Два тижні Алла Петрівна приходила до школи забирати правнука. А їй казали, що такого учня не існує

Два тижні Алла Петрівна приходила до школи забирати правнука. А їй казали, що такого учня не існує

— Жінко, я востаннє вас прошу: не приходьте сюди більше! Немає у нас ніякого Дмитра Микитенка! — молода вчителька вже не стримувала роздратування.

— Як немає? — Алла Петрівна міцніше стиснула ручку своєї сумки. — Він тут навчається. Третій клас. Я його два роки забирала!

— Я вам уже пояснювала. У моєму класі такого учня немає. І в паралельних теж. Ви, мабуть, помилилися школою.

— Не могла я помилитися. Він он тут виходив. Ось через ці двері. Я його завжди біля хвіртки чекала.

— Послухайте, бабусю, — втрутилася працівниця школи. — Ви вже другий тиждень приходите. Ми не можемо щодня з вами це обговорювати. У дітей уроки, батьки чекають.

— То покличте директора. Я з нею поговорю.

Учителька важко зітхнула.

— Ви розумієте, що такого учня немає в наших списках?

Алла Петрівна поправила хустку, подивилася на двері, за якими щойно зникли діти, і тихо відповіла:

— Добре. Завтра прийду.

— Та куди ви знову прийдете?!

Але жінка вже виходила зі школи. За її спиною вчителька промовила до колеги:

— Мені здається, у неї щось із пам’яттю. Треба було б знайти родичів.

Алла Петрівна нічого не почула. Вона йшла додому й думала, що завтра треба прийти трохи раніше. Може, Дмитрик просто затримується після уроків. Вона ж обіцяла йому, що завжди чекатиме.

Наступного дня Алла Петрівна знову стояла біля шкільної хвіртки.

Їй було неприємно, що вчителька так розмовляла з нею, але вона не збиралася ображатися. Молода жінка, мабуть, просто не знала Дмитрика. У школі ж стільки дітей, стільки класів, стільки прізвищ.

Колись його класна керівниця, пані Світлана, завжди віталася з Аллою Петрівною. Вони могли перекинутися кількома словами, обговорити оцінки, поведінку хлопчика, його успіхи.

А тепер була інша вчителька. Нова, незнайома.

— Вибачте, а можна запитати, — звернулася Алла Петрівна до жінки, яка виводила молодших школярів, — коли закінчуються уроки в третьому класі?

— А ви кого чекаєте?

— Дмитрика Микитенка.

Жінка переглянулася з колегою.

— Немає в нас такого.

— Та як же немає? Він тут учиться.

— Ви до класного керівника зверніться.

— Уже зверталася. Вона каже, що не знає його.

Жінка лише знизала плечима.

Алла Петрівна відійшла до огорожі й залишилася чекати.

Вона приходила ще наступного дня. І через день. І наступного тижня. Дехто з працівників школи вже впізнавав її здалеку. Одні намагалися пояснювати, інші просто проходили повз.

А вона все чекала.

Алла Петрівна жила сама у двокімнатній квартирі. Була жвавою жінкою, любила читати, доглядала за квітами, мала знайомих у сусідньому будинку. Увечері часто виходила на лавку біля сусіднього під’їзду поговорити з сусідками.

Донька Олена мешкала окремо у двокімнатній квартирі. Сама виростила доньку Алісу. Працювала, мала свої справи й навідувала матір переважно після роботи. Привозила продукти, іноді ліки, перевіряла, чи все гаразд, і поспішала додому.

Вони давно не були близькими. Колись, коли Аліса виходила заміж, у неї з чоловіком не було власного житла. Потім з’явився син Дмитрик, і питання квартири стало ще гострішим. Тоді Олена й запропонувала матері:

— Мамо, давай щось придумаємо. Ти можеш переїхати до мене, або я до тебе. Навіщо нам дві окремі квартири, якщо молодим ніде жити? Звільнили б одну для Аліси з чоловіком.

Алла Петрівна тоді навіть розгубилася.

— Олено, ти серйозно?

— Цілком. Ми могли б жити разом. Тобі було б легше, мені теж. А молоді нарешті мали б свій дах над головою.

