— Дуже цікаво, — збентежено промовила Надія. — А що ж ти, Віталію, говориш, що не знаєш гостю, а вона, виявляється, твоя коханка… Оце так. Попередив би, що гості у нас. Я б підготувалася. А то не вдягнена, у халатику, домашньому.
— Віталь, відчини двері, дзвонять! Віталік… ти не чуєш, чи що? Відчини, кажу, хтось дзвонить у двері. Я не можу, у мене руки в тісті, — Наді довелося дійти до кімнати, де чоловік захоплено дивився свій улюблений бокс.
— Зараз, — неохоче відповів Віталій. — І у вихідний спокою нема. Не дадуть спокійно відпочити. А де Машка, ще спить, чи що? Могла б відчинити, до неї, швидше за все, хтось так рано…
— Спить, спить, у неї теж вихідний. Іди відчиняй і не бурчи. А то ці непрохані гості увесь під’їзд перебудять, — сказала Надія, повертаючись на кухню до своїх пирогів.
Біля вхідних дверей сталася якась затримка, і Надії довелося помити руки і піти подивитися, що відбувається. Хто прийшов і чому не чути Віталія. У передпокої стояла вродлива дівчина, яка, судячи з реакції чоловіка, увійшла сюди без запрошення. Більш того, коли Надя підійшла ближче, то побачила, як Віталій безуспішно намагається виштовхнути її назад, у під’їзд.
— Та не піду я! Не заради цього я зранку в таку далечінь їхала, щоб ти мене зараз виганяв, — зухвало відповіла Віталію незнайомка.
— Так, а що відбувається? Хто це? Не познайомиш нас, Віталію? — запитала Надія.
— Ні. Я сам не знаю, хто це. Божевільна якась! Дівчино, йдіть звідси, не турбуйте порядочних людей, — пафосно промовив Віталій, насупившись при цьому. — Що вам від нас потрібно? Вдерлися до квартири у вихідний день. Може, ще й пограбувати нас забажаєте? Від вас, молодих, зараз усього можна очікувати, безсовісні!
— Це я безсовісна? Віталію, ти що таке говориш? Та як ти смієш мені це казати? — дзвінко почала кричати гостя.
— Так, значить, ви все-таки знайомі? — звертаючись до чоловіка, уточнила Надія. — Ну представ мені свою знайому, Віталію, а то я ніби зайва тут.
Збентежений чоловік мовчав, лише, як риба, беззвучно розкривав рота. Напевно, повітря не вистачало.
— Не треба, я сама. Все-таки, заради цього й прийшла, — впевнено і навіть з якоюсь зухвалістю промовила дівчина. — Мене звуть Вікторія. А це — мій коханий чоловік. Він же і ваш чоловік, як я розумію.
— Дуже цікаво, — збентежено промовила Надія. — А що ж ти, Віталію, говориш, що не знаєш гостю, а вона, виявляється, твоя коханка… Оце так. Попередив би, що гості у нас. Я б підготувалася. А то не вдягнена, у халатику, домашньому.
— Надю… Надюню, це якесь непорозуміння, ну правда… Ця ненормальна… ця Віка, — чоловік намагався не дивитися в бік дівчини. — Вона у нас працює. У відділі програмування. Вона мені просто проходу не дає. Ось десь адресу мою дізналася й вирішила діяти найзухвалішим чином. Це просто ні в які ворота вже! — суворо крикнув чоловік, дивлячись на Віку.
— Ну, знаєш, Віталію, не чекала я від тебе такої підлості! Спочатку обіймав, слова різні говорив, схилив мене до співжиття з тобою, а тепер відмовляєшся? — Вікторія була обурена до крайності.
— До якого співжиття, ти що? — закричав Віталій і став покриватися червоними плямами.
— А це що тоді? — розкривши курточку, продемонструвала Вікторія випираючий живіт. — Це що — вітром надуло, по-твоєму?
— Дуже цікаво! — Надія навіть засміялася від несподіваного повороту сюжету. — Оце так номер!
— Надю, я тут зовсім ні до чого. Це не моя дитина, ну ти ж знаєш, — почав тихенько говорити Віталій.
— Так, із цим потім. А що ж ви, мила й смілива дівчино, хочете? — ставши раптом серйозною, запитала Надія.
