Спочатку просто знайомий, який випадково допоміг їй із документами, потім друг, який приносив їй каву перед роботою. А одного разу, коли Марина запізнилася на автобус, запропонував підвезти та сказав: “Ти виглядаєш втомленою”…
Марина стояла біля духовки, перевіряючи, чи рівномірно підрум’янились круасани. Запах теплого тіста й ванілі розтікався по кухні, огортаючи її затишком.
Вона усміхнулася – це була її маленька віддушина, її світ, який вона створила власними руками. Але колись усе було інакше.
Двадцять років тому вона приїхала в Італію. Двадцять два роки, юна, з очима, повними надії та страху. Вдома залишалися батько і молодші брати. Вона була найстаршою, і після того, як не стало матері відповідальність за родину лягла на її плечі.
– Марино, ти впевнена? – батько сидів на старому дивані, обхопивши голову руками.
– Тату, треба якось виживати… Я не можу дивитися, як хлопці голодують. Я зможу, правда – Марина зціпила зуби, намагаючись не показати сліз.
Поїздка в Італію не була легкою. Її обдурили, коли вона вперше намагалася отримати візу. Гроші, які вона ледве назбирала, зникли разом із «посередниками».
Другий раз вона отримала короткотермінову візу – і виїхала.
Перші місяці були справжнім випробуванням. Жодних знайомих, жодної підтримки.
Перший час був найважчим. Чужа країна, незнайома мова, постійне відчуття, що ти тут тимчасово, що ось-ось повернешся додому.
Вона довго не могла знайти роботу.
А коли нарешті почала працювати, то це були лише тимчасові підробітки: прибирання будинків, прасування, догляд за дітьми.
Часу на відпочинок не було. Дзвінки додому? Дві-три хвилини раз на тиждень із телефонної будки, коли вдавалося вирватися.
Але був він. Адріано.
Спочатку просто знайомий, який випадково допоміг їй із документами.
Потім друг, який приносив їй каву перед роботою. А одного разу, коли вона запізнилася на автобус, запропонував підвезти.
– Ти виглядаєш втомленою. – він уважно подивився на неї, тримаючи кермо.
– Я завжди така, – знизала плечима Марина. – Робота… треба допомагати сім’ї.
– Але хто допомагає тобі? – його слова прозвучали так щиро, що вона на мить завмерла.
Вперше за довгий час вона відчула, що поруч є людина, яка справді її розуміє. Він не питав, скільки вона заробляє, звідки вона родом, чи бідна вона.
Він бачив її – втомлену, але сильну, добру і щиру.
Коли вийшов закон, який дозволив їй отримати дозвіл на проживання, вона одразу подала документи.
Вона вперше за скільки років повернулася в Україну.
Її брати вже підросли, батько посивів ще більше. Вони обіймали її, мовби боялися відпустити.
З тих пір вона їздила додому щороку. Та Італія вже теж стала домом. Вона закохалася.
Вийшла заміж. Привела в світ двох дітей.
Одного вечора, коли діти вже спали, Адріано підійшов до неї, коли вона сиділа на кухні з чашкою чаю.
– Думаєш про Україну? – запитав він.
– Завжди думаю. – Вона усміхнулася. – Але тепер я думаю і про нас. Про наш дім. Тут, в Італії.
Він узяв її руку і стиснув її у своїй. І Марина зрозуміла: вона більше не одна.
Вона знайшла своє місце – між двома країнами, між двома світами.
І найголовніше – поруч із людиною, яка її любить.
Запах круасанів наповнив кухню. Вона встала, щоб витягти їх із духовки, усміхаючись.
Її життя було складним, але воно було справжнім.
І вона б не змінила в ньому жодного дня.
Мирослава Коротка