— Ні, доню. Я не хочу переїжджати.

— Чому? У мене дві кімнати. У тебе дві. Що зміниться?

— Зміниться все. Я звикла до свого дому. Тут мої речі, мої книжки, мої сусіди. Я не хочу ні під кого підлаштовуватися.

— А про Алісу ти подумала?

— Аліса доросла. Вийшла заміж, створила сім’ю. Нехай вони самі розв’язують свої житлові питання.

Олена образилася.

— Зрозуміло. Тобі твої книжки дорожчі за онуку.

— Не перекручуй мої слова.

— Я нічого не перекручую. Просто запам’ятаю.

Молодята залишилися орендувати квартиру. Згодом знайшли помешкання неподалік від Алли Петрівни.

І хоча Олена продовжувала вважати матір упертою, Алла Петрівна не відвернулася від онуки. Навпаки, вона багато часу проводила з Дмитриком. Вона стала справжньою помічницею молодої родини.

Хлопчика прабабуся любила безмежно. Коли Аліса повернулася на роботу, Алла Петрівна часто забирала правнука зі школи. Приводила до себе, годувала обідом, допомагала з уроками, а потім вони разом ішли гуляти.

— Бабуся Алла, так називав її хлопчик, а можна сьогодні я до тебе з другом прийду?

— Можна. Тільки попередь його, що в мене сирники не безкінечні.

— А я скажу, що ти найкращі робиш!

— Ох і хитрун ти в мене.

Вона знала всіх його однокласників, пам’ятала, хто з ким дружить, які предмети йому подобаються. Дмитрик часто розповідав їй те, про що навіть батькам забував сказати.

А потім Алла Петрівна серйозно захворіла. Одного ранку їй стало зле. Швидка, лікарня, обстеження, операція, тривале лікування. Майже пів року жінка провела в лікарні та на реабілітації.

Олена допомагала, купувала ліки, оплачувала обстеження, привозила необхідні речі. Аліса з чоловіком теж долучалися, хоча самі мали чимало фінансових труднощів.

Одного разу Олена не витримала:

— Мамо, ти хоч розумієш, скільки нам обходиться твоє лікування?

— Розумію, доню. Але ж я не навмисно захворіла.

— Я не про це. Просто якби ти тоді погодилася переїхати, ми могли б усім разом допомагати одне одному. А тепер кожен сам за себе.

— Олено, не починай знову про квартиру.

— А про що мені говорити? Аліса з чоловіком ледве платять за оренду, я допомагаю тобі, а ти навіть не захотіла зробити крок назустріч.

— Я вдячна за допомогу. Але я не можу віддати своє життя лише тому, що комусь так зручніше.

Олена замовкла. Після тієї розмови вона стала ще холоднішою.

Тим часом у молодої родини справи погіршилися. Алісу скоротили на роботі. Вона кілька місяців шукала нове місце, але нічого підходящого не знаходила. Чоловік працював, проте його зарплати ледве вистачало на оренду квартири, комунальні платежі та щоденні витрати.

Коли вони почали рахувати борги, стало зрозуміло: так далі не проживуть.

Саме тоді чоловікові запропонували роботу за кордоном. Знайомий, який уже кілька років працював там, запевнив, що можна влаштуватися на підприємство з нормальною оплатою. Спочатку поїде він, а потім забере дружину й дитину.

Аліса довго вагалася, але іншого виходу не бачила.

Олена підтримала доньку.

— Їдьте. Тут ви тільки борги наживатимете. А там, може, нарешті станете на ноги.

— А бабуся Алла? — запитала Аліса.

Олена помовчала.

— Вона ще відновлюється після лікарні. Не треба її зараз хвилювати. Я сама поговорю з нею, коли буде час.

Але часу Олена так і не знайшла.

Молоді зібрали речі, забрали Дмитрика й виїхали. Спочатку чоловік поїхав на роботу, потім до нього приєдналися Аліса із сином. Алла Петрівна в цей час ще відновлювалася після лікування.

Коли вона повернулася додому, Олена сказала лише, що молоді тимчасово поїхали.

— А Дмитрик?

— З ними.

