Дядька Сашка Дімка зразу незлюбив. Мама, нервово перебираючи пальці на руках, сказала того вечора восьмирічному синові:
— Дімо, познайомся, це дядько Сашко. Ми разом працюємо, а тепер вирішили й жити разом.
Дімка насупився, нічого не розуміючи. Це що ж виходить, цей чужий дядько житиме тут із ними?
— А тато? — Дімка скоса глянув на маму і скосив очі на дядька Сашка, який стояв біля дверей.
— Дімо, не починай! — Мама занервувала ще більше і навіть підвищила голос.
— Тато приїде! Обов’язково приїде! Ти нам не потрібен! — крикнув Дімка цьому незнайомому дядькові. Сльози бризнули з очей, і він побіг у свою кімнату.
— Дімо, синочку. Скільки разів я тобі казала: твій тато нас покинув. Мене покинув і тебе покинув. Не приїде він більше. Ніколи не приїде. А дядько Сашко — він хороший. Ось побачиш, він буде про нас піклуватися, ви потоваришуєте.
Мама сіла поруч із Дімкою, який кинувся на ліжко. Вона гладила його по голові, по плечах, говорила тихо й лагідно, але Дімка не обертався, втупившись у стіну. Він не вірив мамі й не хотів її слухати. Тато й раніше часто їхав надовго, на своїй великій вантажівці, але завжди повертався. Веселий, із подарунками для Дімки й мами.
Від самих воріт він кричав: «Ану зустрічай! Дивись, хто приїхав!» — і Дімка біг йому назустріч, розкинувши руки: «Тату, тату! А що ти мені привіз?» Перед тим, як тато поїхав цього разу, вони з мамою про щось довго говорили на кухні. Мама схлипувала, а тато торочив: «Марино, не треба сцен, ти знала, що в мене сім’я. Мені треба думати про це».
Дімці тоді було шість, він не розумів, чому мама плаче, адже тато казав про них, про їхню сім’ю, про нього й маму, хіба так буває, щоб була якась іще сім’я. Дімка вже засинав, а на ранок, коли прокинувся, тата не було.
«А коли він повернеться?» — спитав син маму, яка того ранку була задумливою і часто зітхала. Дімка не повірив, коли мама пояснила, що тато більше ніколи не приїде. Що в нього інша сім’я, інша дружина й інші діти, а вони з Дімкою йому більше не потрібні. Дімка тоді дуже сильно образився на маму, плакав і казав, що вона все вигадала, тато любить його й обов’язково приїде.
Дімка чекав дуже довго, а тато все не приїжджав. Мама відволікала його, якщо він питав про батька. А тепер у їхньому домі з’явився цей дядько Сашко.
Мама пішла. Дімка чув, як на кухні дядько Сашко сказав:
— Марино, не треба було отак. Треба було його якось підготувати.
— Нічого. Звикне. Усе владнається. — Відрізала мама.
Уранці за сніданком дядько Сашко сидів із ними. Нахвалював яєчню, засмажену на салі, наче це було щось надзвичайне. Мама всміхалася, підливаючи йому гарячого чаю.
— Дімо, а хочеш, я тебе до школи відвезу, покермувати дам? — запропонував дядько Сашко.
— Сам дійду, — буркнув Дімка. Тато теж давав Дімці посидіти за кермом своєї великої машини, щоправда, вона була незаведена й нікуди не їхала, але Дімці подобалося крутити кермо, торкатися різних важельців і кнопочок, уявляючи, що він їде кудись за обрій. А від цього дядька Сашка йому нічого не треба.
Дядько Сашко наполягати не став, а мама не зробила зауваження, що Дімка грубить. Дімка давно звик ходити до школи сам, мама працювала на комбінаті в найближчому містечку і, поспішаючи на автобус, кричала вже біля дверей: «Дімко, вставай! Сніданок на столі!» Разом снідали вони тільки на вихідних.
Хоч Дімка й був сердитий на дядька Сашка, усе ж стало цікаво, яка в нього машина. Певно, такий самий старий Ланос, як у сусіда діда Семена, який той заводить раз на місяць, щоб з’їздити в місто на великий ринок.
Та ні, у дядька Сашка виявилася гарна срібляста машина, в яку вони з мамою сіли й поїхали в бік міста, мама при цьому помахала синові рукою, а дядько Сашко побібікав. Дімка не помахав у відповідь і не всміхнувся, він насупився й закрокував в інший бік. Через два будинки на лавці на нього чекав друг Артем.
— Так, не поталанило тобі. Зараз почне виховувати. — простягнув Артем, почухуючи потилицю.
Це вийшло автоматично, при одному лише спогаді Артема про його вітчима. Дядько Гриша жив із ними вже роки чотири. Він багато пив, постійно сварив хлопця з приводу й без. Мати за Артема не заступалася, вона й сама частенько прикладалася до пляшки разом із чоловіком і вважала, що чоловік більше тямить у тому, як виховувати іншого майбутнього чоловіка.
