— Дядьку Степане, ви ж самі казали, що дача вам не потрібна, тільки спина болить від тих грядок! А тепер, коли ми знайшли покупця, ви раптом згадали про “родинну пам’ять” і хочете вісімдесят відсотків від суми? Це не пам’ять, це здирництво!
Дача в кооперативі «Пролісок» колись була справжнім епіцентром родинного всесвіту. Максим пам’ятав, як маленьким бігав поміж рядами суниць, а бабуся Марія гукала його з веранди, обсадженої диким виноградом, що восени ставав багряним, як кров. Але бабусі не стало сім років тому, і відтоді час на цій ділянці ніби зупинився, перетворившись на повільне гниття.
Шість соток чорнозему поступово перетворилися на непрохідні джунглі. Бур’яни вимахали вище за людський зріст, колись білений будиночок вкрився сірим нальотом плісняви, а паркан тримався лише на силі іржі та густому плетиві хмелю. Максим, тридцятирічний менеджер, якому катастрофічно бракувало часу навіть на сон, приїхав сюди вперше за довгий час. Разом із ним, крекчучи та спираючись на стару палицю, приплентався Степан Петрович — молодший брат покійного Максимового батька.
— Поглянь, Максе, поглянь на цей сором, — Степан витер піт із чола запраною носовою хусткою. — Це ж не дача, це могильник для грошей і сил. Дах, бачиш, просів? Там крокви гнилі, їх тільки міняти, а це тисячі доларів. Підлога в залі провалилася, я вчора ледь ногу не зламав, як заглядав. Хто сюди приїде? Тільки дурні.
Степан Петрович завжди був майстром «скорботної міни». Він носив стару куртку з відірваним ґудзиком, постійно скаржився на тиск, цукор і «мізерну пенсію, яку держава кидає як кістку собаці». У родині його звикли жаліти, хоча Максим помічав, що «бідний дядько» іноді проговорювався про нову побутову техніку чи поїздки в санаторії, про які офіційно ніхто не знав.
— Мені ця ділянка як камінь на шиї, — продовжував Степан, обходячи засохлу яблуню. — Тільки податки плати та внески в кооператив. Спина в мене вже не та, щоб тут сапати. Давай, синку, продамо її. Хоч за якісь копійки. Мені на ліки треба, та й тобі в місті легше буде. За безцінь віддамо, аби тільки здихатися цього клопоту. Ти ж знаєш, юридично ми тут господарі п’ятдесят на п’ятдесят. Моє слово — закон, твій підпис — формальність. Згоден?
Максим дивився на занедбаний рай свого дитинства. Йому було боляче бачити це руйнування, але він розумів: дядько правий. Самотужки він це не витягне.
— Добре, дядьку Степане. Якщо ви кажете, що вона нічого не варта — нехай. Я займуся документами. Ви ж свій підпис поставите, коли покупця знайду?
— Поставлю, Максику, звісно поставлю. Тільки знайди когось швидше, поки цей сарай зовсім не розвалився.
Наступного тижня Максим вирішив хоча б трохи привести ділянку до ладу, щоб вона не виглядала як декорація до фільму жахів. Він винайняв косарів, замовив машину для вивозу сміття, особисто зрізав омелу з дерев. І саме в один із таких робочих днів до паркану під’їхав чорний позашляховик.
З машини вийшов чоловік у дорогому костюмі, який абсолютно не пасував до сільського пейзажу.
— Доброго дня. Ви власник? — запитав він, знімаючи сонцезахисні окуляри.
— Співвласник. А що? — Максим витер забруднені в мастилі руки об ганчірку.
— Мене звати Артем. Я представляю інтерес великої будівельної компанії. Ви, мабуть, чули, що через поле будують котеджне містечко «Золоті ворота»? Так от, за планом, ваша ділянка — це ідеальне місце для встановлення газової підстанції та під’їзного шляху. Ми готові купити її прямо зараз.
Максим очікував почути суму в кілька тисяч доларів, за які зазвичай продавали старі дачі.
— І скільки ви пропонуєте? — Сорок тисяч доларів. Готівкою або переказом. Оформлення беремо на себе. Угода має бути швидкою, бо терміни тиснуть.
