Двері відчинив Андрій. Він був чорним. Змарнілим. Неголеним. У квартирі пахло ліками і хвоєю. У коридорі стояла кришка домовини.
Йому було тридцять п’ять. Він був топовим весільним фотографом міста.
Його графік був розписаний на півроку вперед. Цінник — космічний.
Але він ненавидів свою роботу.
Він ненавидів цих пластикових наречених, які більше думали про те, як сукня виглядатиме в Інстаграмі, ніж про нареченого.
Він ненавидів наречених, які вже на банкеті напивалися й лізли цілуватися до подружок.
Усе це було фальшшю. Глянцевою, дорогою, приторною брехнею.
Кирило був циніком. Він знав: 80% цих пар розлучаться через рік. Але він продавав їм казку.
У той вівторок у нього був вихідний. Але подзвонив старий знайомий.
— Кириле, виручай. Там пара… бюджет невеликий. Але дуже просили. Їм відмовили три фотографи, бо дата незручна, та й… коротше, бери.
Кирило хотів послати. Але почув у голосі друга якусь дивну ноту.
— Гаразд. Диктуй адресу. Лише годину. Більше не дам.
Він приїхав до РАЦСу.
Ніяких лімузинів. Ніяких гостей.
Біля входу стояли двоє.
Чоловік років сорока п’яти. Звичайний, у сірому костюмі, який йому був завеликим.
І жінка…
Кирило наміченим оком оцінив: сукня дешева, з ринку. Зачіска — явно домашня укладка. Обличчя бліде, майже прозоре. Під очима — темні кола, які не ховав навіть товстий шар тонального крему.
«М-так, — подумав Кирило. — Обкладинка Vogue тут не сяє. Гаразд, відклацаю обов’язкову програму й додому».
Зйомка не клеїлася.
Жінкау, яку звали Олена, рухалася повільно, наче уві сні. Вона важко дихала.
Чоловік, Андрій, увесь час метушився навколо неї, поправляв шаль, підтримував за лікоть.
Це дратувало Кирила.
— Андрію, відійдіть ви від неї! — командував він. — Дайте повітря у кадр! Олено, станьте до дерева. Обіпріться. Жваво! Ніжку підніміть!
Олена спробувала посміхнутися, зробила крок і раптом похитнулася. Обличчя її спотворилося від болю. Вона схопилася за бік.
Андрій підскочив до неї, підхопив на руки.
— Усе, досить! — гримнув він, дивлячись на фотографа з такою люттю, що Кирило знітився. — Ми закінчили. Жодних більше «ніжок».
Кирило опустив об’єктив.
— Ви мені зриваєте зйомку, — почав він звично-хамським тоном. — Ви платите за час, а не за істерики…
Андрій акуратно посадив Олену на лавочку. Дістав із кишені маленьку пляшечку із таблетками, дав їй води.
Потім підійшов до Кирила.
— Слухай, хлопче, — сказав він тихо, але так, що в Кирила по спині пробіг холодок. — У неї четверта стадія. Метастази в хребті. Їй стояти боляче, розумієш? Боляче жити. Ми розписалися сьогодні, бо лікарі сказали: до наступного тижня вона може не дотягнути. Вона хотіла бути красивою. Вона хотіла пам’яті. А ти… «ніжку підніміть».
Кирило завмер.
Він подивився на Олену.
Вона сиділа на лавочці, заплющивши очі. Сонце грало в її тонкому, перепаленому дешевою фарбою волоссі.
І раптом він побачив. Не «кислу міну». А обличчя людини, яка знає, що це — її останнє сонце.
Він побачив, як Андрій дивиться на неї. Не як на трофей. Не як на партнера по іпотеці.
Він дивився на неї як на Бога. Як на єдине, що має сенс у цьому всесвіті.
Кирило мовчки змінив об’єктив. З портретного на далекобійний. Він більше не командував. Він став невидимкою.
