Фаїна вийшла заміж не по коханню, а назло, від розпачу та образи, керуючись злим почуттям. Потаємно їй подобалося думати, що вона вчинила як чудова, легендарна Скарлет О’Хара, яка рішилася на шлюб з Чарльзом, зневажаючи його і анітрохи не поважаючи свого майбутнього чоловіка.
Втім, зневаги до Кості Фаїна не відчувала. Розуміла, що людина він хороша, тільки слабка. Та й слабкий не в усьому, а тільки по відношенню до неї.
Костя і Фаїна були знайомі з дитячого садка. Він казав, що кохає її все життя. І, по суті, це було правдою. Скільки себе пам’ятав, стільки й кохав. У школі вони вчилися в одному класі, і доросліший Костя носив портфель за першою красунєю, був невід’ємною частиною її захопленої свити. Вони не зустрічалися.
У Фаїни кавалерів було хоч відбавляй. Костя все ніяк не міг проштовхнутися в цій юрбі залицяльників. Вони навіть і не дружили, не приятелювали. Костя просто був, завжди був поруч. І Фаїна звикла до нього, як до елемента міського пейзажу, до заходу чи сходу сонця, до снігу взимку чи осіннього дощу.
Її не хвилювало, що він відчуває, бачачи, як вона фліртує з іншими. Бо хіба можна турбуватися про те, які емоції відчуває, припустимо, клен за вікном? Може, в нього й взагалі немає ніяких емоцій? А якщо і є, ну що ж, йому ж гірше.
Костя не сердився на неї за легковажність і несвідому жорстокість. Він знав, що Фаїна от така, яка є, і приймав її і кохав. Це було доросле, усвідомлене почуття, незважаючи на юний вік Кості, і воно не минуло з роками, не вигоріло, як часто буває з юнацькими закоханостями.
Закінчивши школу, Костя вступив до медичного університету. Завжди знав, що стане хірургом, як батько. Мама теж була медиком, ендокринологом. І обоє вони, щоправда, переживали через те, що їхній серйозний, розумний, відповідальний син закохав у вітряну і поверхневу дівчину. Але вголос цього говорити не наважувалися. Подібні розмови Костя присікав. Фаїна була бездоганна.
Вона мріяла стати співачкою. У музичній школі не вчилася, надто важко і нудно, але ходила до студії вокалу. Голос у неї був непоганий, проте в підсумку співати кинула. Не вистачило наполегливості, мабуть. Вступила до інституту культури, так і не запам’ятавши, як точно називається її спеціальність, а працювати пішла в результаті адміністратором в готель.
З поля зору Костя і Фаїна один одного не втрачали, та це й неможливо було, тому що жили вони по сусідству. Тому Костя спостерігав за тим, як порхала по життю, наче яскравий метелик, Фаїна нарешті закохалася. Було їй на той час 25.
Обранцем виявився високий, красивий, як зараз сказали б, брутальний хлопець на ім’я Стас. Спортсмен, дамський улюбленець. Фаїна випробувала на собі всі моменти стосунків з егоїстичною, самозакоханою людиною, зацикленою на власній персоні.
Два роки терпіла його зради, оповіді про власну неперевершеність, капризи і прямо-таки такі бабські істерики. Все чекала, що Стас зміниться, освідчиться, оцінить її по достоїнству. Цього не сталося. На додачу хлопець оголосив, що втомився від їхніх стосунків. Ще й як оголосив-то, повідомлення прислав. Після дворічного роману не вважав за потрібне навіть особисто пояснитися, дивлячись у вічі.
Фаїна почувалася приниженою, більше того, знищеною. Якби вміла аналізувати свої почуття та емоції, то зрозуміла б, що переживає не через те, що все у них зі Стасом скінчено, і вона не зможе обняти його, поговорити, що їй буде його не вистачати. Загалом, не розставання з коханою людиною її гнітить, а той факт, що її, красуню і королеву, кинули ще й таким ганебним чином. Боліла не душа, нило вражене самолюбство. Не Стаса Фаїна кохала, а саму себе в цих любовних стосунках.
