Двадцять вісім років тому Оля і Ірина разом працювали в одному НДІ — обидві молоді, обидві з амбіціями, обидві хотіли науку. Потім НДІ розвалився і кожна пішла своїм: Ірина в бізнес, Оля залишилась в науці, перейшла в університет, дисертація, кафедра. Тепер Іринина донька вступає на той самий університет де Оля викладає — і мами зустрічаються на консультації.
Іринина донька Соломія прийшла на консультацію сама — висока дівчина з тим спокійним виразом обличчя яким буває у людей що звикли що все навколо вирішується. Сіла навпроти Олі, поклала на стіл папку з документами, сказала: мама казала що ви допоможете розібратись з програмою вступу.
Оля подивилась на неї і подумала: мамині очі. Зелені, трохи раскосі, такі були в Ірини коли вони сиділи в одній лабораторії і сперечались про методологію і Ірина завжди сперечалась з таким виразом що мовляв ти можеш говорити що завгодно але я все одно права.
Вони пів години говорили про вступ, про спеціалізацію, про те які предмети важкі на першому курсі і де краще брати конспекти. Соломія слухала уважно і записувала і питала конкретно — не те що і як зробити взагалі а що і як зробити саме їй. Оля думала: розумна дівчина. Мамина.
Наприкінці Соломія сказала: мама просила передати що хоче вам зателефонувати, можна їй ваш номер? Оля написала номер на папірці. Соломія забрала, подякувала і пішла. Рівна спина, впевнена хода.
Ірина зателефонувала того ж вечора.
— Олю, — сказала вона і голос був той самий, трохи хрипкий, Ірина завжди так говорила ніби щойно прокинулась. — Я так рада. Соломія прийшла і каже: та тьотя така класна, вона все пояснила. Дякую тобі.
— Та що ти, нічого особливого, — сказала Оля і почула як це звучить банально і правдиво одночасно.
— Ти все така ж як була.
— Яка?
— Ну така. Серйозна. Все по ділу. — В голосі Ірини була посмішка. — Пам’ятаєш як ти мене гнала з лабораторії бо я заважала тобі думати?
— Ти не заважала думати. Ти просто говорила без зупинки.
— Це одне й те саме, — сказала Ірина і засміялась. — Олю, давай зустрінемось. Я все одно приїду на наступний тиждень з Соломією, треба якісь документи довезти. Вип’ємо кави.
— Давай, — сказала Оля і відчула що хоче і трохи не хоче одночасно. Хоче бо все-таки двадцять вісім років і цікаво. Не хоче бо знає що буде: дві жінки за кавою і кожна дивитиметься на іншу і думатиме про те чого немає.
Але сказала давай.
Вони зустрілись у середу в кафе біля університету, Ірина прийшла без Соломії — та пішла сама розбиратись з документами, дорослий чоловік. Ірина виглядала добре: підтягнута, одягнена так як одягаються жінки у яких є час і гроші думати про одяг, коротке волосся пофарбоване рівно і дорого. Оля прийшла прямо з лекції, в тому в чому була, і тільки сідаючи навпроти Ірини подумала що треба було хоча б помаду підправити.
— Ти зовсім не змінилась, — сказала Ірина.
— Ти теж, — сказала Оля, і це була неправда і вони обидві знали що неправда але так прийнято говорити.
— Брешеш, — сказала Ірина весело. — Я на десять кіло більша ніж тоді. Але я вже змирилась, мені йде.
— Тобі йде, — погодилась Оля, і це вже була правда.
Принесли каву. Ірина взяла латте з сиропом, Оля чорну без цукру як завжди. Ірина подивилась на Олину чашку і сказала: ти і тоді так пила, я пам’ятаю, всі в лабораторії пили з молоком а ти без нічого. Оля сказала: звичка.
Вони говорили спочатку про Соломію, потім про дітей взагалі — в Олі син Андрій, тридцять років, живе в Польщі, приїжджає раз на рік. В Ірини Соломія і ще молодший Павлик, п’ятнадцять. Ірина говорила про дітей багато і охоче, Оля менше — не тому що не любить Андрія а тому що він далеко і про нього розповідати якось незручно, ніби показуєш фотографію того кого рідко бачиш.
Потім Ірина сказала:
— Ти все ще на кафедрі?
— Все ще. Вже доцент.
— Захистилась коли?
— Дев’ятнадцять років тому. Хотіла ще докторську але все якось руки не доходять.
— А хотіла б?
Оля подумала. Чесне питання заслуговує чесної відповіді.
— Хотіла б. Але вже не впевнена що встигну і що воно того варте. Публікації, конференції, вся ця машина академічна, вона виснажує.
— Але ти в ній залишилась.
— Залишилась. А ти пам’ятаєш як ти казала що напишеш дисертацію про статистичні методи в біохімії? У нас ще науковий керівник був, Петро Семенович, він казав що з тебе буде хороший науковець.
Ірина трохи помовчала.
— Пам’ятаю, — сказала вона. — Він помер до речі, три роки тому. Я випадково дізналась.
— Я знаю. Я була на похоронах.
— Ти підтримувала з ним зв’язок?
— Зрідка. Він іноді телефонував, питав як я, похвалявся студентами. Старий був але голова ясна до кінця.
Ірина крутила ложечку в чашці і дивилась кудись убік.
— Я іноді думаю, — сказала вона, — що якби НДІ не розвалився то я б залишилась. Пішла б в аспірантуру, зробила б ту дисертацію. Може і захистилась б.
— Може, — сказала Оля.
— А може й ні. Я не знаю чи вистачило б мені терпіння. Ти завжди мала більше терпіння ніж я.
— Ірино, я не знаю чи це терпіння. Може просто я не вміла робити те що ти зробила. Ти пішла в бізнес і побудувала щось своє. Я б не змогла.
— Чому?
— Бо я не вмію ризикувати. Я вмію сидіти і копати вглиб. А щоб будувати бізнес треба інше.
Ірина подивилась на неї уважно.
— Ти шкодуєш що залишилась в науці?
— Ні, — сказала Оля відразу. Потім подумала і сказала: — Іноді. Коли рахую гроші наприкінці місяця. Або коли Андрій питає навіщо писати статті які ніхто не читає.
— А він так каже?
— Прямо не каже. Але я відчуваю.
— Читають же твої статті.
— Читають. Вузькі спеціалісти. Дев’ять людей по всьому світу, — сказала Оля і засміялась трохи.
Ірина теж засміялась.
— Зате ці дев’ять людей тебе поважають по-справжньому, — сказала вона. — Я от отримую повагу в основному тому що платжу людям зарплату. Це трохи інше.
За сусіднім столиком сіла компанія студентів — голосні, з кавою в паперових стаканах, хтось сміявся над чимось у телефоні і показував іншим. Оля автоматично подивилась на них і подумала: от такі сидять у мене на лекціях. Хтось слухає, хтось у телефоні. Двадцять вісім років так.
— Ти їх любиш? — спитала раптом Ірина. Вона теж дивилась на студентів.
— Кого, студентів?
— Так.
Оля подумала.
— По-різному. Є такі що люблю. Є такі що виснажують. В цілому — так, люблю. Особливо коли бачу що щось дійшло, що розуміють. Це окремий кайф якого не опишеш.
— Це видно, — сказала Ірина.
— Що видно?
— Що любиш. Соломія прийшла і сказала: та тьотя так розповідає що хочеться одразу вчитись. Вона зазвичай так не каже про викладачів.
Оля відчула щось тепле від цього — несподівано сильно тепле і одразу трохи незручно від того що так сильно.
— Соломія розумна дівчина, — сказала вона.
— В неї є від кого бути, — сказала Ірина і підняла чашку. — Слухай, я хочу тебе кое-про що попросити. Не зараз, потім, але скажу зараз поки пам’ятаю. Соломія вступить — вона вступить, я знаю свою дитину — і якщо вона потрапить до тебе на курс то поглядай за нею трохи. Не так щоб особливе ставлення, боже збав. Просто якщо щось не так — дай мені знати.
— Ірино, у мене двісті студентів на потоці.
— Знаю. Але ти ж запам’ятала її?
— Запам’ятала, — визнала Оля.
— Ось і все. Більше нічого не прошу.
Вони допили каву. Розмова стала легшою після того першого шару де кожна дивилась на іншу і рахувала що є і чого немає. Говорили про місто, про те що відкрили новий ринок і там непогані овочі, про Іринину маму яка жила в Кам’янці-Подільському і все ніяк не хотіла переїжджати ближче.
Коли виходили Ірина сказала:
— Олю, ти знаєш що мене в тобі завжди вражало? Ти ніколи не хвалилась. Ніколи. Інші люди як захистяться так п’ять років розповідають. А ти захистилась і продовжила копати своє.
— Бо нема чим особливо хвалитись.
— Є чим. Просто ти не вмієш бачити.
Вони попрощались біля входу. Ірина поїхала на таксі, Оля пішла пішки бо університет за квартал і вона завжди ходила пішки.
Ішла і думала про те що сказала Ірина: ти не вмієш бачити. Може правда. Може вона справді не вміє бачити що є, бачить тільки що могло б бути. Два рази на рік море і докторська яка не написана. Хочеш і те і те і не маєш ні того ні того — оце і є більшість людського незадоволення.
А Соломія сказала що хочеться вчитись. Двісті студентів на потоці і одна сказала що хочеться вчитись.
Може це і є та дев’ята людина яка читає. І вистачає.
Оля зайшла в університет, привіталась з охоронцем, піднялась на третій поверх. Кабінет, стіл, папки, вікно. Звичайний день.
Вона сіла і відкрила ноутбук і почала писати далі ту статтю яку починала вже три тижні. Тема вузька, читачів буде небагато. Але вона знала що треба дописати і вона допише.
Бо терпіння в неї є. Ірина права.
