У невеличкому селі, де плітки бігли швидше за місцевого кур’єра, жила Гафія. Жінка була як квітка — яскрава та доглянута, хоча й заміжня за роботящим, але трохи простуватим Омеляном.
І мав той Омелян одну, як він вважав, велику ваду: надто повільно він накопичував кошти на ті меблі, про які Гафія так давно мріяла.
Тим часом, по сусідству оселився молодий вдівець на ім’я Микола. Микола був справжнім майстром. Його столярня пахла свіжим деревом та чимось… незбагненно привабливим для Гафії.
І ось, Гафія знайшла свій «геніальний» вихід. Майже щодня, ледь сонце сідало, вона починала «турбуватися» про домашній затишок.
Омеляне, голубчику мій, я ж до Миколи. Треба ж подивитися, які він там дивани та шафи робить. Каже, такі гарні виходять, що й собі, може, одразу замовимо, поки він вправний.
Ти ж знаєш, яка я хазяйка, про все думаю!» — щебетала Гафія, поправляючи хустку перед дзеркалом.
Омеляне, голубчику мій, я ж до Миколи. Треба ж подивитися, які він там дивани та шафи робить. Каже, такі гарні виходять, що й собі, може, одразу замовимо, поки він вправний. Ти ж знаєш, яка я хазяйка, про все думаю!» — щебетала Гафія, поправляючи хустку перед дзеркалом.
Омелян, наївний і заклопотаний, лише кивав. «Правильно, Гафіє, правильно! Дивись, прицінюйся. Хай би вже були ті меблі, а то вже й соромно перед людьми».
А Гафія, замість того, щоб міряти дошки та прицінюватися до фурнітури, поспішала до Миколи. І хоча розмови про меблі дійсно були, вони швидко переходили до більш особистих тем — про життя, про самотність, про те, як важко жінці без справжнього чоловічого плеча.
У селі, звичайно, перешіптувалися. Бабусі біля криниці не вірили, що Гафія майже цілий рік щодня «замовляє» той самий буфет. Але Гафія була незворушна:
«Ми з Миколою дуже детально обговорюємо дизайн! Аби потім не переробляти!»
Меблі так і не були замовлені, але Гафія, здавалося, ставала лише свіжішою. А Омелян все чекав, коли ж його хата наповниться тими «сусідськими» меблями, що їх так ретельно вивчала його вірна дружина.
Минав час. Омелян, вже трохи знервований цією нескінченною «дизайнерською роботою», вирішив взяти ініціативу в свої руки.
Одного вечора, коли Гафія вчергове збиралася до Миколи, він зупинив її у дверях.
«Гафіє, досить! Скільки можна? Рік минув, а в нас ні ескізу, ні ціни, ні навіть порозуміння, що ми хочемо! Я сам піду до Миколи і замовлю вже той буфет! