— Ой, яка ж ти непутяща, — всхлипнула мати. — Ну нічого, життя все розставить по місцях, і ти, коли награєшся у свої малюнки, то зрозумієш, що ми були праві. — Додому прийдеш, як загублена собака, — похмуро додав батько. — Мати права, ти ще усвідомиш свою помилку.
— Ні, мамо, віддай, не треба.
Шістнадцятирічна Катерина відчайдушно благала й, витягуючи руки, намагалася відібрати свої малюнки.
— Ні, ви тільки погляньте на неї, — гриміла Єлизавета, її мати. — Ми з батьком, значить, гроші на репетиторів витрачаємо, щоб вона іспити здала, а вона знов малює, сидить. Кому я говорила? Вчи математику. Та в кого ти тільки така вдалася?
Пирхнувши, мати піджала губи й різкими рухами порвала на шматочки аркуші з акварельними малюнками доньки.
Катя замовкла й застигла, ніби робот, у якого відключили рух і звук. Те, над чим вона працювала не один день, осідало уривками їй під ноги, сипалося строкатими клаптями. Очі дівчини-підлітка наповнилися сльозами. І вона, впавши на коліна, закрила обличчя руками й заплакала.
— Реви! — мати відтрусила руки, наче торкалася чогось неприємного. — І думай над своєю поведінкою. Все, ти під домашнім арештом. На вулицю тільки до школи. А це все. — Вона махнула у бік письмового стола, на якому стояли фарби, лежали кольорові олівці. — Дурниці. Годі, бери приклад із сестри. Тоді хоч людиною виростеш.
І вона вийшла, голосно ляпнувши дверима.
Сварки на ґрунті того, чим має займатися молодша донька, спалахували не вперше. А суть їх полягала в тому, що батьки були впевнені: Катерина, як і її старша сестра Марина, має вступити до престижного інституту. Батьки готові були оплатити й отримати професію менеджера, бо це перспективно, солідно, можна збудувати кар’єру, усім на заздрість. Марина батькам не перечила. Вона, на відміну від сестри, взагалі була пай-діточкою. Правда, талантами великими в школі й взагалі не відрізнялася, але батьки цінували її в першу чергу за слухняність.
Що ж до Каті, вона правда дуже любила маму з татом і дуже не хотіла їх засмучувати. Але ще дівчина не могла й уявити, як замість малювання, вона буде в цьому житті займатися чимось іншим. Це була її пристрасть. І хоча вона була ще юна, не сумнівалася. Справа всього життя. Природно, не один раз Катя намагалася пояснити це батькам, але вони й слухати не хотіли. А батько одного разу й взагалі погрожував: «Мовляв, не припиниш займатися своїми дурницями, ми зрічемося тебе».
І ось тепер на носі у Катерини була та сама подія. Вона, здавши шкільні іспити, мала прийняти рішення, яке визначить її долю. І вона його прийняла.
— Вступила до художнього, — закричала мати й схопилася за серце. — Швидку викликайте! Ой, погано. Нехай усі знають, — зігнулася злісно вона. — Яка в мене донька, як вона матір рідну не пощадила.
— Годі, мамо! — не витримала Катя. — Ти ж знову вдаєш, так? Лякаєш мене, щоб я була слухняною? Вибач, але це дурно. Ти сама поводишся як мала. Ну, а щодо мене? — Вона склала руки. — Так, я вступила й стану художницею. Я також пам’ятаю, що ви з татом говорили, що жити тоді мені доведеться самостійно, і я до цього готова. Сьогодні я почну збирати речі. — Молода дівчина закусила губу. — Я переїжджаю до гуртожитку.
— Дурна! Ой, яка ж ти непутяча, — всхлипнула мати. — Ну нічого, життя все розставить по місцях, і ти, коли награєшся у свої малюнки, то зрозумієш, що ми були праві.
— Додому прийдеш, як загублена собака, — похмуро додав батько. — Мати права, ти ще усвідомиш свою помилку.
— А якщо ні? — сумно усміхнулася Катя. — Я ж знаю, що ви мене по-справжньому любите. То чому ж ви не залишаєте жодного шансу на те, щоб я добилася своєї мрії? Чому ви не можете повірити в те, що в мене все вийде? Знаєте, мені здається, що це просто несправедливо.
