Потяг запізнювався на пів години. Наталія сиділа у купе й дивилася у вікно на миготливі вогники будинків. Відрядження закінчилося на два дні раніше — контракт підписали швидше, ніж очікувалось.
«От здивую Андрія», — усміхнулася вона своєму відображенню у склі.
Двадцять років шлюбу. А він і досі радів її несподіваним поверненням, як хлопчисько. Щоправда, останнім часом щось змінилося. Андрій став то розсіяним, то відстороненим… Наталія не могла підібрати точного слова. Телефон вирішила не вмикати — нехай буде справжній сюрприз. Уявила, як відкриє двері ключем, а він озирнеться від телевізора з тим своїм здивованим обличчям.
У метро було тісно. Наталія пригорнула до себе сумку й думала про гарячий душ, м’яке ліжко, домашній затишок. Про Андрія, який, напевно, зараз сидить у своєму кріслі з пультом у руці й дивиться якийсь фільм.
На ескалаторі вона зустріла сусідку — тітку Світлану з сусіднього під’їзду.
— Наталко, доню, а ти ж у відрядженні? Андрій казав, що до неділі!
— Раніше звільнилася, — відмахнулася Наталія. — Тітко Світлано, пробачте, поспішаю. Хочу сюрприз зробити.
— От молодці, — зворушено мовила сусідка. — У вашому віці ще й романтику влаштовуєте!
“Романтику? Так. А чому б і ні?” — подумала Наталія. Можна було б зайти у магазин, купити щось смачненьке, відзначити вдалі переговори й несподівану зустріч. Але втома брала своє. Хотілося лише одного — додому.
Ключ тихо провернувся в замку. Наталія завжди змащувала замки — не любила скрипів і зайвих звуків. У передпокої було темно, лише з вітальні пробивався м’який світ торшера. Дивно. Андрій завжди вмикав верхнє світло — казав, що економити на лампочках немає сенсу. А тут — приглушене освітлення, ще й лунає тиха музика.
Жінка поставила сумку й прислухалася. Два голоси — чоловічий, знайомий, і жіночий — молодий, дзвінкий, з легким сміхом.
Серце різко стиснулося.
«Ні, — прошепотіла вона. — Ні, цього не може бути…»
Але ноги самі повели її до вітальні — тихо, навшпиньках.
Двері були прочинені. На дивані, де вони з Андрієм зазвичай дивилися фільми, сиділи двоє. Її чоловік у домашній футболці, і молода дівчина — дуже молода, зі світлим волоссям… у її халаті. У тому самому шовковому халаті кольору морської хвилі, який Андрій подарував Наталії на минулий Новий рік зі словами: «Ти в ньому як богиня». Тепер богинею була інша.
Вони сміялися, шепотілися — й навіть не підозрювали, що їх хтось бачить. Наталія стояла у дверному прорізі й відчувала, як світ навколо руйнується. Тихо, майже беззвучно, наче картковий будиночок від легкого подиху вітру. Час зупинився або сповільнився настільки, що кожна секунда розтягувалася у вічність.
Вона бачила все у найдрібніших деталях: як дівчина закидає голову, сміючись над чимось, що сказав Андрій; як він дивиться на неї поглядом, який колись був тільки для неї — захопленим, закоханим. Коли востаннє він так дивився на неї?
— Ти такий смішний, — протягнула жінка. — А твоя дружина знає, який ти цікавий?
— Дружина давно мене не слухає. У неї робота, кар’єра, наради, а я… ніби фон, — сказав чоловік.
Це неправда. Вона завжди його слухала, завжди цікавилася його справами, проблемами, думками. Просто останнім часом він сам віддалився, став мовчазним.
Наталія ледь стримувалася.
— Ти ж розумієш, — продовжував Андрій, погладжуючи дівчину по волоссю, — у нас нічого серйозного бути не може. Я ж одружений.
— А я й не прошу нічого серйозного, — прошепотіла жінка, нахиляючись до нього. — Мені вистачить того, що є: наших зустрічей, твоїх ніжних слів, подарунків.
Наталія щільно заплющила очі, але тут же відкрила їх. Вона повинна знати правду до кінця.
— Ти знаєш, про що я думаю? — спитав Андрій, відсахнувшись.
— Про що, любий? — запитала гостя.
— Про те, що мені 47 років, а я відчуваю себе двадцятирічним. Розумієш?
Христина кивнула, притискаючись до нього.
— А дружина? — обережно спитала дівчина.
Андрій замовк, покрутив у руках бокал.
— Ми стали чужими, — нарешті промовив він. — Живемо в одній квартирі, як сусіди: ввічливо, акуратно, без емоцій. Вона зайнята кар’єрою, я — роботою. Ми навіть не сваримося, просто існуємо поруч.
— Може, варто розлучитися? — тихо запропонувала гостя.
— Навіщо? — усміхнувся Андрій. — Ділити квартиру, починати все спочатку у 47 років… Ні, нехай краще все залишиться, як є. У мене є ти.
Наталія відчула, як підкошуються ноги, й стала до стіни. Вони стали чужими… А це правда. Коли востаннє вони говорили щиро, ділилися мріями, планами, переживаннями, сміялися разом над якоюсь дрібницею? Все поглинув побут, обов’язки.
— А якщо вона дізнається? — запитала Христина.
— Не дізнається. Вона зараз у відрядженні до неділі. А взагалі?
Андрій знизав плечима. — Вона така зайнята собою, що могла б і не помітити.
