Думав, дружина стерпить, а вона пішла.
— Та годі, Толян, ну куди вона подінеться? Побурчить та й заспокоїться. Жінка, вона ж як пластилін. Ліпи, що хочеш. Головне — руки теплі мати та на вуха присісти грамотно. Я зараз своїх розбешак заберу, привезу до Лєнки, скажу: “Аврал на об’єкті, трубу прорвало. Рятуй, рідна, а сам кулею до тебе. Замовляй темне, через годину буду.”
Голос Семена звучав глухо, ніби з бочки. Він розмовляв по телефону на заскленому балконі, щільно прикривши за собою двері. Але старий, ще радянський паркет у коридорі зрадницьки скрипнув, коли Олена проходила повз, направляючись на кухню за водою. Вона зупинилася, завмерла, навіть подих затримала, щоб не виявити своєї присутності. Пластилін, значить. Побурчить та й заспокоїться.
Олена повільно опустила руку з порожньою склянкою. Води перехотілося. Всередині спалахнуло. Не холод. Ні, це було схоже на те, ніби хтось плеснув окропом на оголений нерв. Але зовні вона залишилася абсолютно нерухомою. Тільки пальці трохи сильніше стиснули скляну поверхню.
Їхня квартира, її квартира, якщо бути точним, куплена ще до шлюбу на гроші, зароблені важким трудомв епоху диких дев’яностих, була територією тиші. Це було не просто житло, це був храм порядку, стерильності й спокою.
Світло-бежеві стіни, на яких не повинно бути відбитків липких пальців, дорогий диван, оббивка якого не терпить крихт від чіпсів. Колекційні вази, що стоять на рівні, доступному для будь-кого, хто вище метра зростом.
Коли вони з Семеном вирішили одружитися, Олена висунула одну-єдину, але залізобетонну умову. Його діти від першого шлюбу, двоє галасливих, цілком некерованих хлопчаків 10 і 12 років, не переступають поріг цього дому. Зустрічайтеся в парках, у кіно, в кафе, вези їх на дачу до своєї мами, хоч на Місяць. Але тут — її зона комфорту, її особистий простір, куди вхід дозволений лише тим, хто вміє дотримуватись тиші й поважати чужий труд.
— Лєн, ну ти ж розумієш, — говорив він тоді, зазираючи їй у вічі своїм фірмовим щенячим поглядом. — Це само собою. Я поважаю твої межі. Дім — це святе.
Святе, як виявилося, протрималося рівно півроку. І тепер він вирішив, що домовленості можна переписати в односторонньому порядку, просто поставивши її перед фактом. Маніпуляція чистої води. Брудна, примітивна, як дешевий детектив у м’якій обкладинці.
Олена нечутно відступила назад у спальню. Вона підійшла до шафи, розчинила дверці, пахло лавандою й дорогим деревом. Погляд ковзнув по вішалках. Домашній халат, спортивний костюм? Ні, сьогодні потрібні обладунки. Справжні бойові обладунки сучасної жінки, яка збирається не просто на вихід, а на бій.
Чорна сукня-футляр, та сама, що сидить як друга шкіра й коштує як крило літака. Вона підкреслювала фігуру так, що навіть випадкові перехожі викручували шиї, а впевненості додавало більше, ніж рахунок у швейцарському банку. Олена швидко, але без метушні почала переодягатися, скинула м’які домашні капці, влізла в туфлі на шпильці, 12 см чистого витончення й прихованої загрози. Волосся, зазвичай зібране в недбалий пучок, розпустила, струснула головою, дозволивши локонам лягти на плечі важкою хвилею. Макияж. Червона помада. Не просто червона, а відтінку кармен, який кричить про те, що в жінки є плани, і ці плани грандіозні. Руки не тремтіли. Навпаки, рухи були чіткими, відточеними. Вона дістала телефон.
— Ірко, привіт. Голос звучав легко, ніби вона телефонує повідомити про виграш у лотерею. — Ви ще сьогодні збираєтеся в тому новому італійському місці? Так. Слухай, я з вами. Так, все в силі. Буду за півгодини.
Семен все ще бубнів на балконі й захоплено розписував другові свої геніальні плани щодо приборкання непокірної дружини. Він і не підозрював, що пастка, яку він так старанно розставляв, вже захлопнулася, але не на нозі Олени.
