Анна поправила білу сукню й глибоко вдихнула. За годину мала відбутися церемонія, на яку вона чекала цілий рік. У дзеркалі відбивалося щасливе обличчя двадцятисемирічної нареченої — нарешті здійснювалася мрія про власну сім’ю.
Сергій здавався ідеальним чоловіком: добрий, спокійний, надійний. Щоправда, занадто прив’язаний до матері, але Анна сподівалася, що після весілля все зміниться. Банкетна зала наповнилася сміхом й музикою. Анна сяяла від щастя, приймаючи вітання гостей. Кожен тост звучав як благословення на довге подружнє життя. Молодята дзвеніли келихами й будували плани на майбутнє.
— А тепер слово матері нареченого! — оголосив тамада.
Галина Іванівна підвелася з-за столу. Жінка років п’ятдесяти восьми, мала елегантний вигляд, у темно-синьому костюмі. Гості притихли в очікуванні промови.
— Дорогі молодята! — урочисто почала свекруха. — Яка гарна пара! Сергію, мій любий сину, ти нарешті знайшов свою супутницю життя. Аню, мила дівчино, ласкаво просимо до нашої сім’ї!
Анна усміхнулася, відчуваючи тепло від цих слів.
— Я бажаю вам щастя, любові та взаєморозуміння, — продовжила Галина Іванівна. — Щоправда, житлове питання у молодих поки не вирішене. У нареченої власної квартири немає, тож доведеться пожити у моїй, трикімнатній. Але нічого, життя довге, все може бути.
Усмішка застигла на обличчі Анни. Гості ніяково переглянулися, не знаючи, як реагувати на таке зауваження. Деякі тітки з рідні Сергія схвально закивали.
— Зате тепер я буду впевнена, що син нагодований і під наглядом, — додала Галина Іванівна з показною турботою. — За це дякую, Аню!
Анна стиснула руки під столом. Усередині все перевернулося від образи. Свекруха щойно оголосила перед усіма гостями, що у невістки нічого немає, й тому з милості її пускають під дах.
Сергій підняв келих і весело вигукнув:
— За маму! За те, що завжди нас підтримує!
Анна механічно підняла свій келих, але напій здався гірким.
За тиждень після медового місяця молодята перевезли речі до квартири Галини Іванівни. Трикімнатна квартира була обставлена меблями ще з минулого століття, але усе тут дихало присутністю господині.
— Анно, люба, — сказала свекруха, показуючи кімнату, — це буде ваша з Сергієм спальня. Тільки, будь ласка, не переставляй меблі. Усе стоїть на своїх місцях понад тридцять років.
Анна кивнула, розглядаючи вузьку кімнату з двоспальним ліжком і потертою шафою. На стіні висіли дитячі фотографії Сергія.
— А це наша кухня, — Галина Іванівна повела невістку далі. — Готуватимемо по черзі. Але врахуй: я не їм гострого й не люблю напівфабрикати. Сергій теж звик до домашньої їжі.
Кожне слово свекрухи звучало як інструкція. Анна розуміла — у цьому домі вона гість, а не господиня.
Перші дні спільного життя перетворилися на безперервну низку зауважень. Галина Іванівна контролювала кожен крок невістки.
— Анно, навіщо ти так ріжеш моркву? — запитувала вона, зазираючи через плече. — Не так виходить. Сергій любить дрібніше.
— Чому ти ввімкнула пральну машину о дев’ятій вечора? Сусіди скаржитимуться. У нас заведено прати тільки зранку.
— Ліжко застелене абияк. Покривало криво лежить, подушки не збиті. Не по-людськи зроблено.
Анна терпіла, стримуючись. Щоранку вона прокидалася з важкістю на серці, передчуваючи нову порцію докорів. Сергій на всі зауваження відповідав однаково:
— Мама просто хвилюється, хоче допомогти. Не звертай уваги.
Три тижні промайнули в атмосфері постійної напруги. Наближався день народження Галини Іванівни. Анна довго думала над подарунком, перебираючи варіанти. Хотілося справити гарне враження, показати повагу до свекрухи. Зрештою жінка наважилася витратити свої заощадження на золоті сережки. Простенькі, але вишукані, без зайвих прикрас.