— Поїдемо до мене? — запропонувала гостя. — У мене гарна квартира, сусіди не донесуть.
— Поїхали, — погодився Андрій. — Тільки дай переодягтися.
Він встав, потягнувся. Гостя теж піднялася, поправила халат.
— Тобі, — сказала вона, — подобається ця квартира? Затишна, тепла. Відчувається, що тут живе жінка.
— Жила, — поправив Андрій. — Тепер тут просто ночують двоє незнайомців.
Вони направилися до виходу з вітальні, туди, де стояла Наталія. Жінка відсахнулася від дверного отвору. Серце билося так голосно, що здавалося, його чутно на всю квартиру. Швидко навшпиньках вона метнулася до передпокою, сховалася за відкритими дверима шафи.
Кроки. Андрій йде до спальні, переодягається. Христина залишилася у вітальні. Чутно, як вона включила телевізор й перемикає канали.
Наталія висунулася з укриття. Коридор порожній. Можна вислизнути, піти непоміченою, удати, що нічого не було, що вона приїде, як планувалося… Але ноги не слухалися, а у голові крутилася одна думка: тут просто ночують двоє незнайомців.
— Андрію, ти там довго? — долинув голос Христини з вітальні. — Можна мені душ прийняти?
— Звичайно! — крикнув Андрій зі спальні. — Рушники у шафі.
Стоп. Щось перемкнуло всередині Наталії. Вона тихо вийшла зі схованки, пройшла до вітальні. Христина пішла у ванну, чувся шум води. На дивані лежав халат, Наталія підняла його. Тканина ще зберігала чуже тепло, чужий парфум. Дешевий, солодкуватий, з нотками ванілі.
Андрій вийшов зі спальні у джинсах і свіжій сорочці, побачив Наталію — і застиг. Обличчя зблідло, потім почервоніло, потім знову зблідло.
— Привіт, — спокійно сказала Наталія, складаючи халат.
— Ти ж мала приїхати у неділю, — тихо сказав чоловік.
Жінка поклала халат на диван, розгладила складки й сказала сама собі: «Роблю тобі сюрприз».
Андрій мовчав. З ванної ще долинав шум води.
— Хто вона? — запитала жінка.
— Колега. Наташ, ну зрозумій, — намагався виправдатися чоловік.
— Розумію, — тихо сказала жінка. — Все розумію.
Вона пройшла повз чоловіка до вішака, взяла куртку.
— Куди? — насторожився Андрій.
— Не знаю, кудись…
— Наташ, почекай. Ми можемо все обговорити, поговорити, як дорослі люди.
Наталія зупинилася, обернулася.
— Поговорити про що? Про те, що у тебе є коханка? Про те, що мій халат сидить на ній краще, ніж на мені? Про те, що ми з тобою чужі люди?
— Ти підслуховувала… — почав він.
— А ти 20 років брехав. Удавав, що любиш. Що ми сім’я?
— Наташо, не перебільшуй…
— Перебільшую! — голос Наталії став тихим. — Ти привів у наш дім коханку.
Андрій здригнувся. Таку дружину він не знав.
З ванної донісся голос Христини:
— Андрюшо, а де у тебе фен?
Запанувала тиша. Наталія й Андрій дивилися одне на одного.
— У спальні… — хрипко відповів він. — Не знайду, зараз принесу.
Але Христина вийшла з ванної мокра, рум’яна від гарячої води. Побачила Наталію й завмерла.
— О… — тільки й змогла сказати вона.
— Так, — кивнула Наталія.
Жінка подивилася на Христину.
— Він тобі розповідав, що у нього є дружина? — запитала вона.
Дівчина кивнула, не в змозі вимовити слова.
— І що ми з тобою чужі люди?
Ще один кивок.
“Принаймні не заперечує” — промайнула думка.
Наталія мовчки взяла куртку й хотіла вийти з дому, подихати повітрям й зібратися з думками. Вона зупинилася у дверях, обернулася, довго вдивлялася у чоловіка.
— Прощавай, Андрію. Будь щасливим.
І вийшла. Двері тихо, майже беззвучно зачинилися. У квартирі залишилися двоє: розгублений чоловік у дорогій сорочці та дівчина, і тиша.
Наталія йшла нічним містом і не відчувала холоду. Осінь щипала щоки вітром, але у серці була порожнеча.
Телефон завібрував: Андрій. Потім ще раз і ще. Наталія його вимкнула. У кафе замовила каву та дістала ноутбук: сайти оренди квартир, лист начальнику про відпустку, контакти адвокатів у телефонній книзі.
Через тиждень Наталія жила у маленькій однокімнатній квартирі на іншому кінці міста.
Андрій дзвонив перші дні, виправдовувався, просив повернутися, казав, що все поверне. Проте жінка для себе все вирішила.
Розлучення оформили через суд, швидко, без сварок. Квартиру розділили навпіл. Наталія купила невелику квартиру у новобудові. Андрій одружився з Христиною через пів року.
Наталія про це дізналася випадково від тієї ж тітки Світлани:
— Дуже гарна, — пліткувала сусідка.
— Бажаю їм щастя, — сказала Наталія. І справді бажала. Нехай Андрій буде щасливим, нехай відчуває себе молодим і потрібним, а потім, знайде ще молодшу жінку.
Наталія вперше за 20 років жила для себе: їла, коли хотіла, дивилася фільми, які подобалися, зустрічалася з подругами. Вона відчувала себе вільною жінкою, яка вміє бути щасливою.