У Максима в роті пересохло. Сорок тисяч! Це ж по двадцять тисяч на кожного. Він міг би нарешті закрити свій кредит, а дядько Степан став би справжнім багатієм за сільськими мірками. Максим одразу поїхав до родича, окрилений цією новиною.
Дядько Степан зустрів його у своїй тісній квартирі, де завжди пахло ліками та старою крупою. Але щойно Максим озвучив суму, в кімнаті наче змінився тиск. Степан Петрович повільно відклав газету. Його очі, зазвичай тьмяні та сльозливі, раптом спалахнули хижим, металевим блиском. Він випростався, і його спина, яка «хронічно боліла», дивним чином стала рівною, як струна.
— Сорок тисяч? — процідив він, і голос його став несподівано низьким і вольовим. — Хм. Знаєш, Максиме… я тут ніч не спав, усе думав. Совість мене мучить. Це ж не просто шматок землі. Це — пам’ять про моїх батьків. Мій тато там власноруч криницю копав, кожну цеглину в будинок закладав із молитвою. Це святе місце, Максе. Родинний вівтар.
Максим відчув, як у нього починає сіпатися око.
— Дядьку, ви ж самі казали — “гнилі руїни”, “камінь на шиї”! Ви просили здихатися її за копійки! Про яку пам’ять ви зараз говорите, коли на горизонті з’явилися реальні гроші?
— То я від болю так казав! Від відчаю! — Степан раптом гупнув кулаком по столу, від чого чашки в серванті жалібно задзвеніли. — А тепер я розумію: ти хочеш нажитися на моїй старості! Ти молодий, у тебе все попереду, ти ще собі заробиш на своїх продажах. А я? Я все життя поклав на цю родину! Тому мій план такий: тридцять дві тисячі мені — це вісімдесят відсотків. Бо я старший у роді, я спадкоємець першої черги в душі, і це земля мого батька. А тобі — вісім тисяч. Тобі вистачить на колеса до твоєї консервної банки.
Максим на мить втратив дар мови.
— Ви з глузду з’їхали? П’ятдесят на п’ятдесят! Це по закону, це чесно, це по-людськи! П’ятнадцять тисяч я віддам мамі, бо вона теж має право на частину батькового спадку…
— Твоїй матері?! — Степан вищирився. — Вона в цю сім’ю прийшла з порожніми руками! Коротше так, племінничку. Без мого підпису угоди не буде. Артем твій піде до сусідів, а ти залишишся з нулем. Або ти підписуєш мою частку у вісімдесят відсотків, або я завтра подаю до суду на перегляд заповіту. Я скажу, що був у нетямі, коли підписував папери, що ти на мене тиснув! Я затягаю тебе по засіданнях так, що ти проклянеш той день, коли народився!
Наступний тиждень перетворився для Максима на справжнє пекло. Степан Петрович, виявилося, мав енергію цілого дивізіону. Він обдзвонив усіх родичів — від троюрідних тіток із Тернополя до далеких племінників у Києві. Його легенда була бездоганною: «Максим хоче обібрати старого хворого дядька, хоче продати родинну землю за безцінь, а гроші забрати собі на гулянки».
Телефони Максима та його матері не замовкали. Родичі, які раніше не згадували про їхнє існування, тепер слали гнівні повідомлення, звинувачуючи Максима в «цинізмі» та «втраті совісті».
— Дядьку, — Максим приїхав до нього знову, намагаючись зберігати спокій. — Артем дзвонив. Вони не будуть чекати. У них графік. Або ми підписуємо угоду завтра, або вони змінюють маршрут дороги і будують підстанцію на ділянці через три хати від нас. Ви розумієте, що тоді ваша дача знову стане коштувати нуль? Навіть менше, бо поруч буде шум і труби!
Степан Петрович сидів у кріслі, смачно затягуючись цигаркою, і дивився в телевізор. Його маска «бідного родича» остаточно зникла, поступившись місцем обличчю досвідченого карткового гравця.
— Хай горить синім полум’ям, — спокійно відповів він. — Мені втрачати нічого. Я звик жити бідно. А от ти… ти ж так хотів новий кросовер, правда? Тобі ж так хочеться вирватися з кредитів. От і вибирай: або мої умови, або гни разом із моєю пам’яттю. Я краще спалю той будинок власними руками, ніж дозволю тобі отримати стільки ж, скільки отримую я. Це питання принципу, Максе. Старших треба поважати.
