У затишному районі Києва, де старі хрущовки ховаються за густими каштанами, а вулиці шепочуть спогади про минуле, жила Галина Петрівна Ковальчук, жінка років п’ятдесяти п’яти.
Вона була колишньою вчителькою української мови в школі, тепер на пенсії, з сивими пасмами в темному волоссі, теплими карими очима та посмішкою, яка ховала роки турбот.
Її квартира, скромна двокімнатна на третьому поверсі, давно волала про ремонт: шпалери в квітках відставали від стін, як старі листи, паркетна підлога скрипіла під кожним кроком, наче скаржилася на вік, а кухня з плиткою нагадувала музей минулого століття. Ванна – з облупленою емаллю, вікна – з тріщинами, крізь які дув вітер.
А ще в Галини була дача під Києвом, у маленькому селі біля мальовничого лісу. Будиночок дерев’яний, з верандою, садом, де росли старі яблуні, вишні та кущі малини.
Дача теж потребувала рук: дах протікав під дощем, паркан хилився від вітру, а всередині – старі меблі, які пам’ятали кращі часи.
Галина любила дачу – там вона відпочивала влітку, збирала ягоди, читала книжки під яблунею. Але взимку там було холодно, без центрального опалення, тільки пічка.
Одного похмурого осіннього вечора, коли листя шурхотіло під ногами, Галина сиділа за своїм кухонним столом, вкритим старою клейонкою, пила трав’яний чай з малиною з власного саду і переглядала рахунки.
Пенсія – мізерна, ледь на їжу та комуналку. “Треба щось змінювати, – подумала вона, дивлячись на тріщину в стелі. – Ремонт квартири – мрія, але звідки гроші? А дача теж руйнується.
Переїду на дачу тимчасово, на зиму-весну. Там перезимую, а квартиру здам в оренду. За рік набереться на матеріали – фарбу, шпалери, плитку. І квартира оновиться, і дача.” Вона посміхнулася, уявляючи блискучу кухню та затишну веранду на дачі. “Так, це план!”
Наступного ранку, після безсонної ночі роздумів, Галина подзвонила своїй єдиній доньці Олені, яка жила в орендованій тісній кімнаті в спальному районі з чоловіком Віталієм та маленьким сином Сашком. Олена працювала бухгалтером у маленькій фірмі, Віталій – програмістом-фрілансером, а Сашко ходив у дитячий садок.
“Оленко, доброго ранку, доню, – сказала Галина теплим голосом, тримаючи телефон біля вуха. – Як ви там? Сашко не хворіє?”
“Привіт, мамо, – відповіла Олена, чутно було, як на фоні грає дитяча музика. – Нормально, Сашко грається. А ти чого рано дзвониш? Щось сталося?”
“Ні, доню, все добре. Просто вирішила тобі розповісти. Я переїжджаю на дачу тимчасово. Там тихо, свіже повітря, пічка грітиме.
А квартиру здам в оренду, щоб заробити гроші на ремонт – і квартири, і дачі. Що ти на це скажеш? Добрий план, правда?”
Олена замовкла на мить, потім здивовано вигукнула: “Мамо, ти серйозно? На дачу взимку? Там же холодно, без гарячої води, туалет надворі. Ти ж мерзнутимеш!
А квартиру – кому здаєш? Може, нам з Віталієм? Ми ж тіснимося в цій комірчині – одна кімната на трьох, сусіди шумлять. Сашкові потрібен простір. Я б заплатила, скільки зможу, чесно!”
Галина засміялася м’яко, але в голосі чулася твердість: “Ой, доню, ти ж знаєш, я не візьму з вас повну оренду. Ви – моя родина. Але де ж я тоді візьму гроші на ремонт? Я розраховувала на чужих орендарів, які платитимуть дві-три тисячі на місяць. За рік – тридцять-сорок тисяч, вистачить на все. А з вами… ну, ви ж не потягнете стільки.”
Олена зітхнула глибоко, чутно було розчарування: “Мамо, ну будь ласка, подумай. Нам так потрібна ця квартира. Сашко спить на дивані, Віталій працює ночами, бо вдень шум. Ми б платили тисячу-півтори, плюс допомагали б тобі на дачі. Давай обговоримо вживу. Завтра приїду з малим.”
Галина погодилася: “Добре, доню, приїжджай. Поговоріть, може, знайдемо вихід.”
Наступного дня Олена приїхала з Сашком. Малюк, русявий хлопчик з великими очима, одразу побіг до бабусиної кімнати, де були його іграшки. Жінки сіли за кухонний стіл, Галина спекла пиріжки з вишнею.
“Мамо, дивись, – почала Олена, розкладаючи папери з розрахунками. – Ми з Віталієм порахували бюджет. Можемо платити тисячу п’ятсот на місяць. Плюс, я допоможу з ремонтом – шпалери клеїти, фарбувати. Віталій – електрику лагодити, він уміє. А ти на дачі – то ж не назавжди, весною повернешся в оновлену квартиру.”
Галина подивилася на цифри, похитала головою: “Оленко, ти добра дівчинка, завжди була. Але тисяча п’ятсот – то мало.