Але вміння розмірковувати й аналізувати ніколи не було сильною стороною Фаїни. Вона зводилася від болісного почуття і не знала, як його подолати. Тому просто сиділа на лавці перед будинком і зігрівалася дешевим вином з найближчого кіоску. Саме після тієї пляшки, заплакану і нещасну Фаїну помітив Костя, що повертався з роботи.
Вислухав беззмістовну промову, в якій найчастіше лунали слова в бік колишнього. Витер сльози, допоміг піднятися, відвів додому. На порозі вона повернулася до нього і сказала: «Ти ж мене давно кохаєш, я знаю».
Костя не став заперечувати.
«А заміж візьмеш?»
«Звичайно», — просто відповів Костя.
Він розумів, що словам жінки в такому стані не варто надавати значення. Сказав, тому що Фаїна явно потребувала саме такої відповіді. Все одно ж вранці вона все забуде.
Однак Фаїна запам’ятала і своє запитання, і його відповідь. Прокинувшись вранці, подумала, що це чудовий варіант, прекрасний вихід з положення. Вона втре носа колишньому. Стас побачить, що вона анітрохи не переживає через розрив, що вона затребувана жінка. Варто було місцю біля неї звільнитися, як негайно з’явився кандидат у чоловіки. І не хто-небудь там, а перспективний жених, порядний, розумний, кар’єру напевно зробить. Лікар — професія потрібна, зароблятиме добре. Батьки його, визнані фахівці, допоможуть синові не дільничним терапевтом стати, прилаштують на хороше місце, та й з житлом допоможуть. А сам Костя тихий, невибагливий, нудити не стане. З таким чоловіком вона буде сама собі господиня. Відмінний варіант.
Ось так, не питаючи Костю повторно, вона все й вирішила. Написала відповідне повідомлення Стасу, адже вчора не встигла насолити, не почала нити й скаржитися або, що вже зовсім кошмар, просити його передумати.
«Привіт, Стасику. А я якраз збиралася тобі те ж саме запропонувати», — написала Фаїна. «Тільки думала, як би краще це подати. Все одно у нас з тобою нічого б не вийшло. Я, до речі, заміж виходжу».
Відстукала смс і подзвонила Кості, щоб осчастливити.
Стас розлютився, став думати, що Фаїна зустрічалася з іншим за його спиною, і його гнів був бальзамом на її душу. Переживання через розрив як рукою зняло, Фаїна викинула Стаса з голови й з ентузіазмом стала готуватися до весілля.
Вона так ніколи й не дізналася, що Кості довелося витримати справжню битву з батьками, які намагалися відмовити сина від необачного кроку. Нічого в них, звичайно, не вийшло. Костіна мрія збувалася. Кохана дівчина погодилася вийти за нього заміж. Які можуть бути сумніви?
Далі все складалося приблизно так, як і уявляла Фаїна. Батьки, виховані люди, що любили єдиного сина, не давали невістці зрозуміти, що не в захваті від неї. Костя працював у клініці, куди потрапив за протекцією батька. Однак у його стрімкому кар’єрному просуванні не зв’язки батька зіграли вирішальну роль, а те, що Костя виявився надзвичайно обдарованим хірургом.
Жили молоді спочатку в невеликій квартирці, що дісталася Кості від діда з бабою, а потім купили житло побільше. Дружину Костя обожнював анітрохи не менше, ніж у день весілля чи в шкільні й студентські роки. Беріг, намагався позбавити від клопотів, дарував подарунки, незважаючи на зайнятість, допомагав по господарству.
Фаїна хотіла шубу з песця. Вона її отримувала. Втомилася ходити на нудну роботу — звільнилася й сиділа два роки вдома. Набридло бути домогосподаркою — чоловік допоміг відкрити салон краси «Фаїна».
Вона відвідувала курси вокалу, почала вчити французьку мову, кинула, любила подорожувати, особливо без чоловіка, а він не заперечував, щоб вона розважалася. Сам-бо він вічно товкся у своїй клініці.
Звичайно, Фаїна розуміла, що вигідно й вдало вийшла заміж, але при цьому вважала необхідним давати чоловікові зрозуміти, що це йому надзвичайно пощастило, оскільки вона обрала його, осчастливила своєю присутністю в його житті.
