Вечірнє небо над прикарпатським селом було чисте, усіяне зірками, що мерехтіли, мов розсипані діаманти. У кожній хаті горіли вогники, на столах чекали дванадцять пісних страв, а повітря було наелектризоване урочистою тишею Святого Вечора.
У домі сім’ї Панасюків, де мешкали свекруха Галина Павлівна, її син Ігор та невістка Софія, ця тиша була, як завжди, ілюзією.
Софія, молода господиня, із запітнілим чолом поралася на кухні.
Все було ідеально: борщ з вушками парував, вареники виблискували, і найголовніше — стояла на почесному місці Кутя. Це була Кутя, зроблена за новим, «легким» рецептом з Інтернету: з мигдалевим молоком і незвичними сухофруктами.
Галина Павлівна, монументальна жінка у вишитій сорочці, недбало обперлася об одвірок, склавши руки на грудях.
«Софійко, а де ж моя, класична, бабина Кутя?» — її голос був тихий, але пронизливий, як перший дзвіночок на Службі.
«Галино Павлівно, вона на столі. Ось, спробуйте, я цього року трохи осучаснила. Додала манго і кокосове молоко, щоб легше було!» — радісно відповіла Софія, протираючи тарілки.
Галина Павлівна підійшла до столу, нахилилася над макітрою, ніби над якимось хімічним реагентом, і глибоко вдихнула. Потім вона відсахнулася, немов її хтось ужалив.
«Манго? Кокос?! На Святий Вечір?!» — у її голосі бриніла смертельна образа. — «Ти що, доню, Різдво з тайським курортом переплутала?! Це ж тобі не сніданок у Хургаді, це традиція! Це ж, прости Господи, Святий Вечір!»
Ігор, який саме зайшов до кімнати, щоб запалити першу свічку, спробував втрутитися: «Мамо, ну яка різниця? Головне, що пісне і смачно…»
«Ти мовчи, синочку! Ти до духовних справ не мішайся!» — свекруха відрізала, не дивлячись на нього. — «У Куті має бути мак, горіхи і мед. І свята вода, а не твоє теляче молоко! Це ж дух предків, Софіє! Ти його нам споганила цим, цим… тропічним багатством!»
«Я не споганила, я просто хотіла зробити цікавіше! У всіх в Інтернеті такі рецепти!» — захищалася Софія, відчуваючи, як у неї тремтять руки.
«Інтернет! Інтернет, мабуть, тебе і до церкви не вчить ходити, а?» — Галина Павлівна вхопила макітру і драматично поставила її назад на підвіконня. — «Я це їсти не буду. І Ігорю не дам. Сідаймо, як є. Але я запам’ятаю, що мій останній Святий Вечір був зіпсований екзотичним десертом!»
Софія ледь стримала сльози. «Добре, Галино Павлівно. Не їжте. Я можу Вам приготувати просто узвар і…»
Свекруха, наче не чуючи, почала голосити, але не плакати, а саме голосити на весь голос, щоб чули і в кімнаті, і, бажано, на вулиці.
«Ой, людоньки добрі! Що ж то за Різдво настало! Що за напасть така! Навіть Кутю з’їсти по-людськи не дають! На той світ йти буду, а мангових Куті не згадаю! Де ж та повага до матері?! Де ж та пошана до традицій?!»
Ігор, червоний від сорому, прошепотів: «Мамо, перестань. Зараз люди почують…»
«Хай чують! Хай знають, як мене тут ображають!» — ще голосніше проголосила Галина Павлівна, переходячи на оперний шепіт. — «Я ж для вас… Я ж тільки добро хотіла… А ви мені — кокос!»
Аж тут, у самий розпал цієї кулінарно-традиційної драми, із-за стіни, яку дім Панасюків ділив із сусідкою бабою Ядвігою, пролунав гучний, несподіваний стукіт.
ТУК-ТУК-ТУК! (Стукіт був настільки сильний, що, здавалося, у свічниках задрижали свічки).
Свекруха й невістка замовкли, ніби дві курки, що потрапили під дощ.
Стукіт повторився, а потім, прорвавши тонку стіну, пролунав голос баби Ядвіги — прокурений, але владний:
«Е-е-ей, Панасюки! То ви там що — домашній спектакль на Святий Вечір затіяли, чи що?!»
Галина Павлівна миттю забула про Кутю і підбігла до стіни. «Ядвіго, не втручайся! Це сімейна справа!»
«Сімейна справа?! Я як чую, то то всесвітній скандал! Усі сусіди вже повилазили— кричала Ядвіга.
— «Що то таке за крики: ‘Де повага? Де пошана?!’ То то я питаю: де ваша повага до мого сну перед Службою?!»
«Це вона Кутю мені зіпсувала!» — обурено відповіла Галина Павлівна.
«Ой, Господи! Кутю! То Кутя винна?!» — Ядвіга на секунду замовкла, а потім її голос став напрочуд співчутливим, але з нотками фаталізму.
— «Слухай, Галю! А може, ти їй просто простіть? Бо я тобі так скажу, як сусідка сусідці: то єкби шось з нив сі твори! А ти ще Кутю згадуєш! Хто тобі це манго завтра в лікарню принесе?!»
«Що ти верзеш, Ядвіго?» — свекруха спантеличено.
«Та кажу тобі! Он, бачиш — нерви! Оце, що ти кричиш за той кокос, то воно всьо з нервів! А нерви — вони такі! Спершу Кутя не така, потім вареники. То ся схамени! Сядьте і їжте ту свою Кутю, хоч з манго, хоч з тропічним папугою! Бо як я ще раз почую, то вже не за стіною буду, а на порозі. І принесу вам свою, з водою! І вас обох нею погодую, щоб у вас спокій був!»
Галина Павлівна стояла біля стіни, вражена. Вона подивилася на Софію, на якій від гніву баби Ядвіги з’явилася ледь помітна посмішка. Вона зрозуміла: ганьба від сварки — це її особиста, а ганьба перед сусідкою — це спільна ганьба, яку доведеться ділити з невісткою.
«Ну, добре, Софійко,» — пробурмотіла свекруха, відходячи від стіни. — «Сідаймо. Вона, ця Ядвіга, божевільна. Але… вона має рацію. Сьогодні ж не можна сваритися. Різдво ж.»
Вона сіла, взяла ложку і обережно зачерпнула трохи «тропічної» Куті. Вона була солодка, незвична, але… насправді смачна.
«Ігорю, сідай,» — махнула вона рукою. — «І ти, Софіє. Тільки наступного року, без манго! Хоча… це, мабуть, непогано. Тільки не кажи Ядвізі».
Софія засміялася, і напруга в кімнаті нарешті розтанула, як сніжинка. Святий Вечір, зіпсований на кілька хвилин сваркою, був врятований мудрістю і громовим голосом сусідки, яка чула, що “то єкби шось з нив сі твори”.
Валентина Тодоренко