— Іди з очей моїх, — відвернулася мати.
— Гаразд, — кивнула Катя й сама не зрозуміла, як у неї вийшло втриматися від сліз. Але перед тим, як піти з дому, вона заглянула в кімнату до сестри попрощатися.
— Даремно ти так, — висловилася Марина. — І охота тобі мучитися. Он дивись, як я живу. Батьки сказали, що працювати не буду аж до диплома. Краса ж.
— Ні, я цього не розумію, — похитала головою Катя. — Невже тобі подобається так жити? Просто плисти за течією? Марино, та давай хоч раз поговоримо чесно. Ось скажи, чого ти хочеш від цього світу? У чому ти бачиш своє призначення?
— Фу, яка ти нудна! — надулася Марина, закатила очі, наче столітня баба, а не молода дівчина. — Особисто в мене все просто. Я люблю модно вдягатися, зустрічатися з хлопцями і ще веселитися. Ось і моє призначення, — широко розкинула вона руки, сміючися, — у тому, щоб просто круто прожити це життя.
— Бувай, сестричко, — сумно посміхнулася Катя, якій чомусь було шкода Марину.
— Ще побачимося скоро, правда?
Але в результаті бачилися сестри нечасто. По-перше, тому що батьки нещадно дотримувалися цієї позиції. Вони не хотіли бачити Катю в своєму домі. А по-друге, сама Марина не надто прагнула з нею спілкуватися. Частково тому, що не хотіла цим сердити батьків, частково тому, що їй з сестрою майже не було про що говорити.
І полетіли, помчали вперед. Спочатку дні, а потім і тижні, місяці. І, нарешті, роки студентського життя. Каті навчання давалося легко, і в результаті вона закінчила університет у числі найкращих. Більше того, їй одразу ж запропонували роботу в одній великій компанії, що випускала комп’ютерні ігри. Їм потрібен був художник, щоб створювати до них фони, вигадувати дизайн персонажів, артефактів. Загалом, кар’єра Каті почалася непогано.
Грошей вистачало на те, щоб знімати квартиру, нормально харчуватися, без шику одягатися, а головне — на те, щоб інколи радувати себе новими фарбами й іншими потрібними художнику речами. Хоча окрім цього дівчинка вміла малювати в цифровому середовищі.
Незабаром після початку зовсім дорослого життя Катя познайомилася з чоловіком. Його звали Дмитром, і він працював художнім редактором у видавництві, що спеціалізувалося на дитячій літературі. І він же рівно через три роки після знайомства зробив Катерині дві пропозиції. По-перше, їм був потрібен художник для книжок на постійній основі, а по-друге, він запросив її заміж. Тоді Катя й зрозуміла: час.
Вона приїхала до батьків без попередження, але, як то кажуть, з усіма атрибутами: торт, букет для мами, а головне — з гарячим бажанням нарешті знайти спільну мову, відновити той міцний душевний зв’язок, який колись, усього кілька років тому — чи цілу вічність тому — робив їх родиною.
Першим не витримав батько, згріб доньку по-ведмежому в обійми й, заплакавши, сказав, що більше так не може, що страшенно сумував за нею.
— Я теж сумувала, — заплакала Катерина.
Мама теж підійшла до неї й сказала, що готова визнати: була занадто строга до доньки.
— Так. То ми можемо все почати наново, з чистого аркуша, як то кажуть? — витираючи очі й уже посміхаючись, запитала дочка.
Мама й тато закивали. Марини на момент примирення не було вдома. Вона жила у свого хлопця, тож за чай сіли втрьох. І взагалі-то Катя розраховувала на просто добре відновлення спілкування. Але у батьків, як виявилося, були припасені для неї погані новини.
— Мариночка знову звільнилася, — сказала мати. — Погана фірма їй трапилася.
Катя прикусила язика. Її сестра втрачала роботу вже котрий раз. Однак причина завжди була одна: Мариночку починали напрягати її обов’язки й те, що їй не давали підвищення швидко, того, що її не виділяли серед інших співробітниць. Катя особисто вважала, сестра хотіла занадто багато, бо вона не була дуже вже талановита й, прямо сказати, не надто гарним фахівцем була. Ні, Катя аж ніяк не применшувала заслуг сестри й гадала, що Марина могла б чогось досягти, якби більше старалася й уміла чекати.
