— Дивний він все-таки якийсь, — сказала Зінаїда Петрівна своїй доньці після того, як познайомилася ближче з її «кавалером». — І де ти його знайшла?
— У поліклініці познайомилися, — відповіла тихо Вероніка, — він там лікарем працює.
— І добре отримує?
— Нам вистачає.
Вони разом із матір’ю сиділи на зупинці в очікуванні автобуса, якого все не було. А навколо лив дощ, стукаючи краплями об дах зупинкового павільйону.
— І що, вийдеш за нього заміж? — здивувалася Зінаїда Петрівна.
— Вийду. Я дуже його люблю.
Бабуся, яка сиділа поруч, скосилася несхвально, наче знала про кого й про що йде мова. Тут підкотив автобус, і всі, хто ховався в зупинці, кинулися в нього.
Весілля грали в дорогому ресторані, все було «як у людей». А це й лімузин, і торт, і шампанське. А ще була тамада, феєрверки, конкурси, загалом, все пройшло «чинно, благородно».
Слава Богу, бійки не сталося, оскільки її ніхто не замовляв, і якихось непристойних конкурсів, щоб люди образилися, теж не було.
Вероніка була в шикарній рожевій сукні, а Сергій (той самий «кавалер») у білому костюмі. Виглядали молоді приголомшливо. Зал, де грали весілля, був оформлений у рожевому та білому кольорах, так само намагалися виглядати й їхні друзі.
Щоправда, комусь із гостей чи родичів на всі ці вишукування було байдуже, тому вони приїхали в тому, що подобалося їм. Тому єдиної «рожевой та білої гармонії», як того хотіла Зінаїда Петрівна, не вийшло.
Подарунки дарували дорогі, але більше клали гроші, причому валюту. Зінаїда Петрівна, коли говорила напутну промову, просльозилася, не забувши сказати, що, хоча вона ростила доньку одна, змогла й сама успіхів досягти, й доньку поставити на ноги, і дати їй вищу освіту.
Батьки Сергія поводилися скромно. Вони подарували молодим конверт із грошима, поцілували, сказали напутнє слово, а потім чомусь швидко пішли. А весілля тривало до півночі. Потім до ресторану почали з’їжджатися машини й таксі, на яких гості поступово роз’їжджалися.
Весілля грали всього один день, а наступного дня молоді полетіли в Дубай. Зінаїда Петрівна, звикла керувати, не знаходила собі місця. Все їй було не так і не сяк. Олег, її чоловік (цивільний), швидко втік на роботу, хоча цей день був у нього вихідним, а кіт Маркіз, що жив разом із ними, сховався під ліжко й ніяк не хотів звідти вилазити.
Зінаїда Петрівна, помучившись на самоті, нарешті, зрозуміла, чим їй не подобався зять. Був він якийсь надто самостійний, прямолінійний, жартував рідко, нікуди не поспішав і ні на що не скаржився. У родині Зінаїди Петрівни було прийнято не так: все крутилося навколо неї. «Як тільки повернуться, — подумала вона, — поставлю його на місце».
Молоді повернулися через два тижні. Однак жити в величезному двоповерховому будинку, де жила Зінаїда Петрівна з Олегом, не стали, а зняли однокімнатну квартиру на іншому кінці столиці. Зінаїда Петрівна спочатку обурювалася, висловлюючи це Олегу або, коли його не було, котові.
Кіт, на відміну від Олега, який зрідка піддакував, але все більше норовив кудись зникнути, слухав її флегматично, іноді міг облизувати себе, в той час як вона надривалася в безсиллі, заламувати руки.
— Ні, ти подумай, — кричала вона, — забрав мою донечку, повіз невідомо куди, так ще й не дозволяє їй бачитися зі мною! Як це можна? Я на нього до суду подам!
Однак це було неправдою. Вероніка сама не хотіла бачитися з матір’ю, але, щоб не порушувати гармонію стосунків, зрідка їй дзвонила.
— Мамо, — говорила вона, — у нас все добре. Ми завжди чекаємо вас з Олегом Вадимовичем у гості. Ось тільки Сергій в звичайні дні працює допізна, тому краще всього приїжджайте до нас у вихідні.
— Знаємо ми, як він працює, — відповідала Зінаїда Петрівна, — по бабах, мабуть, швендяє.
— Мамо, ну що ти таке говориш?
— Гаразд, у ці вихідні нам ніколи, а через тиждень точно приїдемо.