Дімка уявив собі, що дядько Сашко може виявитися таким самим, і став іще похмурішим. Мама його не пила й завжди була доброю й веселою, хмурилася, тільки коли Дімка говорив про тата.
Але переживання Дімки виявилися марними. Дядько Сашко не пив. Після роботи й у вихідні він, насвистуючи, усе щось ремонтував і майстрував. Завжди кликав Дімку допомогти, але Дімка бурчав у відповідь:
— Дуже треба. — І йшов, а потім крадькома спостерігав за дядьком Сашком, у якого все виходило вправно й до ладу. Дім і подвір’я потроху змінювалися з його легкої руки. Мама радісно притискала руки, тепер вона частіше сміялася й усміхалася. А Дімка сердився і навмисне ховав інструменти, цвяхи й усе інше, а потім нишком спостерігав за дядьком Сашком, чекав, що той сваритиметься. Але дядько Сашко не сварився, він підморгував Дімці й ішов шукати потрібне в іншому місці. І завжди знаходив.
Увечері за вечерею дядько Сашко питав у Дімки, як справи в школі, чи не потрібна допомога з уроками.
— Нормально. Сам упораюсь. — Завжди неохоче відповідав Дімка.
Дядько Гриша ніколи не пропонував Артему допомогу, але за двійки йому завжди діставалося. Дімка звик учитися сам, розумів, що мамі ніколи сидіти з його уроками, стільки всього їй треба було переробити по господарству, та й на роботі вона втомлювалася. А тепер у мами стало більше вільного часу, але коли вона пропонувала Дімці разом почитати чи подивитися передачу, він відмовлявся. Усе ще сердився на неї за зраду тата.
Того дня Дімка з Артемом сперечалися з хлопцями з п’ятого класу. Так, через дрібницю, потім навіть помирилися, але наслідки у Дімки були посімітні під оком.
— Дімо, може, тобі потрібна допомога? Хочеш, поговоримо про це? — запропонував дядько Сашко, і вигляд у нього був серйозний, він не всміхався весело, як зазвичай.
— Нічого мені від вас не треба. — сказав Дімка і, не доївши вечерю, пішов у свою кімнату.
— Це ж хлопці, напевно, нічого, вічно вони сперечаються, — почув він голос мами.
— А якщо в нього проблеми і його ображають? — замислено спитав дядько Сашко. — Йому й так зараз нелегко, через нас. Якщо це повториться, я все ж таки сходжу ввечері до його вчителя, але так, щоб ніхто не знав, поговорю, раптом ми чогось не помічаємо.
Мама погодилася, а Дімка сидів і думав: «Треба ж, захисник знайшовся! Та я сам у всьому без вас розберуся!» А вранці він непомітно поклав солі в чай дядькові Сашку, по-дурному, від злості, але поклав. Дядько Сашко завжди пив чай без цукру, тому він, звісно, одразу зрозуміє, що не переплутав випадково сіль із цукром. Нехай зрозуміє, нехай знає, що йому тут не раді й допомога його не потрібна. Дядько Сашко зрозумів, але виду не подав, спокійно вилив чай і заварив новий:
— Прохолов, нічого страшного. — пояснив він здивованій Марині.
Дімка й інші хитрощі вигадував, щоб насолити і в прямому, і в переносному сенсі дядькові Сашку, але той ніколи не сердився, не починав кричати чи звинувачувати когось, усміхався, виправляв, що можна було виправити, і не журився про те, що виправити було неможливо.
Так закінчилася осінь, пройшла зима, настала весна. Дімка вже давно прийшов зі школи, а мами й дядька Сашка все не було. Дімка вже почав хвилюватися, коли побачив за вікном світло фар, але дядько Сашко приїхав сам.
— Де мама? — насторожено запитав Дімка.
— Дімо, ти тільки не хвилюйся. Мама в лікарні, вона пробуде там деякий час, а ми поки самі господарюватимемо. — посадивши Дімку навпроти, спробував пояснити дядько Сашко.
— Що з нею? — Дімка не на жарт злякався.
— Нічого. Розумієш, у тебе скоро з’явиться братик або сестричка, мамі треба просто берегти себе. — Дядько Сашко намагався бути тактовним.
Марина була на четвертому місяці, але вони все не наважувалися сказати про прийдешнє поповнення Дімці, бачачи, що він усе ще не сприймає теперішні зміни. Але сьогодні на роботі їй стало зле, Олександр відвіз її до лікарні, лікарі рекомендували стаціонар. Дімка напружився, почувши таку новину.