Подруги захоплювалися тим, як Фаїна влаштувалася, заздрили тому, як ставиться до неї чоловік. Їй це лестило, але водночас і дратувало. Адже виходило, що вона, Фаїна, ніби додаток до чоловіка. Нічого без нього не може і не варта. А це далеко не так. І навіть зовсім навпаки.
«Ой, мій Ко́стик приземлена людина. Немає в ньому божевілля, польоту. Він нуднуватий», — говорила вона подругам. «У музиці анічогісінько не тямить, книжок не читає, ну, окрім медичної літератури. Без мене він би абсолютно закис».
Через кілька років Фаїна народила доньку. Не хотіла дітей, правду кажучи, але всі навколо чекали цього від неї, включаючи власну матір. Батько не дожив. Матері було дуже самотньо й сумно, і хотілося понянчити онуків. Фаїна поставила умови: тільки одна дитина. Вона надто одухотворена, різностороння людина, щоб обмежитися роллю матері. Костя погодився, не міг же він змусити її до материнства.
Олеся була його радістю. Батько души в ній не чаяв, та й дівчинка платила йому тим же. Фаїна теж любила доньку. Їй подобалося вдягати її, робити зачіски, виводити в люди, хизуватися гарненькою принцесою, яка була дуже на неї схожа, і на гуртки всіляві вона її возила, і в художню школу, а інакше що сказали б люди? Що Фаїна погана мати?
Дівчинка відчувала, що в почутті матері до неї було щось показне, демонстративне, тоді як батько був усім: другом, порадником, помічником. Обоє обожнювали тварин, особливо собак. Фаїна не дозволяла завести цуценя, і батько з донькою ходили до місцевого притулку для тварин, допомагали піклуватися про собак і котів. Тато читав їй книжки вночі, вислуховував її секрети, збирав з нею пазли. Батькові Олеся розповіла, що закохалася в однокласника. З ним же радилася, як тепер себе поводити.
Костя був у курсі її шкільних справ, стосунків з подругами. Він ходив на збори, тоді як Фаїна уявлення не мала, як звали класну керівницю доньки.
«У мене бізнес», — говорила вона, маючи на увазі салон. Хоч займатися їй там було нічим, манікюр, стрижки й укладки робили співробітниці, а Фаїна лише забігала перевірити, як справи, дивилася по камерам, чи не крадуть і чи не беруть замовлення мимо каси.
Олеся збиралася піти по стопах батька, стати лікарем, продовжити династію. Костя й його батьки були щасливі. З тим, якою є Фаїна, батько й мати Кості давно змирилися, тим більше, що син був з нею, здавалося, цілком щасливий.
А чи була щаслива Фаїна? У неї начебто було все, але їй постійно чогось не вистачало, і тому здавалося, що її утискають, не дають того, чого вона заслуговує.
«Диви, он Аньку чоловік увесь час до театру водить. Вони навіть до інших країн на прем’єру їздять», — говорила вона, хоча була байдужа до театру. І коли Костя брав квитки, нудьгувала, позіхала й не могла дочекатися закінчення вистави.
Її дратувало, коли чоловік кликав її «зайчиком», перекрутивши на ласкаве прізвисько ім’я Фаєчка.
«Я тобі не домашня звірушка, щоб крутити моє ім’я». Подарував сережки на десятиліття шлюбу. «А чому не з діамантами?» «Чому не проводить з нею вечори? Ах, робота. А я, дружина, що ж, за залишковим принципом?» «І чого ти сидиш вдома в суботу? Нормальні чоловіки на риболовлю ходять, а ти дружині очі музолиш».
Їй було важко вгодити. Неспокійна вдача не давала жити мирно. Хотілося полум’я, горіння, феєрверку, а життя з Костею було надто передбачуваним. Чоловікові досить було жити поруч із коханою дружиною й донькою, ходити на роботу, радіти тому, що став завідувачем відділення, їздити у відпустку раз на рік. А Фаїну дратувала рутина, повсякденність, буденність.
