Сонце ледь перевалило за полудень, розімліло висвічуючи вишневий садочок баби Ганни. На веранді, застеленій вишиваною скатертиною, кипів не лише самовар, а й справжня ідеологічна битва.
Зустрілися дві свахи: господиня Ганна Степанівна — жінка «від землі», з мозолями на руках і запасом насіння на три апокаліпсиси, та Марія Іванівна — міська дама в капелюшку, яка вважала, що манікюр дорожчий за будь-який врожай.
Приводом до війни став звичайний болгарський перчик, що красувався на столі.
— Оце ви, Маріє, знову на базарі те «мило» купували? — примружилася Ганна, підсовуючи гості тарілку. — Воно ж блищить, як полаковане. Там від вітамінів тільки назва лишилася. Хімія одна!
Марія Іванівна делікатно відставила чашку з чаєм і розправила спідницю:
— Ганно Степанівно, голубонько, ви знову за своє. Це не «мило», це селекційний сорт, відкалібрований і чистенький. А ви що?
Знову весну й літо провели в позі «знака питання» на грядках? Порахуйте свої ліки від радикуліту, добрива, воду, а головне — свій час! Я пішла, купила три штучки на салат, і в мене руки пахнуть парфумами, а не гноєм.
— Гноєм! — сплеснула руками Ганна. — Та це ж золото чорне, Маріє! Це ж життя! Ви кажете «купила три штучки». А я як закрию восени сорок банок лечо, то в мене душа спокійна.
У мене підвал — як державний резерв! А ви взимку за один цей перчик віддасте половину пенсії, бо він цінуватиметься як злиток золота. Де тут економія?
— Економія в розумі, свахо! — Марія аж піднялася з крісла. — Ви сієте відро картоплі, щоб зібрати два. А потім те відро з’їдаєте, а друге — гниє, бо ви його не подужаєте. А спина? А коліна? Ви порахуйте, скільки коштує ваш візит до лікарні після того, як ви «безкоштовні» кабачки потягали.
Я краще куплю один кабачок, зате буду свіжа, як травнева троянда. У місті ми цінуємо простір і свободу. Навіщо мені плантація, якщо я хочу просто жити?
Ганна Степанівна лише іронічно хмикнула, поправляючи хустку:
— Жити вона хоче… А що то за життя, коли ти не знаєш, чим ту помідору кропили? Ви в тому супермаркеті купуєте кота в мішку. А мій перчик — дивіться, який пузатий! Я його ранком росою вмивала, я з ним розмовляла. Він солодкий, аж медовий. А ваш? Розрізаєш — а там вода і порожнеча, як у голові того продавця на ринку. Ви ж переплачуєте за кожен грам «красивої упаковки»!
— Ой, не смішіть мої туфлі! — вигукнула Марія. — Ви витрачаєте на насіння, на шланги, на плівку для парника стільки, що за ці гроші можна в Єгипті на “all inclusive” тиждень помідори їсти! Ваша «дешевизна» — це ілюзія.
Ви просто не вмієте рахувати непрямі витрати. Поки ви з сапкою воюєте з пирієм, я в філармонію йду або книгу читаю. Хто з нас багатший?
— Багатший той, у кого комора повна! — Ганна стукнула долонею по столу. — Ви зі своєю філармонією в лютому до мене приїдете і будете просити:
«Ой, Ганнусю, дай баночку огірочків, бо такі смачні». І я дам! Бо я людина душі. Але ви знайте: кожен мій огірочок — це копійка, збережена в родині. Поки ви на базарі торгуєтесь за кожну цибулину, я собі нову хустку купила, бо на овочах зекономила!
— Зекономила вона… — пробурчала Марія, але вже менш впевнено, дивлячись на апетитний пиріг з тим самим перцем. — Та ваша праця — то кабала.
Ви рабиня власного городу. Світ іде вперед, Ганно! Люди продукти в додатках замовляють, їм кур’єр під двері приносить. А ви все в землі порпаєтесь, як за царя Гороха.
— Може, й за Гороха, — спокійно відповіла Ганна, розрізаючи пиріг. — Але мій горох — солодкий і свіжий. А ваш кур’єр принесе те, що тиждень на складі лежало. Скуштуйте краще пирога, «міська пані».
Марія Іванівна взяла шматочок, відкусила і на мить зажмурилася. Смак був неймовірний — насичений, справжній, літній.
— Ну… смачно, не заперечую, — тихо мовила вона. — Але все одно — садити стільки не буду! Краще я до вас частіше в гості приїжджатиму.
— О! — засміялася Ганна. — От і знайшли компроміс. Ви економите на грядках, а я — на ваших візитах, бо все своє!
Наступного ранку Марія Іванівна, озброєна сонцезахисними окулярами та маленькою дизайнерською сумочкою, вже стояла біля хвіртки.