Але минав один тиждень, потім другий, третій, а часу, щоб навідати доньку й «незрозумілого зятя», у Зінаїди Петрівни все не знаходилося.
То були справи в її компанії, то їй хотілося розважитися й поїхати на якусь базу відпочинку, то зайнятися шопінгом… так чи інакше, а дні пролетіли стрімко.
Але якось взимку Зінаїда Петрівна з Олегом все ж таки вибралися до них. Зять зустрів їх радісно, щоправда, був небагатослівний, а все більше посміхався.
Донька накрила на кухні. Стіл був скромний, а Зінаїда Петрівна до такого не звикла. Добре, що вони з Олегом заїхали по дорозі в супермаркет. Поки донька й Олег розпаковували пакети, вона стала «допитувати» Сергія.
— Скажи-но мені, дорогий зятю, скільки ще ви будете тут жити? У нашому домі всім місця вистачить, а ви тут тулитеся, як жебраки якісь.
— Вибачте, Зінаїдо Петрівно, — відповів «дивний», — але нам з Веронікою і так добре. Ми вам не заважаємо, ви нам. Так, живемо ми небагато, але поки нам нічого й не треба.
— А коли маля з’явиться, що робитимете?
— Ось коли з’явиться, тоді й подивимося…
На цьому вся їхня розмова й припинилася. Донька покликала до столу, який тепер прогнувся від їжі, Олег із задоволенням потирав руки в передчутті доброго застілля. Щоправда, зять знову здивував, відмовившись від спиртного.
Зінаїда Петрівна вразилася цьому, адже всім відомо, медпрацівники піддають, оскільки спирт у них даремний. Донька теж випила шампанського лише трохи, тому «свята душі» не вийшло.
Додому Зінаїда Петрівна їхала, мало не плачучи. Як, коли, чому цей дивний зять став для її доньки найголовнішою людиною в житті, а вона, яка ростила її, годувала, леліяла, дала освіту й майже всі блага в цьому житті, була відсунута на другий план? Цього вона ніяк зрозуміти не могла.
Через сім місяців з’явилося «маля». Дитина народилася здоровою, доношеною. Виявилося, що коли Зінаїда Петрівна була в гостях у Сергія й Вероніки, донька була вже на третьому місяці вагітності, але матері нічого не сказала.
Тому та була вражена, коли дізналася, що в неї так швидко з’явився онук. Зять приїхав до пологового трохи пізніше за них, у руках він ніс величезний букет троянд.
Побачивши Зінаїду Петрівну й Олега, трохи розхвилювався, оскільки не очікував їх зустріти тут, але ввічливо привітався й навіть усміхнувся. Він зрозумів, що Вероніка не втрималася й повідомила про цю щасливу подію матері по телефону.
Звичайно, була радість, крики немовляти, його ніжний запах. Але потім зять і донька з онуком поїхали не до Зінаїди Петрівни, а в свою орендовану однушку.
Зінаїда Петрівна пропонувала їм половину будинку, няню, загалом, все, що потрібно, але вони відмовилися.
По дорозі додому вона заплакала, а Олег філософськи промовив:
— Зінуль, не в зяті, значить, справа, а в тобі. Видно, не лише земними благами ситий чоловік, треба подумати й про душу!
— Що ти розумієш, — кинула вона, розмазуючи туш із слізьми по обличчю. — Що я їм зробила, щоб до мене так ставитися? Я ж для них старалася. Грошей у нас багато, живемо в достатку, машина є, дім, дача, квартира, фірма, що ще треба?
— Відпустити тобі їх треба. І не заважати. Їм удвох добре було, а тепер утрьох ще краще буде. У них своє життя, у нас — своє!
Коли Зінаїда Петрівна захворіла, її поклали в окрему палату. «Дивний зять» приїхав уже наступного дня. Як Зінаїда Петрівна не чинила опір, він оглянув її, подивився аналізи, поспілкувався з колегами, загалом, взяв найактивнішу участь у тому, щоб її лікували ефективно й правильно.
Майже кожного дня її відвідували не лише Олег, але й донька, а іноді й Сергій.
Зять поводився з нею ввічливо, коректно. І одного разу вона зрозуміла, що справді, це не Сергій дивний, а з нею щось не так. Гроші й влада ніколи не замінять любові, доброти, тепла людських стосунків.
Вже через тиждень вона змогла самостійно пересуватися палатою, а ще через три дні її виписали. У дворі лікарні її зустрічали Олег, донька з онуком і він — найкращий на світі зять.