Спершу мама привела цього дядька Сашка, тепер у них з’явиться своя інша дитина, а як же Дімка? Тепер він мамі зовсім не потрібен. Ні, Дімка це терпіти не буде, він піде з дому, вирішено, піде назавжди. Так думав Дімка, поки дядько Сашко розігрівав вечерю і намагався говорити про щось із хлопцем.
Трохи згодом Дімка тихенько склав у рюкзак деякі свої речі, а коли зовсім стемніло, вислизнув за двері. Він рішуче закрокував темними сільськими вулицями. Ішов і думав, що ось повернеться мама додому, а його нема, тоді-то вона пошкодує, що привела в дім цього дядька Сашка. І чим далі він відходив від дому, тим більше ці думки змінювалися іншими.
Дядько Сашко, взагалі-то, нічого, і дім до ладу привів, його, Дімку, і на риболовлю з собою кликав, і в ліс по гриби, і машину ремонтувати просив допомогти, наче Дімка в цьому щось тямить. А на Новий рік гелікоптера на радіокеруванні купив. Мама б такого класного не купила, вона в гелікоптерах нічого не тямить. Та й мама тепер усміхається частіше і втомлюється менше.
А тато… ось уже третій рік не приїжджає. Та й раніше приїжджав рідко, на день-два. І Дімку обіймав тільки на порозі, дарував якусь дрібничку, і ніколи навіть не питав, як у сина справи. Їв, іноді пив, багато сміявся на кухні, поки мама клопотала біля нього.
Одного разу мама поскаржилася, що полиця на кухні обвалилася, він тільки усміхнувся: «Справа наживна» — і не полагодив. Мама сама потім забивала цвяхи, через що полиця потім довго висіла криво, поки дядько Сашко не зробив. Дімка цілком замислився. Навіть зупинився. І тут під ногою в нього щось хруснуло. Дімка тільки зараз зрозумів, що замість моста пішов прямо через річку на околиці села. Узимку багато хто так ходив, але зараз уже весна, лід підтанув, Дімка знав, що лід може не витримати, просто замислився. Серце його забилося частіше, він повернувся, щоб обережно рушити назад, лід затріщав дужче…
Олександр зазирнув до кімнати Дімки перед сном. Хлопець і так переживає, їжачиться, хоч Сашко і намагається знайти до нього підхід, а тут ще такі новини. Дімки в кімнаті не було, як не було й шкільного рюкзака, а біля шафи валялися зім’яті речі. Ех, чого надумав, із дому пішов. Олександр зрозумів усе відразу. Накинувши куртку, він поспішив до машини. Спершу він заїхав до Артема, але в друга Дімки не виявилося. Треба було поспішати, ліс за селом невеликий, так, смужка, але могло статися будь-що. Олександр уже під’їжджав до мосту, коли помітив темну постать на льоду. Він зупинився і вийшов із машини.
— Дядьку Сашку! — почув він крик Дімки, і тієї ж миті лід під хлопцем розколовся, Дімка зник під водою.
Вода була холодна, зимовий одяг моментально намок і потягнув на дно, але Дімка з останніх сил ухопився за крижаний край і витягнув голову. Він бачив, що дядько Сашко вже наближається до нього.
— Тримайся, сину. Тримайся, я зараз. — просив він, і Дімка відчайдушно тримався. — Ось і все, сину. Усе позаду. — Ближче до берега вже можна було йти, Олександр поспішливо йшов до машини, притискаючи до себе тремтячого й наляканого Дімку. Дімка вже зрозумів, що все позаду. Зовсім усе.
— Тату, — прохрипів він і притулився до теплого й сильного плеча дядька Сашка.
Удома дядько Сашко розтер Дімку, напоїв гарячим чаєм і, закутавши ковдрою, сів поруч.
— Ти вибач мені, якщо щось не так роблю. У мене дітей не було, може, я чогось не знаю, не вмію. Але я маму твою люблю і тебе люблю, — казав він, а Дімка думав, який дядько Сашко хороший, а от він, Дімка, нічого спершу й не зрозумів. А тепер зрозумів. І ніякий він не дядько Сашко, а тато. Найсправжнісінький.
— Мама засмутиться. — сказав Дімка.
— А ми мамі нічого не скажемо. Їй хвилюватися не можна. — заспокоїв батько сина й погладив по вже сухому волоссю. Дімка заснув, із посмішкою на обличчі.
Коли Марина, не попередивши, повернулася додому з лікарні, вона не повірила своїм очам і вухам. Дімка й Олександр збирали конструктор, сидячи на підлозі.
— Ні, тату, ця деталь сюди не підходить. Спробуй краще цю. — радив Дімка.
— Ось, точно, око в тебе наметане, сину. Тепер уже більше схоже на корабель.
Марина всміхнулася, притулившись до одвірка. Нарешті все налагодилося. За вечерею вона потішить сім’ю, у лікарні їй повідомили, що буде дівчинка.