Ганна Степанівна ж виплила з хати в бойовому спорядженні: безрозмірна плетена корзина в одній руці та пошарпаний зошит із записами — в іншій.
— Ну що, свахо, тримайтеся! — бадьоро вигукнула Ганна. — Зараз ми тому ринку покажемо, де раки зимують. Головне — не дивіться на тих перекупів, що в чистих фартушках стоять. Нам треба ті, у кого земля під нігтями!
— Ганно Степанівно, я вас благаю, — скривилася Марія, сідаючи в старенький автобус. — Давайте хоч сьогодні без цього вашого «земляного» фанатизму. Ми йдемо купувати елітне насіння та розсаду, а не шукати археологічні артефакти на руках у продавців.
Коли вони ступили на територію ринку, Марія Іванівна миттєво попрямувала до ятки з яскравими пакетиками, де на картинках красувалися помідори розміром з кавун.
— Ой, дивіться! Сорт «Гігантська насолода»! Пишуть, що один плід важить кілограм. Ганно, беремо?
Ганна Степанівна підійшла, поправила окуляри на носі й презирливо пирхнула:
— Маріє, ви як дитина! На паркані теж багато чого пишуть. Дивіться сюди: термін придатності перебитий, а виробник — якась фірма «Роги та копита». Ви це посієте, а виросте лобода звичайна. Ходімо до баби Орисі, у неї насіння перевірене десятиліттями.
— До Орисі? — обурилася міська сваха. — У неї ж насіння в газетних згортках, підписане хімічним олівцем! Це ж антисанітарія і жодних гарантій якості! Я хочу сертифікований продукт, щоб кожна насінина була в кольоровій оболонці з мікроелементами.
— Ті ваші оболонки — то як макіяж на старому обличчі! — відрізала Ганна. — Тільки гроші виманюють. А в Орисі кожна перчина — як жива.
Біля прилавка з розсадою перцю битва розгорілася з новою силою. Марія вказала на стрункі, високі стебла, що стояли в окремих пластикових горщиках.
— Оце я розумію — сервіс! Кожна рослина в своєму “будиночку”, коріння не травмується. Купив — і відразу в землю.
— Та ви що, осліпли? — Ганна ледь не впустила корзину. — Вони ж перегодовані азотом! Бачите, яке листя темно-зелене і жирне? Вони в ґрунті через три дні «згорять», бо звикли до хімічних капельниць.
Нам треба отой перець, що в ящику, пучком. Бачите, він приземкуватий, жилавий, загартований сонцем і вітром. Оце буде рости, а ваше «модельне агентство» тільки здохне на першій спеці.
— Ви просто ретроград, Ганно! — Марія аж затупала ніжками в легких босоніжках. — Ви боїтеся прогресу! Чому я маю купувати «пучок», де коріння переплутане, як мої думки після вашої кави? Я хочу естетики!
— Естетика в каструлі буде, коли перці в сметані тушкуватимуться! — гаркнула Ганна на весь ряд, змусивши перехожих озирнутися. — Ви за той горщик переплачуєте три ціни. За ці гроші я куплю десять штук «пучкових» і ще на насіння кропу лишиться!
— Гроші, гроші… — зітхнула Марія. — Ви зациклені на економії. А як же задоволення від процесу?
— Задоволення — це коли в тебе корінь товщиною в палець, а не ці ваші макарони в горщиках! — Ганна вже вибирала кращі рослини з ящика баби Орисі, спритно відштовхуючи ліктем іншу покупчиню. — Дивіться, Маріє, оце — «Капітошка». Він солодкий, стінки товсті, хоч на хліб маж.
— Ну добре, — здалася Марія, витираючи чоло серветкою. — Але якщо вони не приживуться, я вам цього все життя згадуватиму. І купіть мені хоча б отой баклажан… він такий фіолетовий, гарно пасуватиме до моєї літньої кухні.
Ганна Степанівна подивилася на сваху, потім на «дизайнерський» баклажан і важко зітхнула:
— Добре вже, купуйте свій баклажан для краси. Але садити його буду я, бо ви ж його, боронь Боже, ще корінням догори запхаєте заради «естетики».
Коли вони виходили з ринку, корзина Ганни була повною, а гаманець Марії — порожнім на диво швидко.
— Ну що, економна ви моя? — підколола Марія. — Накупили на цілий колгосп. Тепер знову три місяці в городі житимете?
— Буду! — гордо відповіла Ганна. — Зате восени, коли ви будете в супермаркеті вибирати «пластиковий» перець по ціні крила від літака, я прийду до вас з повним кошиком і скажу: «Їжте, свахо, це ж мій, базарний, загартований!»
Марія Іванівна посміхнулася, поправляючи окуляри:
— Домовилися. Але поливати його буду я — з лійки, яка пасує до мого капелюшка.
Світлана Малосвітна
