Сергій обіцяв, що все буде добре. Що батьки у нього прості, добрі люди, що ми обов’язково знайдемо спільну мову.
— Не хвилюйся, зайченя, — шепотів він напередодні, гладячи мене по волоссю. — Вони тебе полюблять. Як можна не полюбити?
А тепер я сиджу на задньому сидінні татової машини і почуваюся як підсудна, яку везуть на вирок. Клацаю ременем безпеки, звичним рухом підтягуючи стрічку на грудях.
— Що, боїшся? — Володимир Петрович дивиться на мене у дзеркало заднього виду, прищулившись.
— Просто звичка, — посміхаюсь я, намагаючись говорити легко.
— У нас тут ніхто не пристібається, — фиркає він. — Олю, ти коли-небудь ремінь застібала?
Сестра Сергія хихикає:
— Не-а. Навіщо?
Сергій нервово дзеленчить ключа в кишені:
— Та це у Яни така особливість. Вона дуже обережна.
— Обережна, — повторює свекор, розтягуючи слово. — Ну-ну.
Дивно. Я ж нічого поганого не роблю. Просто бережу себе.
У салоні пахне освіжувачем-ялинкою і старим тютюном. Сонце б’є у лобове скло, але в мене чомусь холоне в грудях. Стискаю долоні, відчуваю, як вони тріпочуться.
— Далеко ще їхати? — питаю, скоріше щоб розрядити напругу.
— Півгодини, — коротко відповідає Володимир Петрович.
Мовчання тягнеться, наче гумова нитка. Я дивлюсь у вікно на берези, що пролітають повз, і думаю: Іспит почався просто з порога. Цікаво, що мене ще чекає?
Дачний двір зустрічає нас запахом диму і гарячого вугілля. Біля мангала клопочеться Людмила Павлівна — невисока жінка з акуратною зачіскою, у фартушку з квіточками.
— Заходь, Яно, заходь! — махає вона рукою, але посмішка якась натягнута. — У нас тут завжди все по-сімейному.
Шампури шиплять над вугіллям, дзижчать один об одного. Пластиковий стіл накритий строкатою скатертиною, на якій розставлені тарілки й салатниці. Все виглядає затишно й святково, але я чомусь почуваюся актрисою, яка забула текст.
— Сідай, сідай, — підсовує мені стілець Людмила Павлівна. — Ну що, розкажи про себе. Де вчилася?
— У педагогічному, — відповідаю я. — Працюю в школі, викладаю літературу.
— Вчителька, — киває свекруха. — Це добре. Значить, з дітьми вмієш поводитися.
— Умію.
— А готуєш сама? — встряває Оля, не відриваючись від телефону.
— Звичайно.
— А з тебе, кажуть, господиня вийде? — Людмила Павлівна нахиляється до мене, вдивляється в очі.
— Намагаюсь усе робити сама, — кажу я, відчуваючи, як щоки починають боліти від вимушеної посмішки.
Боже, та скільки можна? Це ж звичайна вечеря, а не співбесіда на посаду.
— Ну за Сергійком доглядати готова? — продовжує допит свекруха. — А дитинку хочеш швидше?
Сергій гладить мене по коліну під столом, шепоче:
— Не звертай уваги, вони завжди так з новенькими.
— А ти що, дітей тільки в книжках ростила? — єхидно кидає Оля.
Я стискаю пальці, щоб не показати роздратування:
— З дітьми працюю кожен день. Досвіду достатньо.
Людмила Павлівна довго дивиться на мене примруживши очі:
— Головне, щоб дівчина була мудра й уміла мовчати, коли в сім’ї все непросто.
Мовчати? А що, якщо я не хочу мовчати?
Всередині щось стискається, наче пружина. Я відпиваю компоту зі склянки, намагаюся заспокоїтися.
— Мені здається, в сім’ї всі повинні чути один одного, — обережно кажу я.
Запанувала тиша. Володимир Петрович поправляє окуляри на носі, повільно повертається до мене:
— Якщо жінка багато говорить, добром це ніколи не закінчується. Ти як вважаєш?
Дим від мангала стелиться над столом. У скронях починає пульсувати. Я почуваюся звірятком, що потрапило в пастку.
— Я вмію слухати, — тихо відповідаю.
— Ось це важливо, — нахиляється до мене Людмила Павлівна й шепоче майже на вухо. — Жінка повинна бути гнучкою.
Гнучкою? Чи безвольною?
Ми перебираємося на веранду з чаєм. Дерев’яна підлога скрипить під ногами, пахне чебрецем і вечірньою травою. Садовий ліхтар відкидає тепле світло на стіл, все виглядає майже ідеально.
— Розкажи про своїх батьків, — просить Людмила Павлівна, сідаючи поруч.
— Звичайні люди. Тато працює інженером, мама — бухгалтеркою.
— А живеш одна?
— Так, знімаю квартиру.
— Не нудно? — Оля відривається від екрана телефону. — Невже не набридло?
— Звикла. Мені подобається самостійність.
Володимир Петрович повільно ставить чашку, поправляє окуляри:
— Я завжди вважав — самостійність жінки штука небезпечна. Звикне командувати собою, потім й іншими захоче керувати.
У роті пересихає. Пальці німіють, стискаючи ручку чашки.
