Тетяна накривала сніданок і, як завжди, віддано дивилася на чоловіка, чекаючи на його побажання. Павло втупився в телевізор, механічно жував. На дружину він не дивився.
— Що трапилося, Пашенько?
— Тетяно, батька завтра виписують. Ти сама розумієш, він самотній, йому потрібен догляд, та й у його квартирі треба прибратися.
— Я все розумію, я все зроблю, — відповіла дружина. — Не наймати ж доглядальницю, погодилася в усьому вона з чоловіком, гроші треба економити, до того ж рідна людина.
Чоловік працює, вона вдома в’яже шапки, не так уже й багато заробляє, цілком може зробити перерву.
— Ти там приберися, потім зустрінеш батька й поїдеш до нього, будеш якийсь час, він звик до своєї квартири, не сюди ж його перевозити. Поживи там, поки він до тями прийде.
Тетяна не хотіла їхати від чоловіка.
— Як же ти тут будеш сам?
— Та якось справлюся, їжу в кулінарії куплю, сам приготую, буду на зв’язку, приїду ввечері.
Тетяна й Павло разом уже майже 10 років. Познайомилися через друзів. У їхній компанії всі були одружені. Їх сватали то в жарт, то всерйоз. Тетяні було вже майже 30, Павлу ще більше. Тетяна переїхала в його квартиру.
Дітей у них не було. Тетяна обстежувалася, у неї все було в порядку, а Павло категорично відмовлявся пройти обстеження. Іноді Тетяна ловила його погляд, у якому читався докір. Павло хоч і не говорив нічого, мовчки звинувачував дружину в тому, що в нього немає спадкоємця.
Тетяна раніше слухалася батьків. А тепер у всьому слухалася чоловіка. Ось така в неї була натура. У домі все вирішував Павло. Вона розгубила подруг, в’язала свої шапки, прибирала квартиру, готувала й вважала чоловіка тим, кого вона обрала на все життя. І тому треба змиритися, десь помовчати й уже зовсім не робити зауважень йому.
Сергій Іванович, батько Павла, давно овдовів, останнім часом хворів і от потрапив до лікарні. Тетяна його поважала. Цілком природно, що вона до нього переїде.
— Візьмеш таксі, мені ніколи, я працюю. Відвезеш батька додому, — давав їй вказівки чоловік. — У квартирі зробиш прибирання.
Як завжди, він не спитав, що вона думає. Так вирішив Павло, отже, так і треба. Тетяна все зробила, вимила всю квартиру, провітрила, додому не поїхала. Наступного дня викликала таксі й привезла в квартиру свекра. І раптом тут, у тиші, за відсутності чоловіка, Тетяна зрозуміла, як їй добре без нього. Тихо, ніхто не вимагає постійного дотримання якихось правил, не чути його зауважень. Її ніби відпустило. Жінка зрозуміла, що вдома завжди була в напрузі, в очікуванні того, що скаже чоловік. То монотонно в’яже шапки, то думає про те, як йому догодити, то вислуховує його промови.
Сергій Іванович дивився телевізор, читав книги, вони годинами розмовляли про все. Він її уважно слухав і навіть запитував її думку. Тетяна зрозуміла, що не хоче повертатися до чоловіка. Той переводив гроші на картку, приїжджав дуже рідко. Через тиждень він знайшов соціальну путівку в санаторій для реабілітації й прикупив ще курс. Сергій Іванович поїхав у санаторій майже на 2 місяці.
Тетяна повернулася додому до чоловіка. Знову обслуговувала, прибиралася, готувала. Якось стало їй зовсім сумно, і вона вирішила з’їздити в квартиру свекра, посидіти в тиші, подумати про життя.
Двері не відчинялися. Вона прислухалася: у квартирі лунали якісь звуки. Тетяна хвилювалася. Що таке, хто там. Хотіла телефонувати чоловікові, але потім ризикнула, подзвонила в дверний дзвінок. Двері відчинилися. Симпатична молода жінка у спортивному костюмі з подивом дивилася на Тетяну.
— Ви до кого?
У Тетяни все переплуталося в голові. Це родичка Сергія Івановича? І тут у коридорі показався Павло. Побачивши дружину, він розгубився.
— Таню, ти навіщо тут, ти що тут забула? Тато ж у санаторії.
Тетяна не стала нічого з’ясовувати. Побігла сходами. Їхала додому, у голові тільки стукала думка: “Я ж там все мила, прибирала, а вони…”
Те, що в чоловіка є інша, її не здивувало. Всередині вона давно була до цього готова. У неї ж немає дітей, а йому так хочеться дитини. Розмовляти їм майже ні про що. “Я як служниця”, — пожаліла себе Тетяна, — “там мию, тут мию”.
Вона проїхала свою зупинку, йшла вулицею, ледь переставляючи ноги. Сіла на лавку у дворі якогось будинку. Довго дивилася в одну точку, не помічаючи нічого навколо. Поруч присіла літня жінка. То була Ірина В’ячеславівна. Вона колись дружила з її батьками.
— Вам погано? — не впізнала її жінка.
Тетяні нічого не хотілося говорити. Беззвучно текли сльози. Жінка обійняла її.
— Та що ви, що з вами сталося?
Підбігла маленька дівчинка, років п’яти.
— Бабусю, ходімо додому, я їсти хочу.
— Тетяно, ти? — тут вона згадала, що пам’ятає цю тиху дівчинку, яка приходила на гостину разом з матір’ю і завжди чемно себе поводила.