Коли Олена вийшла в передпокій, повністю готова, годинник показував, що в Семена залишилося хвилин 15 до поїздки за синами. Він, насвистуючи якийсь дурнуватий мотивчик, вийшов з балкона й потираючи руки. Побачивши дружину при параді, він спіткнувся на рівному місці.
— Лєнусь! — Він моргнув, наче в нього збилося фокусування. — Ти це кудись збиралася?
Олена усміхнулася.
— Та так, милий, вирішила провітритися. А ти чого такий збентежений? Вже йдеш?
Семен завагався. У його сценарії дружина повинна була сидіти вдома в халаті й чекати його повернення з сюрпризом.
— Е-е, ну так, у нас же сьогодні це… культурна програма, — він напружено усміхнувся. — Поведу своїх у кіно на новий бойовик, потім у ці ігрові автомати в центрі. Обіцяв бійцям справжнє чоловіче свято.
Бреше й не червоніє, віртуоз, блін.
— Ну біжи, біжи, — вона поправила лямку сумочки. — Я теж скоро піду.
Семен видихнув. Здається, пронесло. Вона йде, але ж повернеться ввечері, отже, план в силі. Він привезе хлопців, скаже, що дружина вдома, ну, скоро буде, залишить їх з телевізором і звалить. А коли Лєна повернеться й виявить подарунки, він уже буде сидіти з Толяном і трубку не візьме. А потім — ну, прости, так вийшло. Не виганяти ж дітей на вулицю. Він чмокнув її в щоку й помчав.
Олена вичекала 20 хвилин, викликала таксі до сусіднього будинку, їй треба було побачити момент його тріумфального повернення. Таксі приїхало швидко. Олена сіла на заднє сидіння, попросила водія почекати. Через пару хвилин у двір заїхав знайомий позашляховик Семена. З машини вивалилися двоє хлопчаків. Куртки нарозхрист у руках якісь пакети з чіпсами, один уже штовхав колесо батькової машини ногою. Семен щось їм суворо говорив, але вигляд мав задоволений. Операція «Зозуля» входила в активну фазу. Вони зникли у під’їзді. Олена відлічила 3 хвилини. Рівно стільки потрібно, щоб піднятися ліфтом, відчинити двері й впустити цей ураган у її стерильний рай. Вона дістала телефон і набрала номер чоловіка.
— Алло. — Голос Семена був напруженим, але з нотками фальшивої турботи. На тлі чувся гуркіт. Схоже, хтось уже впустив обідню ложку на плитку. — Лєнусь, ти де? Тут така справа. Мені терміново на роботу потрібно бігти. Отже, хлопці у нас побудуть пару годин. Гаразд, ти скоро будеш?
Олена розсміялася в трубку. Щиро, весело.
— Раз ти такий чудовий батько і так хочеш провести час із синами, я не смію вам заважати. Чоловіча компанія, розмови по душі, піца, мультики. Це ж так мило.
— Лєн, ти чого? — Його голос здригнувся. — Ти де? Приїжджай, посидиш із ними, поки я на роботу збігаю. Там реально аврал.
— Ой, милий, який аврал. Ти ж хотів з Толяном пиво пити. Я все чула, коли ти на балконі теревенив.
Повисла пауза. Така довга, що можна було почути, як у голові в Семена скриплять шестерні, намагаючись перебудувати реальність.
— Лєн…
— Не перебивай. — Її голос став жорсткішим. Металеві нотки прорізалися крізь світський тон. — Отже, я зараз у таксі, їду з дівчатами до ресторану. У нас столик замовлений. Потім, може, на караоке поїдемо. Буду пізно. Дуже пізно. Може, навіть під ранок. Тож у вас із хлопчиками ціла ніч попереду. Розважайтеся.
— Стривай, Лєнусь, ти не можеш, — закричав він, забувши про конспірацію. — Куди ти поїдеш? Які діти? У мене зустріч!
— У тебе зустріч із твоїми синами, Семене. Ти ж їх притягнув у мій дім без дозволу. Ось тепер і займайся. І, до речі, — додала вона медовим голоском, — у холодильнику пусто. Я не готувала, тож вертися сам. Цілую.