— А коли повернеться?

— Не знаю, мамо. У них зараз свої клопоти.

— То я йому зателефоную.

— Не треба. Вони зайняті. Облаштовуються.

Алла Петрівна не стала сперечатися. Вирішила, що не буде заважати молодим. Вони ж дорослі, самі розберуться.

Але минали дні, а Дмитрик не телефонував.

Вона набирала номер Аліси, та слухавку не брали. Писала повідомлення, але відповіді приходили короткі й нечасті. «Усе добре. Ми зайняті. Потім поговоримо».

Алла Петрівна чекала. А коли настав вересень, зібрала сумку й пішла до школи.

Вона була переконана, що Дмитрик повернеться до навчання, адже ніхто не сказав їй, що хлопчик залишився за кордоном назавжди.

Одного вечора Олені зателефонувала класна керівниця з тої самої школи, де вчився Дмитрик.

— Добрий день. Ви Олена Миколаївна?

— Так. Щось сталося?

— Ваша мама майже щодня приходить до школи й шукає Дмитра Микитенка. Каже, що він її правнук, що навчається в третьому класі. Ми вже пояснювали, що в нинішніх списках такого учня немає. Але вона повертається знову. Я тут людина нова, але передивилася списки минулого року. Дійсно був такий учень, але зараз немає.

— Господи! — Олена прикрила очі. — Я зрозуміла. Я з нею поговорю.

— Ми не хочемо її образити, але ситуація вже неприємна і для працівників, і для дітей.

Олена пообіцяла розібратися.

Того вечора вона приїхала до матері. Алла Петрівна саме готувала вечерю.

— Мамо, ти навіщо до школи ходиш?

— По Дмитрика.

— Якого Дмитрика?

— Олено, не жартуй. Ти прекрасно знаєш, про кого я.

— Там немає Дмитрика! Ти що, не розумієш?

— То поясни мені, де він. Я вже два тижні приходжу, а мені кажуть, що його немає.

Олена зняла пальто й сіла на стілець.

— Вони поїхали до Іспанії, мамо. Аліса з чоловіком і Дмитриком. І не збираються повертатися найближчим часом.

Алла Петрівна завмерла з ложкою в руці.

— Коли?

— Ще влітку.

— І ти знала?

— Звичайно.

— І мені не сказала?

— А що я мала тобі казати? Ти після лікарні тільки почала ходити нормально. Навіщо було тебе засмучувати?

— Олено, я два тижні стою біля школи. Мене там за людину несповна розуму мають. А ти знала, що дитина виїхала?

— Ну то не ходи більше! Що тут незрозумілого?

Алла Петрівна повільно поклала ложку на стіл.

— Ти могла хоча б сказати, що вони їдуть. Я б із Дмитриком попрощалася.

— А навіщо? Щоб ти знову почала їх відмовляти? Чи щоб розповідала, як їм треба було залишитися?

— Я нікого не відмовляла.

— Ти все життя думаєш тільки про себе! Коли ми просили допомогти з житлом, ти відмовила. Коли Алісі було важко, ти теж не захотіла поступитися. А тепер сидиш і дивуєшся, чому молоді поїхали!

— Олено, вони поїхали через роботу й гроші. Я ж чула, що Алісу скоротили.

— Саме так! А якби вони мали де жити, не мусили б шукати щастя за кордоном!

— То ти вважаєш, що вони поїхали через мою квартиру?

— Я вважаю, що ти могла допомогти, але не захотіла.

Алла Петрівна кілька секунд мовчала. Потім запитала:

— А скажи мені, доню, якби я тоді погодилася переїхати до тебе, ти б дозволила мені бачити Дмитрика щодня?

Олена не відповіла.

— Я питаю, ти б дозволила?

— Мамо, до чого тут це?

— До того. Ти кажеш, що я не поступилася квартирою заради родини. Але я ж не відмовлялася від родини. Я відмовилася переїжджати. Це різні речі.

— Тобі завжди було легше знайти виправдання.

— А тобі, виходить, легше покарати мене?

Олена різко підвелася.

— Ніхто тебе не карає! Просто вони живуть своїм життям. І ти повинна навчитися без них обходитися.

