fbpx

«Дивіться, туфлі які! Куди їй в її-то роки? На таких підборах!» – єхидний шепіт чітко доносився з порожньої вулиці. Зграйка школярок, не соромлячись, коментували вбрання Люби

«Дивись-дивись, джинси отстооой, це ж позаминулого року мода, фу. А волосся? Ну хто зараз філіровку робить? А колір? Каштановий, фі, немодно».

Люба здригалася з кожною реплікою і намагалася прискорити крок, щоб відірватися від несподіваних критиків. Але у дівчат ноги вже по-дорослому довгі, крокували бадьоро і швидко, відірватися все ніяк не виходило.

«А ось сумка нічого така, симпотна. Але навіщо вона їй, старій? Краще б мені віддала!»

Дівоча зграйка залилася сміхом. Злим, підлим, прикро гучним. Люба зловила свій погляд у відображенні вітрини. Втомлене, бліде обличчя, під очима припухлості і ледь помітні зморшки. Тиждень видався важким, недосип, напруга на роботі позначилися … А їй всього 32 роки. Ну так, для школярок вона, звичайно, вже немолода. Не пояснити їм, що самі закінчать вчитися, закрутяться в життєвому вирі, моргнути не встигнуть, як по двадцять п’ять розміняють, а там і тридцять на порозі.

У однієї з дівчат задзвонив мобільний. Люба мимоволі прислухалася (хіба мало що задумають вороже налаштовані малолітки). Потім дівчина зойкнула, крикнула: «Віддай-віддай!» І Любу став наганяти швидкий тупіт ніг. Вона озирнулася. Картина маслом: прямо на неї мчав хлопчина з вихопленим у школярки мобільником в руці, слідом за ним, досить відстаючи, бігли дівчата, кричали, розмахували руками.

Люба діяла на автопілоті. Зробила крок назустріч хлопчині і з розмаху закарбувала йому сумкою . Хлопчина відскочив, гепнувся на п’яту точку і очманіло моргаючи, дивився на Любу. Набігли дівчата, з лайкою і криками відібрали викрадений телефон.

«Ну ось, а ви «стара, стара»… А тітка ще ого-го!», – хвацько підморгнула школяркам Люба. І, від гріха подалі, звернула в найближчий провулок, залишивши дівчат самих розбиратися з злодюжкою.

Фото ілюстративне спеціально для Особлива

You cannot copy content of this page