— Дивись, Петровичу, який палац! Три поверхи, італійська плитка, гараж на дві машини… Це ж скільки здоров’я треба було залишити на тих будовах у Португалії, щоб таку махіну в нашому селі вигнати? — сусіди з цікавістю спостерігали за Степаном, який після 15 років заробітків нарешті повернувся додому назавжди.

— Дивись, Петровичу, який палац! Три поверхи, італійська плитка, гараж на дві машини… Це ж скільки здоров’я треба було залишити на тих будовах у Португалії, щоб таку махіну в нашому селі вигнати? — сусіди з цікавістю спостерігали за Степаном, який після 15 років заробітків нарешті повернувся додому назавжди.

Степан вийшов із мікроавтобуса, примружившись від яскравого зимового сонця. Його валізи були важкими, але серце — ще важчим. П’ятнадцять років. П’ятнадцять років він бачив сім’ю лише через екран мобільного телефону та під час коротких двотижневих відпусток раз на рік.

Він стояв перед своїм «палацом». Будинок вражав: високий кам’яний паркан, ковані ворота, складний дах із дорогої черепиці. У селі, де більшість хат були одноповерховими спорудами ще радянських часів, цей дім виглядав як інопланетний корабель.

— Ну, ось я і вдома, Маріє, — сказав він дружині, яка вийшла на ґанок. Вона була вдягнена в теплий дорогий халат, який він надіслав їй минулого року. Вона посміхнулася, але в її очах не було того вогню, який він пам’ятав з молодості. 

— Проходь, Степане. Чай уже на столі.

Степан ходив кімнатами, які сам малював на клаптиках паперу під час обідніх перерв на будовах Лісабона. Вітальня з каміном, п’ять спалень, три санвузли. Кожен метр цього будинку був оплачений його хребтом, його безсонними ночами та відсутністю на жодному дні народження дітей.

— А де Ігор? — запитав він за вечерею. 

— Так він же в місті, Степане. Орендує квартиру з дівчиною. У нього там робота, друзі. Він сказав, що сюди не повернеться — далеко їздити. 

— Як «не повернеться»? Я ж йому цілий другий поверх обладнав! Там же окрема кухня, вхід…

Марія зітхнула. 

— Йому двадцять два, Степане. Йому не потрібні золоті крани. Йому був потрібен батько, коли він у школу йшов і коли з випускного повертався. А тепер у нього своє життя.

Донька Оля, якій було вісімнадцять, сиділа за столом, вткнувшись у телефон. Вона ввічливо відповідала на його запитання, але Степан бачив: вона соромиться його грубих рук і специфічного заробітчанського гумору. Для неї він був «банкоматом», який раптом матеріалізувався в коридорі та почав вимагати уваги.

За місяць Степан зрозумів страшну річ: утримувати цей замок у селі — неможливо. Рахунки за газ та світло з’їдали значну частину його заощаджень. Кімнати стояли замкнені, щоб не втрачати тепло. Вони з Марією тулилися на кухні та в одній спальні — точно так само, як у старій батьківській хаті, яку він зніс, щоб збудувати це.

— Навіщо я це зробив, Маріє? — запитав він одного вечора, дивлячись на темні вікна другого поверху. 

— Ти хотів як краще. Хотів, щоб ми не бідували. Але ми не бідували, Степане. Ми просто чекали. А потім втомилися чекати і навчилися жити без тебе.

Найболючішим стало відкриття, що Марія має своє коло друзів, свої звички і свої таємниці, в яких йому немає місця. Вона звикла сама вирішувати, який паркан ставити чи куди витрачати гроші. Його спроби «господарювати» сприймалися як агресія.

На вихідні приїхав Ігор. Розмова не клеїлася. Степан повів сина показувати гараж. 

— Дивись, синку, тут і яма є, і стелажі… Може, переїдеш? Будеш бізнес свій відкривати, я допоможу грошима. 

— Тату, — Ігор подивився на батька з жалем. — Я не механік. Я програміст. Мені цей гараж ні до чого. І цей дім… знаєш, він занадто великий. Він тисне. Продай його.

Степан відчув, ніби його вдарили під дих.

 — Продати? Я його руками своїми будував! Я цеглу кожну пам’ятаю! 

— Ти будував його для того Степана, який поїхав п’ятнадцять років тому. А ми вже інші. Нам потрібен ти, а не ці стіни. Продай, купи собі та мамі нормальну квартиру в місті, ближче до нас. А на решту — просто живіть.

Степан довго думав. Він виходив на балкон третього поверху і дивився на село. Він бачив сусідські хати, маленькі, перекошені, але з димарів яких йшов дим, а у вікнах було видно силуети людей, що вечеряють разом.

Він зрозумів: він збудував гарну клітку, але життя в ній не зародилося.

Навесні на воротах з’явилося оголошення: «Продається». Село гуділо. Хтось злословив, хтось співчував. Покупець знайшовся швидко — такий самий заробітчанин, який щойно поїхав «підніматися» і хотів купити готовий статус.

Степан з Марією переїхали до міста. Вони купили затишну трикімнатну квартиру в тому ж районі, де жив Ігор. Степан нарешті пішов на риболовлю з сином. Він навчив онука забивати цвяхи — не в палаці, а в маленькій дитячій пісочниці у дворі.

Він часто згадує свій будинок. Але не з жалем. Він зрозумів головний урок свого життя: дім — це не там, де багато квадратних метрів, а там, де тебе чекають не за твої гроші, а просто тому, що ти прийшов. Його «повернення додому» зайняло набагато більше часу, ніж дорога з Лісабона до Києва. Воно відбулося лише тоді, коли він перестав бути будівельником і знову став батьком та чоловіком.

You cannot copy content of this page