— Я не прошу їх повертатися. Я не прошу грошей. Я навіть не просила залишати мені квартиру. Я хотіла лише знати, що мій правнук їде. Хотіла почути від нього «до побачення». Ти розумієш?

Олена мовчала.

— Ти знала, що я щодня ходжу до школи?

— Тепер знаю.

— А якби не зателефонувала вчителька, ти б і далі мовчала?

— Я не хотіла тебе засмучувати.

Алла Петрівна гірко всміхнулася.

— Ні, Олено. Ти не хотіла мене бачити. Це не одне й те саме.

Донька взяла сумку.

— Я не збираюся знову сваритися.

— І не треба. Тільки більше не вирішуй за мене, що мені можна знати, а чого не можна.

Олена вийшла, не попрощавшись.

Наступного дня Алла Петрівна до школи не пішла. Вона сиділа біля вікна, перебирала фотографії й знайшла знімок, на якому Дмитрик стояв поруч із нею у святковій сорочці. Хлопчик обіймав прабабусю й усміхався.

На звороті дитячим почерком було написано: «Прабабусі від Дмитрика. Я тебе люблю». Жінка довго тримала фотографію в руках.

Увечері до неї зайшла сусідка Людмила.

— Алло Петрівно, а ви сьогодні чого не пішли по свого школярика?

— Немає більше кого забирати, Людочко.

— Як це?

— Поїхали вони. За кордон. А мені ніхто не сказав.

Сусідка присіла поруч.

— Невже Олена знала?

— Знала.

— І не сказала?

— Не сказала.

— Оце вже занадто. Я розумію, що ви колись посварилися через квартиру, але ж дитина тут до чого?

Алла Петрівна похитала головою.

— Не треба, Людо. Не хочу нікого обговорювати.

Вона поставила фотографію на полицю й пішла заварювати чай.

Через тиждень Олена знову приїхала. Привезла продукти, ліки й невеликий пакунок із речами, які мати просила купити.

Алла Петрівна подякувала, розклала все по місцях.

— Мамо, ти як?

— Нормально.

— До школи більше не ходиш?

— Ні.

Олена полегшено зітхнула.

— От і добре.

Алла Петрівна подивилася на доньку.

— Олено, я хочу тебе дещо попросити.

— Що?

— Коли наступного разу говоритимеш з Алісою, передай, щоб вона дала мені поговорити з Дмитриком. Хоч п’ять хвилин. Я не буду їх відмовляти, не буду розпитувати, коли повернуться. Просто хочу почути його голос.

Олена опустила очі.

— Добре. Передам.

— І ще одне.

— Що?

— Я не шкодую, що залишилася у своїй квартирі. Я не шкодую, що не переїхала до тебе. Мені тут добре. Я маю право на свій дім і своє життя.

— Знову ти про це…

— Ні, доню. Я не про квартиру. Я про те, що ти досі не зрозуміла: я могла не захотіти жити з тобою, але це не означало, що я не хотіла бути частиною вашої родини.

Олена нічого не відповіла. Вона взяла порожній пакет і попрямувала до дверей.

— Я ще заїду, мамо.

— Добре, доню.

Двері зачинилися.

Алла Петрівна підійшла до вікна. На вулиці діти поверталися зі школи, сміялися.

Жінка повернулася до кімнати, взяла фотографію правнука й обережно поставила її на видному місці.

Тепер вона більше не ходила до школи. Не тому, що перестала чекати. Просто нарешті зрозуміла, що там його не буде.

І все ж таки щодня, коли телефон подавав сигнал, Алла Петрівна брала слухавку трохи швидше, ніж зазвичай. Раптом це Дмитрик.

Бо можна не погодитися з матір’ю, можна не захотіти жити разом, можна берегти власний дім і власний спокій. Але хіба за це потрібно позбавляти людину можливості спілкуватися з тим, кого вона любить?

А ви як вважаєте: чи справедливо Олена звинуватила матір у тому, що молода родина була змушена шукати кращого життя за кордоном? І чи мала вона право приховувати від Алли Петрівни від’їзд правнука через давню образу?

You cannot copy content of this page