Тому вона не бачила нічого ганебного в тому, щоб час від часу вносити фарби до свого сумного існування. Чоловіки періодично з’являлися й зникали. І щоразу, коли зав’язувався черговий роман, вона ставала веселішою, жартувала, тормошила доньку, терла чоловіка по волоссю й не дулася на «зайчику».
Потім коханець приїдався. Фаїна шкодувала, що зв’язалася з ним. Їй навіть бувало соромно перед чоловіком. І за це вона чіплялася до нього сильніше, ніж звичайно. Не будь Костя сірим занудою, не довелося б їй шукати радості на стороні, а після страждати, каючись.
Роки йшли. Донька закінчила школу, вступила до вишу, куди й хотіла. Не стало мами Фаїни. Слідом за нею, ніби помчавшись наздогін, пішла й мати Кості. Батька він узяв до себе, тому що той став стрімко здавати, ніяк не міг пережити відхід дружини, з якою був разом майже півстоліття.
Фаїна не була в захваті від присутності в квартирі свекра, який плутав сіль і цукор, вмикав телевізор на повну гучність, оскільки був трохи глухуватим, розливав суп, то й діло брався шукати й кликати покійну дружину.
«Скільки можна терпіти його присутність? Я вже втомилася», — заявляла вона.
Чоловік дивився на неї сумно. Щось ще було в його погляді. Фаїна не розуміла. Вона взагалі ніколи не намагалася зрозуміти людину, за яку колись вийшла заміж.
Бог почув її молитви і забрав свекра приблизно через рік. Олеся вголос ридала по дідусеві. Вона була чуттєвою, любила і його, і обох бабусь. Вони з Костею плакали, обійнявшись. А Фаїна з полегшенням думала, що знову стала господинею у власному домі. Ніхто не буде шарпатися й ставати безглуздих запитань.
Навчаючись на четвертому курсі, Олеся почала зустрічатися з хлопцем із паралельної групи. «Здається, у них все серйозно», — говорив Костя. Фаїну в цій ситуації мало що тішило. Її хвилювало, що вона почала старіти, а те, що в доньки з’явився чоловік, незбагненним чином все ускладнювало, залишало Фаїну не при справі. Так, нісенітниця, мабуть, як ці речі можуть бути пов’язані. Адже коли на сцену виходить інше нове покоління, то старому, мабуть, час на спокій.
Фаїна плакала вночі, виганяла чоловіка спати до кабінету, думала, що життя проходить, а вона ще не зробила чогось важливого, не зрозуміла самого головного, упустила, не досягла, не випробувала, не спробувала. А часу на пошуки залишається все менше. Його майже немає.
Костя, здавалося, не помічав невблаганної ходи часу. Як і раніше оперував, приймав хворих, їздив на симпозіуми, писав статті, ще й за книгу готувався сісти. Чоловік з його обмеженим кругозором не розумів страждань Фаїни. А де йому?
«Ти хоч розумієш, що я нещасна з тобою?» — то й діло вигукувала Фаїна. «Нестерпно день у день бачити твоє обличчя, твою ідіотську бородавку».
Родимка була схожа на коричневого жучка, що сів біля Костиного носа.
«Видаляти її недоцільно. Залишиться шрам. Він буде ще більший за родимку», — виправдовувався Костя.
Зазвичай після подібних заяв він затискався, метушився, червонів. А Фаїна відчувала дріб’язкове, але приємне почуття задоволення, що змогла його зачепити. Одній що лиш їй страждати?
Того дня, 21 листопада, Фаїна знову накинулася на чоловіка й за звичкою стала йому виговорювати. У салоні справи йшли неважливо, здебільшого тому, що Фаїна звільнила двох майстрів. Здалося, що вони нечисті на руку. Клієнти пішли вслід за ними, а нові не з’являлися. Треба було якось розкручувати салон, рекламу давати.
Фаїна вважала, що й сама впорається, але це було, мабуть, не так. Не вистачало знань і системного підходу. На додачу вона перевищила швидкість, напоролася на штраф. А ще вранці ваги знову показали приріст. Словом, ну, все йшло наперекір. І Фаїна злила злість на чоловіка, який повернувся з роботи й роззувався в передпокої.