Ремонт квартири: нова підлога – десять тисяч, шпалери й фарба – п’ять, кухня – ще десять. Дача: дах перекрити – п’ятнадцять, вікна – п’ять. Разом – мінімум п’ятдесят тисяч. З вашими грошима – за рік вісімнадцять, і то якщо вчасно. А якщо затримки? Ні, доню, я хочу здам чужим, за дві п’ятсот. Тоді все вийде.”
Сашко підбіг, тримаючи машинку: “Бабусю, а на дачі є трактор? Я хочу на дачу до тебе! Там ліс, зайчики!”
Галина взяла онука на коліна, поцілувала в маківку: “Є, сонечко, ліс є, і яблука влітку. Але бабуся туди поїде одна, а ви тут житимете? Ні, малюку, бабуся хоче зробити ремонт, щоб тобі було гарно.”
Олена встала, походила по кухні, торкаючись старої шафи: “Мамо, але ж ми родина. Чому чужим віддавати квартиру? Вони ж курятимуть, бруднитимуть, меблі зіпсують. А ми дбайливо ставитимемося. Подумай про Сашка – йому потрібна окрема кімната, щоб гратися, вчитися. В нашій оренді – пліснява на стінах, здоров’я псується.”
Галина зітхнула, дивлячись у вікно на осінній дощ: “Доню, я думаю про всіх вас. Але гроші – то реальність. Без них нічого не буде. Давай так: я дам оголошення, пошукаю орендарів. А ви тим часом шукайте іншу квартиру, може, знайдете дешеву в вашому районі. Якщо не знайдете – повернемося до розмови.”
Олена образилася, очі її заблищали від сліз: “Мамо, ти егоїстка! Ми ж твоя єдина родина, а ти нас на вулицю? Як ти можеш ставити гроші понад усе? Добре, шукай своїх орендарів. Але знай – я образилася!”
Вона забрала Сашка, який запротестував: “Мамо, я хочу в бабусі погостювати!”, і пішла, грюкнувши дверима.
Галина залишилася одна, серце стиснулося. “Може, я помиляюся? – подумала вона, сідаючи на стілець. – Олена права, родина – то святе. Але ремонт – моя мрія років десять. Без нього квартира розвалиться.” Вона випила заспокійливого і лягла спати.
Минув тиждень. Галина розмістила оголошення на сайті оренди: “Здам двокімнатну квартиру в тихому районі Києва, недорого – дві п’ятсот гривень на місяць. Меблі, техніка є.” Дзвонило багато людей, приходили дивитися.
Першими – молода пара, студенти. Дівчина, блондинка, сказала: “Добрий день, Галино Петрівно. Ми – Аня і Сергій. Шукаємо на рік, платитимемо вчасно. Можна подивитися?”
Галина показала: “Ось вітальня, спальня, кухня. Ванна скромна, але чиста. Ремонт старий, тому ціна низька.”
Сергій кивнув: “Нормально, нам підходить. Ми тихі, вчимося.”
Але Галина подумала: “Молоді, напевно, вечірки влаштовуватимуть, музика гучна. Сусіди скаржитимуться.” І відмовила:
“Вибачте, вже пообіцяла іншим.”
Другим – чоловік середніх років, у костюмі. “Я – Андрій, працюю в офісі, один. Шукаю спокійне місце.”
Галина: “Добре, а палите?”
“Так, але тільки на балконі, не в квартирі.”
“Ні, дякую. В мене алергія на дим, і стіни жовкнуть.”
Третіми – сім’я з дитиною, приїжджі з села. Жінка сказала: “Ми – Марія і Петро, з сином. Переїхали до Києва на роботу. Платитимемо регулярно.”
Галина показала квартиру, але згадала Олену з Сашком: “Схожі на мою доньку. Може, краще дати їй?” Вона відмовила:
“Вибачте, передумала здавати.”
Ввечері Галина подзвонила Олені: “Доню, як ви? Я шукаю орендарів, але ніхто не пасує. Може, приїдь, поговоримо ще раз.”
Олена, все ще ображено, відповіла: “Добре, мамо. Завтра з Віталієм приїдемо.”
Вони приїхали ввечері. Віталій, високий чоловік з бородою, привітався: “Добрий вечір, теща. Як здоров’я?”
”
Добре, зятю. Сідайте, чайку.”
Олена почала: “Мамо, ми подумали. Можемо платити півтори тисячі. І допомагатимемо на дачі – Віталій дах полагодить, інструменти має.”
Віталій додав: “Так, Галино Петрівно, я в будівництві розуміюся. І гроші на матеріали дамо частково, позичимо в друзів.”
Галина зітхнула, дивлячись на них: “Діти мої, я рада вашій пропозиції. Але півтори – то все одно мало. Давайте дві тисячі, як я планувала для чужих. Тоді згодна.”
Олена заперечила: “Мамо, у нас іпотека на машину, Сашко в садок, продукти дорожчають. Не потягнемо дві. Максимум тисяча вісімсот, і то з зусиллями.”