— Чоловіка вашого хочу забрати собі. Досить, пожили, тепер моя черга. Тим більше, що скоро у нас народиться дитина. Синок, між іншим, — з викликом промовила вона. — Я знаю, що він сам не наважиться ніколи. Ось я й прийшла, щоб допомогти Віталію. Прискорити, так би мовити, події. Мені-то чекати вже ніколи.
— Ну так забирайте. Ось він, тепленький стоїть. Зараз речі його зберу й уперед! — посміхаючись, сказала Надія.
— Надю, ну припини, що ти… Я ж тобі все пояснив. Зараз ця ненормальна піде.
— Е, ні! Так не піде! — не звертаючи уваги на Віталія, продовжила Вікторія. — Як це забирайте? Куди? А де ми житимемо з дитиною?
— Ну це вже мене не стосується зовсім. Де ви житимете і як — це вже не мій головний біль. Прийшли за Віталієм — забирайте. Я не проти, — спокійно відповіла Надя.
— Та що ж це таке! Віталій же мені сказав, що це його квартира, і ви з дочкою ніякого стосунку до неї не маєте. Що він її купив задовго до весілля. І що на машину і на дачу ви теж претендувати не зможете, бо це все чисто його власність. Хіба не так? Віталію, що ти мовчиш? Може, ти вже скажеш своїй колишній дружині, щоб вона звільнила квартиру?
Чоловік мовчав. Зараз він зрозумів, що остаточно прогорів. Чекав, що буде далі.
— Хочу вас засмутити, Вікторіє. Чоловік вам дістанеться без майна. Так, так, не робіть таке здивоване обличчя! Він вас обманув. Нічого в нього нема й не було. Він приїхав із села до нас у цю саму квартиру, де я жила з батьками з самого народження. Зараз мої батьки живуть на дачі. А ми тут. Машину, до речі, теж подарували мені батьки. Оформили дарувальну на мене. Так що з цим теж облом. Але ви не засмучуйтесь, Віко. Зате у вас буде чоловік, який прикриє вашу вагітність, до якої він не має ніякого стосунку! Дуже підприємлива особа. Молодець! Заздрю вашій винахідливості!
— Як це не має! Що ви таке говорите? — не вгамовувалася Вікторія. — Адже в нас із ним було! Було й не раз! Віталію, що ти мовчиш? Ти ж не будеш заперечувати, що було?
Вікторія вимогливо подивилася в бік притихшого чоловіка, не розуміючи, чому той мовчить і не підтримує її.
— А так — не має! І той факт, що він із вами спав, не робить його батьком дитини. Батька для неї будете шукати в іншому місці. Але чоловіка я вам віддаю, мені він більше не потрібен, — усміхаючись, промовила Надія.
— Це наклеп. У якому це іншому місці? У мене більше нікого не було. Віталій — батько моєї дитини, ясно вам! Це ви з заздрощів так говорите!
— Віталій не може бути батьком нічиєї дитини! Він не може мати дітей! Це офіційний висновок лікарів після нашого з ним п’ятирічного лікування, — спокійно відповіла Віці жінка.
— Як це — не може… А ваша дочка? Ви що — народили від іншого? — приголомшено промовила Віка.
— По собі судите? Ні, Маша — прийомна дитина. Я пішла на це тоді, бо дуже любила свого чоловіка. Не стала сама народжувати, хоча й могла б. Але всякій любові, мабуть, приходить кінець. Зрадники мені тут не потрібні. Забирайте його сміливо, я не проти.
Надія повернулася й пішла в кімнату, щоб зібрати речі Віталія. У нього попереду нове цікаве життя з молодою дружиною й новонародженою дитиною. А можливо, й самотність. Бо за все в житті потрібно платити. Особливо за зраду й біль, який відчувають близькі люди.
— Ошуканець! Ненавиджу тебе! Все набрехав! Де ми тепер з дитиною житимемо й на що? — почула Надія крики з передпокою. А потім грюкнули двері.
Жінка винесла Віталію сумку з речами.
— А що коханка? Не дочекалася? Ну поспіши, може, ще наздоженеш. На розлучення подам сама, завтра ж. Прощавай!