Вона натиснула «закінчити» і тут же перевела телефон у режим «не турбувати».
— Поїхали, шефе, — сказала вона таксисту, дивлячись у дзеркало заднього виду на свої вікна. Їй здалося, чи поворушилися штори у вітальні.
Вечір пройшов просто чудово. Подруги, дізнавшись подробиці, реготали до сліз, підносячи тости за педагогічні методи. Олена їла найсмачнішу пасту з трюфелями й відчувала себе так, ніби скинула з плечей мішок з цементом. Телефон лежав десь на дні сумочки, але вона навіть не діставала його. Нехай дзвонить, нехай пише, нехай хоч лусне. Пластилін кажеш? Ну-ну, спробуй виліпити щось із граніту, не зламавши пальці.
Додому вона повернулася о другій годині ночі. У квартирі було тихо, підозріло тихо. Олена ввімкнула світло у передпокої, готова побачити апокаліпсис: бруд, розкидані речі, уламки ваз. Але, на її подив, усе було більш-менш на місцях. Тільки килимок біля дверей зібрався. Вона пройшла у вітальню. Семен сидів на дивані один у темряві, освітлений лише вуличним ліхтарем. Почувши кроки, він підвів голову. Вигляд у нього був зім’ятий, як у людини, що пройшла через м’ясорубку.
— Повернулася, — хрипко констатував він. Не питання. Констатація.
— Повернулася, — кивнула Олена, кидаючи ключі на крісло. — А де твоя гвардія? Я думала, ви тут подушкові бої влаштували.
Семен поморщився, наче у нього боліли зуби.
— Відвіз, годину тому відвіз. Колишня верещала, що я ненормальний. Буджу дітей серед ночі, але я вже не міг. Лєн, вони… вони некеровані. Вони ледь телевізор не перекинули. Пашка кота хотів поголити, ледь зловив. Жерти просили кожні 5 хвилин. Він потер обличчя руками. — Толян дзвонив, образився, сказав, що я підкаблучник.
Олена пройшла на кухню, налила собі склянку води. Тепер пити хотілося по-справжньому. Вона повернулася у вітальню, стала навпроти чоловіка, дивлячись на нього згори вниз. У цьому ракурсі, у своїй шикарній сукні, вона здавалася йому недосяжною статуєю.
— Знаєш, Сьом, — тихо сказала вона. — Твій Толян дурень, а ти — везунчик.
— Це чому ще? — буркнув він, не підводячи очей.
— Тому що я ще тут, і цей замок ще не змінили.
Вона зробила ковток, насолоджуючись прохолодою води.
— Але давай домовимося відразу, щоб потім не було: «А я думав, а я хотів». Сьогодні був пробний урок, безкоштовний.
Семен підвів на неї погляд. У його очах читалася суміш образи та страху. Він уперше бачив її такою — не кричала, не плакала, а абсолютно моторошно спокійна.
— Якщо ти ще раз, — вона виділила кожне слово, — хоч раз спробуєш провернути подібний трюк, якщо ти спробуєш порушити нашу домовленість і притягнути свої проблеми на мою територію без моєї згоди, сподіваючись, що я побурчу й заспокоюся… — вона нахилилася до нього так близько, що він відчув запах її парфумів, складний, гіркуватий, припаморочливий. — …то наступного разу, Сьом, ти підеш разом з ними. І не в бар, і не до колишньої дружини на пару годин, а… назавжди. Із речами. Он за ті двері.
Олена випрямилася, поправила зачіску.
— Ти мене почув?
Семен мовчав. Він дивився на ідеальний порядок навколо, на свою гарну дружину, на цей затишний, дорогий світ, який він ледь не втратив через власну дурість і бажання випендритися перед другом. Пластилін затвердів і перетворився на тонку стіну.
— Почув, — тихо видавив він. — Лєн, я реально дурень був. Прости.
— Я подумаю, — кинула вона через плече, направляючись у ванну змивати макіяж.
Вона зачинила за собою двері у ванну, відкрила воду й тільки тоді дозволила собі видихнути. У дзеркалі відбивалася втомлена, але непереможна жінка. Кордони відновлено.