Максим дивився на цю людину і відчував фізичну нудоту. Це був тупик. Але саме в цей момент у голові менеджера з продажу, звиклого до складних переговорів із неадекватними клієнтами, клацнув запобіжник.
— Гаразд, дядьку Степане, — Максим глибоко зітхнув і розслаблено відкинувся на спинку стільця. — Ви перемогли. Я не буду з вами воювати. Гроші — це справді сміття порівняно з родинним спокоєм.
Степан Петрович переможно посміхнувся, оголюючи жовті зуби.
— От і молодець. Завтра у нотаріуса…
— Ні, ви не зрозуміли, — перебив його Максим. — Я взагалі не буду продавати свою частку. Пам’ять — так пам’ять. Я вирішив її вшанувати інакше. Оскільки грошей на ремонт у мене немає, а дача не повинна пустувати, я сьогодні вранці підписав договір про безоплатне користування своєю половиною майна.
Степан напружився.
— З ким? Яке користування?
— Знаєте, пан Артем сказав, що їм терміново треба десь розселити бригаду будівельників-мігрантів. Осіб дванадцять. Хлопці вони робочі, невибагливі. Я дозволив їм жити на моїй половині ділянки та в моїй частині будинку. Навіть ліжка-розкладачки вже завезли на веранду. Оскільки ми співвласники і я не відчужую майно, а лише даю право на проживання на своїй території — ваша згода не потрібна.
Степан Петрович почав повільно підніматися з крісла.
— Ти… ти що, приведеш табір у наш дім? На могилу мого батька?!
— Ну, чому табір? Робочі люди. Вони там будуть готувати їжу на вогні, прати одяг у криниці, слухати свою національну музику. Весело буде! Ви ж хотіли пам’яті? От і будете приїжджати на дачу, пити з ними чай, згадувати діда. Вони, до речі, дуже люблять шашлики, тож дим буде стояти стовпом щовечора. А оскільки будинок старий, я не впевнений, що вони будуть дуже обережні з вогнем. Але ви ж казали, що вам не шкода, якщо він згорить? От і перевіримо.
Обличчя Степана Петровича почало міняти кольори: від блідо-жовтого до темно-бурякового. Він задихався від люті, але розумів — Максим його «з’їв». Будівельники на ділянці означали, що дача перетвориться на смітник за тиждень, а її вартість для будь-якого іншого покупця впаде до мінуса.
— Ти… ти змій! — прохрипів дядько. — Весь у свою матір! Вона теж завжди знала, куди вжалити!
— У вас п’ять хвилин, Степане Петровичу. Або ми зараз їдемо до Артура і підписуємо папери на чесних умовах — п’ятдесят на п’ятдесят, або я дзвоню бригадиру і кажу, що вони можуть заїжджати вже сьогодні ввечері. До речі, вони дуже люблять співати хором після зміни.
Біля нотаріуса Степан Петрович знову перетворився на вмираючого лебедя. Він підписував папери тремтячою рукою, тяжко зітхаючи на кожному рядку і кидаючи на Максима погляди, повні «священної мученицької образи». Як тільки процедура завершилася і гроші впали на рахунки, дядько раптом виявив дивовижну прудкість.
Він підхопив свою сумку і побіг до виходу так швидко, що Максим ледь встиг помітити, як той забув свою «необхідну для життя» палицю біля стільця нотаріуса. Дядько Степан застрибнув у таксі, навіть не озирнувшись. Його «родинна пам’ять» випарувалася разом із вихлопними газами автомобіля.
Максим вийшов на сонце, тримаючи в руках копію договору. На душі було порожньо. Він згадав бабусю. Вона завжди хотіла, щоб ця дача була місцем любові, а вона стала місцем, де він остаточно втратив останнього родича по батьковій лінії.
Через два місяці Максим дізнався через знайомих, що Степан Петрович купив собі новеньку квартиру в іншому районі міста, записавши її на якусь далеку племінницю, щоб Максим не дай бог не дізнався. А Максим на свою частку вилікував маму в найкращій клініці, закрив борги і нарешті зміг спокійно спати.
Дачу знесли за два дні. На її місці тепер рівна асфальтована дорога і гуде підстанція. Родинна пам’ять не в землі, зрозумів Максим. Вона в тому, чи можеш ти дивитися у дзеркало вранці, не відчуваючи відрази.
