мені з серцем погано…

— А-а-а! Льошеньку!

Швидка. Укол. Лікарня. У квартирі стало незвично тихо. Ліда лежала й думала:

«А якщо от так мій Льоша відійде у вічність, що я робитиму? Сорок років разом. Усі кризи пережили. Він завжди тягнув дім. А я все пиляла… Ой, Льошеньку, видужуй. Не буду більше пиляти. Будеш футбол дивитися, відпочивати…»

Через тиждень Олексій повернувся додому. Ще через тиждень — на роботу. Ліда стала менше його навантажувати. До дочки з онуками частіше ходила сама. У вихідні онуки все одно були в них — дід із ними гуляв, у шашки грав, і радів цьому, як дитина.

А сам Олексій мріяв: «Три роки лишилося. На пенсію. Буду зятя на риболовлю тягнути, з онуками бавитися… Хоча ні. Роботу не кину. Ще років п’ять. Грошей піднакопичити. А от у сімдесят — тоді вже точно відпочиватиму».

І ця думка його цілком влаштовувала.

Одного разу в поліклініці Олексій випадково почув розмову двох чоловіків у черзі.

— Шкода Петра… — зітхнув один. — Усе відкладав. Казав: от ще трохи підзароблю — і заживу. А не встиг.

Ці слова чомусь застрягли в голові. Олексій ішов додому й ловив себе на думці, що весь час жив «потім». Потім відпочине. Потім поїде. Потім побуде з Лідою. А якщо «потім» не буде?

Увечері він несподівано для себе сказав:
— Лідо, давай на вихідних нікуди не поїдемо.

Вона насторожилася:
— Ти захворів?

— Ні. Просто… давай побудемо разом. Для себе. Без онуків, без дачі, без каструль.

Ліда мовчала довше, ніж зазвичай. А потім кивнула:
— Давай.

У неділю вони вийшли гуляти містом. Повільно, тримаючись за руки — ніби знову вчилися. Зайшли в маленьке кафе, де ніколи раніше не були. Замовили каву і тістечка. Сміялися з дрібниць. І раптом Ліда подумала: а чого ж ми так рідко жили отак?

З того дня вони почали дозволяти собі більше. Не багато — трохи. Поїхали на кілька днів до санаторію. Купили квитки на потяг до моря, не чекаючи «кращого моменту». Олексій став раніше йти з роботи, а Ліда — частіше казати «досить».

— Життя коротке, — якось сказала вона, дивлячись, як чоловік дрімає в кріслі. — Ми можемо не встигнути.

Олексій відкрив очі й усміхнувся:
— Значить, треба встигати зараз.

Коли він таки вийшов на пенсію, світ не обвалився. Грошей стало менше, зате часу — більше. Вони пили ранкову каву разом. Він учився не поспішати. Вона — не вимагати.

Іноді, сидячи ввечері поруч, Ліда ловила себе на думці: добре, що тоді встигли зупинитися. Бо саме це навчило нас жити, а не відкладати життя на потім. А життя — воно ж не про великі плани. Воно про теплу руку поруч, про сміх за чашкою чаю, про ранок, у який ти прокинувся.