«Моя половина — це 50 %. Я хочу або свою частку грошима, або щоб ти виплатила мені компенсацію.
Інакше — продаж через суд ».
У маленькому містечку на Київщині, у старій хаті з грубкою і вишневим садом, жили дві сестри — старша Олена і молодша Марина.
Батьки пішли з життя ще п’ять років тому, але хата залишалася спільною, хоч Олена з чоловіком і двома дітьми жила там постійно, а Марина давно переїхала до Києва, виходила заміж, розлучалася і лише приїздила на свята.
Коли бабуся пішла на той світ— остання, хто ще тримав родину докупи, — нотаріус зачитав заповіт.
Усе було просто і справедливо, як здавалося спочатку:
«Мій будинок по вулиці Шевченка, 17, залишаю своїм онукам Олені та Марині у рівних частках — по одній другій кожній».
Жодних інших слів. Жодних уточнень.
Спочатку сестри навіть посміялися:
«Ну що, будемо жити, як у комуналці?»
Олена жартувала, що здасть Маринину половину в оренду студентам, а Марина обіцяла приїжджати щовихідних і пекти пироги. Але вже через тиждень усе змінилося.
Олена першою зрозуміла: хата не ділиться. Не фізично.
Там одна кухня, один коридор, одна грубка, яку топити взимку дорого.
Діти Олени ходять до місцевої школи, чоловік працює на заводі поруч — куди їм їхати?
Марина ж приїхала з новим хлопцем, юристом, і заявила:
«Моя половина — це 50 %. Я хочу або свою частку грошима, або щоб ти виплатила мені компенсацію.
Інакше — продаж через суд ».
Олена спершу просила, потім благала. «Марино, це ж наш дім.
Де я з дітьми піду? У мене зарплата 18 тисяч, кредит на машину…»
Марина стояла на своєму: «Ти ж тут жила всі ці роки безкоштовно, а я платила за квартиру в Києві. Це несправедливо».
Сварки стали щоденними. Олена кричала, що Марина «міська пані», яка приїжджає тільки за спадщиною.
Марина відповідала, що Олена «привласнила» хату ще за життя бабусі, бо та жила з ними останні роки.
Сусіди вже чули все через тонкі стіни.
Останнього дня Марина приїхала — офіційно вручити позов про примусовий продаж.
Олена зустріла їх на порозі в сльозах, тримаючи в руках стареньку фотографію, де вони з Мариною ще діти сидять на тій самій грубці.
— Ти серйозно? — тихо запитала Олена.
— Ти справді хочеш, щоб чужі люди тут жили?
Марина відвела погляд.
— Я хочу справедливості,
— відповіла вона.
— Ти могла викупити мою частку ще рік тому. Ти не захотіла.
Олена довго мовчала. Потім зайшла в хату, винесла стару валізу Марини, яку та залишила ще в студентські роки, і поставила її на ґанок.
— Забирай свої речі. І більше не приходь, — сказала вона глухо.
— Ти вже не моя сестра.
Марина хотіла щось сказати, але Олена зачинила двері.
На замок.
Вперше за все життя — на замок перед рідною сестрою.
Марина стояла на ґанку ще хвилин двадцять.
Потім сіла в машину до свого юриста й поїхала.
Позов вона таки подала.
Суд тривав півтора року. Хату врешті продали на аукціоні за смішну ціну — бо хто купить половину будинку?
Олена з дітьми зняла квартиру в тому ж містечку.
Марина отримала свої гроші й більше ніколи не приїздила на могили батьків і бабусі.
У старому вишневому саду тепер живуть чужі люди.
А дві сестри, яким бабуся залишила «по одній другій», не розмовляють уже шість років.
Іноді справедливість ділить не лише майно.
Вона ділить і душі
Минуло ще кілька років. Стара хата вже давно належала іншим людям, але тріщини, які тоді пішли по родині, тільки ширились.
Старша жила в орендованій квартирі й щоразу, проходячи повз колишній двір, відводила очі. Молодша поверталася до своїх справ у великому місті й робила вигляд, що того будинку ніколи не було.
Діти підросли.
Вони вчилися в різних школах, їздили в різні табори, але все одно час від часу перетиналися — на вулиці, в гостях у далеких родичів, у соцмережах.
Одного разу племінниця несміливо спитала вдома:
— А чому ми не можемо просто поїхати в гості до них? Ми ж родина.
— Бо деякі двері, коли їх зачиняють, уже не відчиняють, — втомлено відповіла старша.
— І це не ти їх закрила.
У місті молодша слухала запитання сина:
— Мамо, а якщо я напишу двоюрідній, це буде зрада? Ти ж з її матір’ю не говориш…
Вона гірко всміхнулася:
— Живи своїм життям.
Тільки не чекай, що вас там чекають.
Діти додали одне одного в друзі й так само тихо одне одного видалили.
Без сварок, без образ у повідомленнях — просто продовжили жити паралельними життями.
На цвинтарі в різні дні різні люди приносили квіти на ті самі могили.
Ні разу не зустрілися.
Колись бабуся мріяла, що вишневий сад збере всіх за одним столом.
Натомість одна суперечка про «по одній другій» розрізала не тільки дім, а й покоління.
І тепер тиша між ними така ж уперта, як той замок, який колись клацнув на рідних дверях.