Жінка взяла за руку Тетяну й повела за собою. Тетяна слухняно пішла за нею. Їй було все одно, аби не повертатися додому. У маленькій теплій і світлій кухні вони сиділи за столом і пили чай. Тетяна зігрілася. Вона дивилася на дівчинку й думала про те, як би вона хотіла мати таку дитину. І раптом посадила її собі на ноги. Дівчинка затихла й заснула. Тетяна віднесла її на руках у кімнату. Бабуся йшла за нею.
— Сонечка давно вже не бачила маму, засумувала.
Тетяна нічого не розуміла. Поклавши дівчинку спати, вони повернулися на кухню, і Софія Михайлівна почала розповідати.
— Син одружився, не спитавши мене. З’явилася Сонечка, а її мати втекла з якимось своїм залицяльником, потім розлучилася з моїм сином. Вадим зараз у відрядженні, ми тут удвох. За мамою вона, звісно, сумує. Ось і потягнулася до вас.
Удома Тетяна зібрала речі й поїхала до своїх батьків. З Павлом обмінялися черговими, сухими фразами. “Нам треба пожити окремо”. Тетяна почала приходити в той двір, де зустріла Соню, сиділа на лавці й нарешті побачила Софію Михайлівну й дівчинку.
Бабуся запросила її до себе на чай.
— А давайте я вам приготую обід, ви мені так допомогли того разу, я теж хочу вам допомогти.
Бабуся погодилася.
— Давай, а то я вже зовсім погано бачу, і руки не тримають.
Тетяна із задоволенням приготувала обід, вимила кухню. Дівчинка крутилася поруч, намагалася їй допомогти. “Ось моя сім’я”, — раптом подумала Тетяна, — “нічого іншого мені не треба”. Вона почала приходити до них майже щодня.
Одного разу Софію Михайлівну відвезли до лікарні, і Тетяна залишилася вночі з Сонею. Розповідала їй казки, разом дивилися телевізор. Тетяні давно так добре не було. Спала вона спокійним, глибоким, здоровим сном. Поруч була дівчинка.
Вранці почувся дзвінок у двері, а потім хтось відчинив їх ключем. Тетяна накинула халат і вийшла на кухню. За столом сидів незнайомець і щось швидко їв із каструлі.
— Мамо, я зголоднів, їсти хочу, ти вже вибач.
Потім озирнувся, побачив Тетяну й ахнув.
— Вибачте, я щось не зрозумів, а де мама?
Тетяна закуталася глибше в халат, сіла на стілець.
— Ви, мабуть, Вадим? А Софію Михайлівну відвезли вчора до лікарні. Але нічого, сказали, всього на кілька днів. Я її знайома, вона колись дружила з моїми батьками, сусідкою нашою була. А я просто залишилася посидіти з Сонею.
Вадим завагався.
— Ой, вибачте, я тут, мабуть… я все з’їв.
— Нічого, нічого, я зараз ще приготую. Не соромтеся, ви ж у себе вдома.
— Тато, таточко приїхав! — прибігла Соня.
Тетяна задумалася. Треба йти. А так не хотілося. Вадим подивився на неї, на Соню.
— Тетяно, якщо ви не проти й у вас немає інших справ, може, залишитеся тут, поки Софію Михайлівну не випишуть, а то в мене робота, справи.
І поклав на стіл пачку грошей. Тетяна спалахнула.
— Знаєте, грошей не треба, я й так все приготую. Ми з Сонею подружилися.
Вечором Вадим притягнув продукти. Тетяна сміялася, розбираючи пакети. Та тут на цілий місяць їжі вистачить. Вона із задоволенням готувала, гуляла з Сонею, грала з нею. Ввечері розходилися в різні кімнати. Тетяна з Сонею, а у Вадима була своя кімната. Через кілька днів виписали Софію Михайлівну.
Вона дякувала Тетяні й розхвалювала її синові. Було видно, що їй хотілося, щоб вони стали жити разом, та й дівчинка прив’язалася до Тетяни. Вадим ніяковів, а потім запросив Тетяну на побачення. З Павлом вона розлучилася. Він на розлучення погодився одразу. На квартиру Тетяна не претендувала, отже, просто зібрала речі, що залишилися, і відвезла їх до своїх батьків.
Під час чергового візиту до консультації лікарка довго на неї дивилася, посміхалася.
— Вітаю вас, жінко, у вас буде дитина.
Тетяна здивувалася. Як так, я ж стільки років ходила по лікарях, ніякого результату.
— Все правильно, все у вас у порядку.
З’явився хлопчик. Тетяна йшла з візочком у дворі і якось непомітно дійшла до того будинку, де вони жили з Павлом. Побачила його машину. Колишній чоловік відчиняв дверцята. Вийшла та сама жінка, яку Тетяна зустріла в квартирі свекра.
Жінка зухвало віддавала розпорядження.
— Відгони машину, ти що, не бачиш, як ти її поставив. Я пішла, не забарися.
Тетяна розсміялася. “Мабуть, знайшов те, що шукав. Я йому не подобалася, така слухняна, тиха, та ще й без дітей”. Вона з любов’ю поглянула на малюка у візочку й тихенько пішла у бік Павла. Той її побачив і завмер.
— Тетяно, як ти? Це чия дитина?
— Це моя дитина, — з гордістю промовила Тетяна.
Павло розгубився, завагався й раптом, дивлячись кудись убік, тихо сказав:
— Таню, повертайся, у нас же все було добре. У тебе хлопчик? Я його прийму.
— Так, хлопчик, — спокійно промовила Тетяна. — А ще чоловік і сім’я у нас чудова. Отже, живи, Павле, як знаєш.