«Ти нестерпний. Я втомилася від тебе, від твого голосу, твоєї родимки, твого способу життя», — договорив він.
«Знаю. Зрозумів».
Вона замовкла. Все йшло не за сценарієм. А стало ще гірше.
«Фаєчко, ти ніколи мене не кохала і не приховувала цього. Я приймав такий стан речей. Завжди думав, моєї любові з надлишком вистачить на двох. І знаєш, довгі роки вистачало».
Костя підійшов, узяв долоні дружини у свої руки і глянув їй у вічі. Вона раптом подумала, що очі в нього на рідкість красиві, виразні, добрі. І ось, дивлячись на неї цими виразними й добрими очима, Костя видав незбагненну, неможливу фразу.
«Але нещодавно я зрозумів, що це вже не так. Все змінилося. Не вистачає вже моєї любові. Може, я постарів і вона зменшилася. Або надірвалася й померла. Прости, я, мабуть, незрозуміло висловлююся. Ніколи не вмів добре говорити про подібні речі».
Фаїна розкрила рота, щоб попросити його пояснити, але він і сам сказав:
«Я давно думаю, час нам з тобою перестати один одного мучити. Я тобі давно набрид, а мені от теж важко стало жити з жінкою, яка мене ледь терпить. А головне, навіщо? Тобі стосунки зі мною ніколи не були особливо потрібні, а тепер от і мені теж. Розійдемося мирно. Олеся доросла, скоро заміж вийде. Квартира тобі залишиться, я до батьківської піду. Машина в тебе є, бізнес теж, але й я допомагатиму, якщо знадобиться. Так що ні про що не хвилюйся, Фаєчко».
Костя усміхнувся, вимовляючи це, а потім пройшов до кімнати.
Витягнув валізу, став складати сорочки й піджаки з брюками. Він часто їздив у відрядження, тому упакував речі вмілими, хірургічно точними рухами: ноутбук, банні приналежності, дипломи, різні дрібнички. «Книги заберу пізніше», — говорив він. «А більше мені й не потрібно нічого».
Фаїна, не вірила, що це справді відбувається, бігала за ним із спальні до ванної, з ванної до вітальні, починала говорити й не могла закінчити. Обривала себе. Коли Костя знову повернувся до передпокою, взявся за пальто, щось луснуло всередині неї, і вона закричала: «Ти з розуму з’їхав? Ти мене кидаєш, зайчику? Я знаю, наскільки нестерпна для тебе думка, що хтось може тебе кинути».
«Ну а ти тоді думай, що це не так. Говори всім і собі самій теж, що ти мене сама вигнала. Ну от, набрид остаточно». Він пом’явся і договорив: «Я ж знаю, ти це дуже часто говорила своїм подругам. Гадаю, вони тебе зрозуміють і підтримають».
Більше Костя не сказав нічого. Узяв валізу, ноутбук, сумку на плече повісив і вийшов за двері.
Фаїна заметушилася по квартирі, наче поранена тигриця. Їй хотілося все ламати, кричати й плакати. Вона не розуміла, що з нею коїться. Адже їй же байдуже на чоловіка. Так завжди було байдуже. Вона лише його терпіла. У неї було багато чоловіків, і всі вони хоч у чомусь та перевершували Костю.
Вона не залишилася в боргу. Розлучення буде вигідним. Фаїна сама собі господиня. Забезпечена, розумна, яскрава, цікава, вільна. Умовляючи себе, шукаючи підтвердження цим думкам, Фаїна розуміла, що все це нісенітниця. У грудях щось стиснулося. Вона не могла зробити вдих, наче Костя, пішовши від неї, забрав із собою все повітря.
«Ну треба ж, треба ж щось зробити».
«Твій батько вчинив як негідник», — закричала вона в трубку, ледь дочекавшись, коли Олеся скаже: «Ало», — «кинув мене після майже 30 років шлюбу».
Раптом її осяяло. «А егідник? Мабуть, він коханку завів, медсестричку зі своєї лікарні».
«Мам, припини», — сухо сказала донька. «Я розумію, ти засмучена, але не суди по собі».