У день урочистості квартира наповнилася гостями. Прийшли родичі Галини Іванівни, сусідки, подруги. Анна накривала на стіл, намагаючись догодити всім. Іменинниця приймала вітання, випромінюючи задоволення.
— А тепер подарунки! — оголосила одна з тіток.
Гості по черзі вручали презенти. Галина Іванівна дякувала кожному, захоплюючись вибором. Нарешті черга дійшла до Анни.
— Галино Іванівно, прийміть моє вітання, — невістка простягнула акуратно запаковану коробочку.
Свекруха розгорнула подарунок і дістала сережки. На мить у кімнаті запала тиша.
— Ну що це таке? — невдоволено сказала Галина Іванівна. — Зовсім негарні якісь. Навіть каменів немає. Де ти їх купила, на базарі?
Родичі підхопили:
— Та якось не так виглядає!
— Наша Галина Іванівна звикла до іншого рівня!
— А що взяти з невістки без приданого?
Анна зблідла. Руки тремтіли, а в очах стояли сльози. Вона тихо підвелася з-за столу й попрямувала до дверей.
— Куди це ти? — покликала свекруха. — Ми ще не доїли!
Але Анна сховалася у спальні. Там вона замкнулася й дала волю сльозам. Образа була великою. Усі її зусилля, усі старання розбилися об байдужість.
Сергій так і не прийшов утішити дружину. Сміх і голоси гостей долинали з вітальні до пізнього вечора.
Через кілька днів Анна почула розмову Галини Іванівни з сусідкою на сходовому майданчику.
— Уявляєте, Лідіє Петрівно, — говорила свекруха, — невістка моя готувати зовсім не вміє. Сергій постійно голодний ходить. Доводиться самій до плити ставати.
— Та що ви! — ахнула сусідка. — А виглядає ж пристойно.
— Це тільки ззовні. А насправді — вона зовсім інша. Даремно син із нею зв’язався.
Анна стояла за дверима й відчувала, як усередині наростає образа. Кожен день приносив нові випробування.
На сімейних посиденьках родичі Галини Іванівни не стримувалися у висловах:
— Анно, а де ти цю кофточку купила? — питала тітка Роза. — Виглядаєш, як продавчиня з ринку.
— Та в неї й грошей немає на пристойний одяг, — втручалася двоюрідна сестра свекрухи. — Сергій тепер утримувати мусить.
— Добре хоч в чомусь ходить, — додавала третя.
Анна мовчки зносила образи. На серці було важко, але жінка продовжувала усміхатися.
Настав день народження самої Анни. Двадцять сьомий рік життя хотілося відсвяткувати по-особливому, але у сімейному колі. Грошей на торт із кондитерської не було, тож Анна вирішила спекти сама. Цілий день провела на кухні, готуючи бісквіт, збиваючи крем, прикрашаючи кондитерськими трояндочками.
Увечері зібралися ті ж гості, що й на дні народження свекрухи, вона запросила. Проте жінка також готувала весь день на рівні з невісткою, але солоні страви. Анна з хвилюванням виносила торт, сподіваючись на добрі слова.
— Ой, а що це? — запитала тітка Роза, розглядаючи частування.
— Торт, — тихо відповіла іменинниця.
— Ти що, його сама спекла? Їсти це взагалі можна? — розсміялася двоюрідна сестра Галини Іванівни. — Справжня господиня замовила б у кафе.
— Та вже, виглядає по-домашньому, — підтакнула сусідка.
— Дешево й сердито, — підсумувала свекруха.
Анна стояла з тортом у руках і відчувала, як руйнується світ. У власний день народження її образили перед усіма. Щось обірвалося всередині.
— Знаєте що, — промовила Анна тихо, але виразно, — якщо я вам усім не подобаюся, то навіщо ви взагалі прийшли?
Гості замовкли. Такої рішучості від скромної невістки ніхто не очікував. Сергій підскочив з місця:
— Аню, що ти таке кажеш? Мама ж хотіла як краще…
Але дружина не збиралася мовчати. Місяці накопиченої образи вирвалися назовні:
— Думаєш, я сидітиму й мовчатиму, коли твоя рідня ображає мене? Забудь! — різко кинула Анна, встаючи з-за столу.
Родичі приголомшено переглядалися. Тиха, покірна жінка зникла, поступившись місцем обуреній.