— Просто посидьте, — сказав він хрипко. — Я не буду заважати.
Андрій сів поруч із дружиною. Узяв її руки у свої.
Він почав їй щось шепотіти. Олена відкрила очі й усміхнулася.
Ця усмішка була слабкою, змученою, але в ній було стільки світла, скільки Кирило не бачив ні на одному весіллі мільйонерів.
Вона поклала голову йому на плече. По щочі Андрія текла сльоза, але він усміхався їй у відповідь.
Кирило клацав затвором. Він знімав їхні тремтячі руки. Знімав, як Андрій поправляє їй пасмо волосся. Знімав їхній погляд — погляд людей, які прощаються, але люблять сильніше за смерть.
Він не використовував спалах. Не просив «сир». Він просто фіксував Любов. Справжню. Живу. І ту, що йде.
Через три дні Кирило сів за обробку. Зазвичай він «блюрив» шкіру, прибирав зморшки, робив кольори яскравішими. Тут він не торкнувся нічого. Він залишив кожну зморшку. Залишив блідість. Залишив ту саму сльозу. Бо це була правда.
Він роздрукував фотографії. Зробив велику фотокнигу у шкіряній палітурці. За свій рахунок. Подзвонив Андрію.
Телефон був вимкнений. Кирило поїхав за адресою, що була в договорі.
Звичайна панельна п’ятиповерхівка.
Двері відчинив Андрій. Він був чорним. Змарнілим. Неголеним. У квартирі пахло ліками і хвоєю. У коридорі стояла кришка домовини.
Кирило все зрозумів. Він запізнився. Чи встиг?
— Це вам, — Кирило простягнув книгу. — Я… я грошей не візьму. Пробачте мене за той день.
Андрій узяв книгу. Відкрив.
Він дивився на фото довго. Його плечі почали трястися. Він сів просто на підлогу в передпокої й заплакав. Гірко, страшно, по-чоловічому.
На фото його Оленка була живою. Вона була красивою тією вищою красою, яку дає тільки любов.
— Дякую, — вичавив він крізь сльози. — Дякую тобі, хлопче. Я покажу це сину. Нехай пам’ятає маму щасливою.
Кирило вийшов з під’їзду. Він сів у свою дорогу машину. Дістав телефон. У нього було три пропущених від капризної нареченої, яка вимагала «перезняти захід сонця, бо сукня була не того відтінку».
Кирило набрав її номер.
— Алло, Кириле? Ви чому трубку не берете?!
— Я скасовую замовлення, — сказав він.
— Що?! Та ви з розуму зійшли! У нас весілля завтра! Я на вас позов до суду подам!
— Ідіть до біса, — спокійно сказав Кирило. — Шукайте іншого клоуна.
Він видалив Інстаграм. Він перестав знімати «глянцеві» весілля.
Він пішов у репортажну зйомку. Знімав у хоспісах, у дитячих будинках, у селах.
Він став заробляти в п’ять разів менше. Він продав машину, купив простішу.
Але кожного разу, натискаючи на кнопку, він відчував, що робить щось важливе.
Він перестав зупиняти миті заради лайків. Він почав зберігати їх заради вічності.
А фотокнигу з того весілля він зробив у двох примірниках. Один віддав Андрію. А другий залишив собі.
І коли йому ставало нудотно, коли хотілося все кинути й знову почати рубати легкі гроші на фальші, він відкривав її.
Дивився на бліду жінку, яка усміхалася смерті, тому що її тримала за руку Любов.
І розумів: все інше — просто шум.
Мораль:
Ми так звикли до фільтрів, до «успішного успіху» та красивої картинки, що забули, як виглядає справжнє життя. А справжнє життя — воно не ідеальне. Воно зі зморшками, з болями, з втратами. Але саме в цій недосконалій реальності й живе справжня любов.
Цінуйте миті, поки ваші близькі поруч. Не заради фото, а заради тепла їхніх рук. Бо завтра може не бути.