«Що?» Голос Фаїни знизився до шепоту. «Ти це про що?”
Ти думаєш, я не помічала? Так. Так. Це тато був сліпим у всьому, що стосувалося тебе. Вважав, що ти безгрішний янгол, а я все розуміла. Як ти могла обманювати його? І як ти можеш тепер намагатися замазати його брудом?»
Фаїна затрясла головою.
«Почекай, почекай, доню, почекай. Ну ти що ж, виправдовуєш його? Ти не розумієш, що твої батьки на межі розлучення? Чи ти розумієш, тобі байдуже?»
Олеся помовчала пару секунд.
«Мамо, якщо я чого й не розумію, так це чому тато не зробив цього раніше? Ти ж усе життя його зводила, пиляла, ображала. Ти сама не усвідомлювала, як гидко з ним поводилася. А він прощав, тому що тебе кохав. Це була велика любов, рідкісна. Не всім вона зустрічається в житті. А тобі от трапилася, але ти вмудрилася її розтоптати. Тому, мам, я думаю, що розлучення ваше — це благо. Дозволь татові нарешті бути щасливим. Залиш його, нарешті, у спокої, прошу тебе».
Але Фаїна не могла цього зробити. Вона не могла змиритися. У наступні дні вона дзвонила то чоловікові, то доньці, а потім стала телефонувати подругам. Костя мав рацію. Почувати себе кинутою їй не хотілося, і вона піднімала слухавку й повідомляла про розлучення сама. Перша, щоб люди не шепотілися за її спиною. Брехала, і найдурніші вірили, говорили, що Фаїні, мабуть, слід почувати себе незалежною та щасливою, скинувши тягар ненависного шлюбу.
Але більшість було розумнішими, і вони все розуміли. «Фаєчко, ти тримайся», — сказала одна з приятельок. «Костя, звичайно, рідкісна людина, стільки життів врятував, порядний, вірний, світило науки, сім’янин. Незбагненні речі в ньому поєднувалися. Може, якось помиритеся ще?»
Минув місяць. Костя забрав свої книги, подав на розлучення. Іноді вони розмовляли по телефону. І Фаїна у таких випадках тепер вже намагалася не наговорити зайвого.
Щось сталося всередині неї. Якийсь невідомий ключ відчинив потаємні дверцята, і почали відбуватися дивні речі. Наприклад, стало байдуже, що скажуть знайомі. Чи вважатимуть її невдахою. Яке має значення, хто що подумає, якщо Фаїна усвідомила, чому метушиться, страждає, кричить?
Чому їй самотньо в шикарній квартирі? Чому майже кожного дня вона сідає в машину й їде до клініки, де працює Костя, і чекає, коли з’явиться колишній чоловік, щоб просто подивитися на нього. Здалеку. Все було не так, як у той далекий день, коли Фаїну кинув Стас. Пекло й палило все сильніше, і нічим було залити цей жадібний, болісний вогонь.
Донька права. Було в її житті найпрекрасніше, а вона й не помітила. Шукала чогось, бігала по колу, була пихатою і тратила те єдине, за що слід було триматися. І знову вона нагадувала собі Скарлет О’Хару, що втратила все, так нічого й не розуміючи до тих пір, поки не стало надто пізно.
Воістину, що маємо, не бережемо, а втративши – плачемо. Але Фаїна навіть плакати вже не могла. Раніше ридала, щоб їй співчували, з жалю до себе. А тепер потішити нікому. І самій себе анітрохи не шкода. Нічого не повернути. Сама все зіпсувала. Життя втекло крізь пальці, як вода.
День від дня щось здійснювалося в ній, змінювалося. Хай нікому вже й не було діла до цих змін.
Одного разу настав момент, коли Фаїна, думаючи про Костю, побажала йому щастя. Хай і без неї, хай навіть з іншою людиною. Головне, щоб йому було добре.
«Я кохаю тебе», — подумала Фаїна, точно знаючи, що того, кому вона вперше в житті адресувала ці прості слова, ніколи, ніколи вже не буде з нею поруч, і їй потрібно навчитися жити самотньо.