— Я ніким не командуую, — кажу я якнайспокійніше. — Просто не перекладаю на інших те, що можу зробити сама.
— Ну, іноді й чоловікам варто більше слухати, — обережно додаю.
Людмила Павлівна тихо зітхає:
— Дитинко, в сім’ї важлива мудрість. А мудрість — це знати, коли помовчати.
Знову про мовчання. Що я, німа, чи що, маю бути?
Повертаємося до столу, коли шашлики готові. М’ясо ароматно димиться на тарілках, Володимир Петрович розливає компот. Атмосфера ніби розрядилася, всі посміхаються.
Сергій раптом кладе руку мені на плече:
— Мамо, тату, я хочу одружитися з Яною.
Тиша обрушується на стіл, наче важка ковдра. Людмила Павлівна підтискає губи, Оля завмирає з шашликом на півдорозі до рота.
— Не поспішай, сину, — нарешті промовляє свекор. — Вона сама-то про заміжжя думає?
— Звичайно, думаю, — відповідаю я, відчуваючи, як червоніють щоки.
— Ну побачимо, побачимо, — похитує головою Людмила Павлівна. — Дівчина-то молода, може, ще не готова до серйозних стосунків.
— Чому не готова? — дивуюся я.
Володимир Петрович повільно жує, потім витирає рот серветкою:
— А от хоч би тому, що одразу показує характер. У машині он пристебнула ремінь безпеки — наче я якийсь лихач. Недовіра з перших хвилин.
Знову той проклятий ремінь!
— Я завжди пристібаюся, — намагаюся говорити рівно. — Це ж елементарна безпека.
— Безпека, — повторює він з іронією. — А я тридцять років за кермом, аварії жодної. І ніхто з моїх близьких ніколи не демонстрував мені недовіри.
— Це не недовіра, — починаю я, але він перебиває:
— Дитинко, тобі б за язиком слідкувати. Зараз ти така правильна, а потім характер покажеш ще гірший. Потім як гроші витрачатимуться…
У скронях стукає так, що готова заболіти голова. Я почуваюся обвинуваченою за злочин, якого не скоїла.
— Я нікого не хотіла образити, — кажу тихо. — Просто бережу себе. Хіба це погано?
Володимир Петрович дивиться на мене довго, потім повільно промовляє:
— Дитинко, тобі б за язиком слідкувати. Зараз ти така правильна, а потім характер покажеш ще гірший.
Усі замовкають. Оля давиться смішком, Людмила Павлівна відводить очі, Сергій м’не в руках серветку.
Усе. Досить.
Я встаю зі столу, беру сумку:
— Вибачте, мені пора додому.
— Зайченя, та ти що? — Сергій хапає мене за руку. — Та не треба, ну подумаєш…
— Розійшовся тато трохи, — шепоче Людмила Павлівна. — Не приймай близько до серця.
— Ти справді йдеш? — здивовано питає Оля.
Я дістаю телефон, викликаю таксі. Руки тремтять, але я тримаюся.
— Ви не розумієте. Мені це боляче, — кажу я, дивлячись на Сергія.
— Ну, ніхто тебе силою не тримає, — бурчить свекор.
Сергій вскакує:
— Тато відійде, я подзвоню тобі. Ми все обговоримо спокійно.
Але я вже йду до виходу. За спиною чую приглушені голоси:
— Занадто горда…
— Характер свій ще покаже…
— А я що сказав?
Іду дачною стежкою, гравій хрустить під підборами. Нічна прохолода обдає розпалене обличчя. Вдалині гавкає пес, миготить самотній ліхтар.
Страшно. Але я не можу інакше.
Телефон вібрує — повідомлення від Сергія: «Зайченя, ну тато вже відійшов, повертайся. В принципі вони не проти нашого весілля, вже навіть якийсь ресторан знайшли…»
Стираю сльози тильною стороною долоні. Не відповідаю.
Бачу фари таксі, машина притормозжує біля узбіччя. Сідаю на заднє сидіння, захлопую двері з різким клацанням.
— Куди їдемо? — питає водій.
Диктую адресу й відкидаюся на спинку сидіння. За вікном пропливають вогні, починається дощ — великі краплі б’ють у скло.
Могла б проковтнути. Помовчати. Бути мудрою й гнучкою. Але вибрала свободу.
Вдома довго вмиваюся прохолодною водою, дивлюся на своє відображення у дзеркалі. Очі почервоніли, але погляд якийсь новий — твердіший.
Заварюю каву, закутуюся в м’який плед, слухаю, як дощ стукає по підвіконню. В квартирі тихо й затишно — пахне моїми парфумами, моїм порошком, моїм життям.
Телефон знову вібрує. Сергій пише довге повідомлення про те, що все можна виправити, що батьки просто хвилювалися, що весілля все одно відбудеться.
Але я розумію: не відбудеться. І це правильно.
Здається, я вийшла заміж за себе. І це не найгірше, що могло статися.
Дивлюся у темне вікно, де відбивається моє обличчя в теплому світлі лампи. Вперше за весь день плечі розслабляються, дихається вільно.
Може, це історія не про весілля. Може, це про те, що тепер у мене є я — справжня, яка не підлаштовується під чиїсь очікування.