— Ми думали, — продовжив батько, — ти й підтримаєш її матеріально. Їм за квартиру платити нічим.
— Взагалі-то її хлопець міг би теж знайти роботу, — обережно зауважила Катерина.
— Просто Антонові не щастить. Він рідкісний фахівець, антикризисний менеджер, і шукає гідне місце.
— А мені здається, він просто такий самий, як моя сестра, — не витримала дочка. — Не хоче нормально працювати й шукає проблеми в кому й чому завгодно, крім себе. Мамо, тату, ну що ж ви?
Емоції були через край. Катя не могла втриматися.
— Я просто не розумію. Ось дивіться, ви завжди говорили, що хочете, щоб ми з сестрою досягли успіху. У мене вийшло. Я навчилася, працюю. Мої ілюстрації затребувані на ринку. Я іноді й на замовлення малюю. Сімейні портрети у своєму унікальному стилі. Ні, ви не подумайте. Я допоможу сестрі, якщо все так складно, але може їй і її хлопцеві варто переїхати до вас, якщо такі складності, бо, вибачте, але я не стану їх утримувати.
На якийсь час за столом запанувала тиша. Батьки дивилися на Катерину зовсім не ласкаво.
— Я просто не хотіла тебе образити, — піджала губи мати. — Але, чесно кажучи, Мариночка вона, на мій погляд, більшого досягла, ніж ти.
— Це як так? Цікаво, — ахнула обурено Катерина.
Тоді мама все пояснила. Отже, Катя дізналася, що її картинки — це так, дурниці, те, що кожен може, хоч школяр. А от у сестри серйозна професія, яка одного разу зробить її великою людиною.
— Мариночка через десять років буде вже віце-президентом якоїсь фірми, — говорила мама, похитуючи для пущої серйозності пальцем у повітрі. — А ти що будеш робити? Може, станеш ще стіни в дитсадках розмальовувати?
— Між іншим, ще не пізно опам’ятатися, — додав батько. — Кинути картинки, малювання й отримати серйозну професію.
— Звісно, освоювати ту сферу, в якій сестра, ти вже старувата, — прибавила мама. — Але згодишся на щось. Наприклад, можеш навчитися на бухгалтера або на товарознавця в крайньому разі.
— Мабуть, мені час, — сказала Катя. — Побачимося ще.
Але знову приїжджати в гості самій якось не було настрою, а вони не кликали. Але коли Дмитро запропонував вибрати Каті дату весілля, вона, природно, повідомила батьків, і в день, коли одягла білу сукню, дуже чекала, що вони прийдуть. І вони прийшли, посміхалися, мило спілкувалися з батьками її нареченого. І взагалі збоку могло здатися, що в цій родині все гаразд.
Більше того, незабаром після весілля Катерини, її батьки купили в кредит дачу, тож тепер молодій парі було де проводити літом вихідні. А ще Катя, як любляча донька й навіть майже без натяків, почала допомагати їм виплачувати кредит. А потім одного разу, коли гостювали на дачі, дівчина, працюючи в саду, раптом почула, як мама розмовляє по телефону з кимось із знайомих.
— Ой, та не в усіх діти нормальними виростають, — сказала мати. — Моя-то молодша досі не виросла, все картинками балується. Ну й що, що працює? Головне, що справа-то в неї несерйозна. У нас в роду ніхто таким не займався. Ох, уся надія на Мариночку. Це в неї зараз просто чорна смуга, але попереду все, не підведе.
І тоді Катерина усвідомила: а батьки вони ніколи не приймуть її вибір. І вона, заради власного душевного спокою, повинна перестати намагатися їм щось доводити, і тоді, можливо, вдасться зберегти більш-менш добрі стосунки.
— Гаразд, — зітхнула вона. Їхнє визнання — не головне в житті. Є ще колеги, шанувальники її творчості, чоловік і друзі. А родина… Нехай буде так.
— Катю, — покликала її з-за кущів малини мама. — Іди в дім, чай пити.
— Іду, — сказала дочка й усміхнулась. Вона відчула себе вільною, вирішивши все саме так.