Розмова зайшла в глухий кут. Віталій запропонував: “Може, продати дачу? Тоді гроші на ремонт квартири будуть одразу.”
Галина обурилася, голос затремтів: “Нізащо! Дача – то пам’ять про мого покійного чоловіка, твого батька, Оленко. Ми з ним разом будували той будиночок, садили дерева. Кожне яблуко – спогад. Не продам, хоч би що!”
Олена заплакала: “Мамо, ти нас не любиш? Віддаєш квартиру чужим, а ми тулимося? Сашко питає, чому в бабусі не живемо.”
“Люблю, доню, дуже люблю. Тому й думаю про майбутнє. Ремонт – для вас теж, щоб онуку передати гарну квартиру.”
Вони розійшлися, не домовившись. Олена сказала на прощання: “Мамо, подумай ще. Не хочу сваритися.”
Галина поїхала на дачу, щоб перевірити, чи готова до зими. Дорогою купила дрова. Там було холодно, але затишно – пахло деревиною.
Сусідка, тітка Марія, старенька бабуся з хусткою, зустріла біля паркану: “Галино, сусідко, чула від людей, переїжджаєш сюди?
Добре, будемо чай пити разом взимку.”
“Так, Маріє, тимчасово. Квартиру здам, гроші на ремонт зберу.”
“А донька твоя? Олена? Вона ж просилася в квартиру, чула від її подруги.”
Галина розповіла всю історію, сідаючи на лаву біля печі. Марія послухала, кивнула: “Ех, Галю, родина – то понад усе. Гроші приходять і йдуть, а сім’я – вічна. Дай їй квартиру, допоможіть одне одному. Гроші знайдуться, Бог дасть.”
Галина задумалася, дивлячись на вогонь у печі: “Може, ти права, Маріє. Але як? Без грошей ремонт не зроблю.”
Ввечері, повернувшись до квартири, Галина подзвонила старій подрузі Люді, з якою вчилася в інституті.
“Людо, привіт, подруго. Порадь, що робити з донькою.”
Люда, жвава пенсіонерка, вислухала: “Галю, ти права в одному – гроші потрібні. Але родина важливіша. Може, компроміс: нехай платять, скільки можуть, а ти шукай підробіток. Репетиторство школярам, або шиття – ти ж вмієш.”
Галина: “Який підробіток? Я пенсіонерка, сили не ті.”
“Спробуй, Галю. Або позичи в банку, але то ризиковано.”
Тим часом Олена вдома з Віталієм сиділа на кухні їхньої тісної оренди.
“Вітю, мама вперта. Не дає квартиру. Що робити?”
Віталій, попиваючи чай: “Може, позичимо гроші в друзів, заплатимо їй як повну оренду за перші місяці. Потім побачимо.”
Олена: “Звідки? У нас борги за садок, машина. Ні.”
Сашко забіг: “Мамо, коли ми переїдемо до бабусі? Там велика кімната, я там малюватиму.”
Олена обійняла сина, сльози на очах: “Скоро, сонечко, скоро. Бабуся подумає.”
Вона подзвонила Галині: “Мамо, давай зустрінемося в кафе, нейтральна територія. Без емоцій поговоримо.”
Зустрілися в маленькому затишному кафе біля метро, замовили каву та тістечка.
“Мамо, – почала Олена спокійно. – Я розумію твою позицію з ремонтом. Це важливо. Але подумай: якщо здаси чужим, вони можуть не платити, або зіпсувати все. А ми – гарантія. Плюс, Сашко буде ближче до тебе, ти зможеш бачити його частіше.”
Галина кивнула: “Доню, я хочу допомогти, правда. Але ремонт – то моя мрія. Хочу гарну квартиру для вас усіх. Давай знайдемо компроміс.”
Олена посміхнулася: “Добре. Платимо тисячу сімсот, плюс допомагаємо з ремонтом потроху. Ти переїжджаєш на дачу, а ми починаємо фарбувати стіни.”
Розмова потеплішала. Галина розповіла про своє дитинство: “Коли ти була мала, Оленко, ми тіснилися в комуналці з трьома сім’ями. Я мріяла про свою квартиру, щоб тобі було добре. Тепер хочу те саме для Сашка.”
Олена: “І я мрію, мамо. Давай разом.”
Нарешті Галина сказала: “Добре, живіть. Платіть, скільки можете. Родина важливіша за гроші. Допоможемо одне одному.”
Олена обійняла матір: “Дякую, мамо! Ти найкраща.”
Вони разом переїхали Галину на дачу, завезли речі, дрова. Почали ремонт потроху – Віталій лагодив проводку, Олена клеїла шпалери. Галина знайшла підробіток – шила сукні на замовлення сусідкам.
Через рік квартира сяяла новизною, дача – теж. Галина повернулася, але часто їздила на дачу.
“Бач, доню, – сказала Галина одного вечора за столом. – Все вийшло. Гроші знайшлися, бо ми разом.”
“Так, мамо. Дякую за мудрість і любов.”
І жили вони щасливо, бо родинні зв’язки сильніші за будь-які ремонти.
Олеся Срібна