— Я втомилася терпіти ваші образи! — продовжувала Анна. — Щодня слухати, яка я ніяка господиня! Мої подарунки не підходять, готую погано, одягаюся не так! А самі ви що з себе уявляєте? Лише пліткувати вмієте й більше нічого!
Галина Іванівна спробувала втрутитися:
— Анно, заспокойся! Ми ж тобі добра бажаємо.
— Добра бажаєте? — гірко засміялася невістка. — Три місяці ви методично ображали мене! На власному весіллі оголосили, що у мене нічого немає! Кожного дня вказували на у мою «неповноцінність»!
Анна зняла обручку й кинула її на стіл перед чоловіком:
— Досить з мене цього шлюбу! Досить вашої сім’ї! Живіть, як знаєте, але без мене!
Сергій підскочив і спробував зупинити дружину:
— Аню, не йди! Ми ж любимо одне одного!
— Любиш? — Анна різко обернулася до чоловіка. — Де була твоя любов, коли мати ображала мене на очах у всіх? Де був захист, коли родичі погано до мене ставилися?
Жінка рушила в спальню збирати речі. У сумку летіло тільки найнеобхідніше — документи, трохи одягу, косметика.
— Аню, зупинись! — Сергій стояв у дверях. — Мама ж просто хвилюється за мене! Не потрібно все так сприймати!
— Хвилюється? — жінка не припиняла складати речі. — Твоя мати не приймає мене. Отож не треба було давати їй добро на наш з тобою шлюб. І дозволяти мені жити тут. Навіщо було цей цирк влаштовувати? І ти це все чудово знаєш. Але волієш закривати очі.
— Ми можемо все обговорити! Знайти компроміс! — намагався зупинити чоловік дружину.
— Ні, Сергію. Я більше не житиму в домі, де мене не поважають. За рештою речей прийду пізніше.
Анна застебнула сумку й рушила до виходу. У вітальні запала тиша. Гості не знали, як реагувати на те, що відбувається.
Галина Іванівна зробила останню спробу:
— Анно, ти все неправильно розумієш! Ми ж сім’я!
— Сім’я? — жінка зупинилася біля дверей. — У сім’ї одне одного поважають. А тут мене за людину не вважають. Прощавайте.
Анна вийшла на вулицю й глибоко вдихнула прохолодне вечірнє повітря. Вперше за довгі місяці у серці розлилося відчуття свободи. Більше не потрібно було терпіти образи, підлаштовуватися під чужі правила, перепросити за кожен крок.
Жінка дістала телефон і набрала номер подруги:
— Катю, це я. Можна до тебе на кілька днів заїхати? Поясню все пізніше.
За пів години Анна сиділа на кухні у подруги за чашкою чаю, розповідаючи про невдалий шлюб.
— Знаєш, — сказала подруга, вислухавши історію, — ніхто не має права так із тобою поводитися. Навіть чоловік і свекруха.
Анна кивнула. Вперше за довгий час вона відчувала, що вчинила правильно. Не хотіло починати життя спочатку у двадцять сім років. Але ще важче було продовжувати існувати в атмосфері постійних образ.
Наступного дня задзвонив телефон. Дзвонив Сергій.
— Аню, повертайся додому. Мама обіцяла більше не чіплятися. Ми все обговоримо.
— Сергію, ти не розумієш, — спокійно відповіла Анна. — Справа не лише в маминій поведінці. Річ у тім, що ти мене не захистив. Жодного разу.
— Я не хотів створювати сварки у сім’ї…
— От саме. Для тебе мир у сім’ї важливіший за гідність дружини. З такими принципами сім’ї не будують.
Розмова тривала недовго. Анна була непохитна.
За тиждень жінка знайшла орендовану однокімнатну квартиру на околиці міста. Невелику, але свою. Тут ніхто не контролював кожен крок, не дорікав за спосіб нарізки овочів чи час увімкнення пральної машини.
Перший вечір у новому житлі Анна зустріла в повній тиші. Сиділа біля вікна з горнятком кави й дивилася на вогні міста. Усередині панували мир і спокій. Вперше за довгий час вона була господинею власного життя.
Завтра належало йти до РАЦСу подавати заяву на розлучення. Починати все спочатку було нелегко, але Анну не стримували сумніви. Головне — вона повернула собі повагу й гідність. Решта додасться.
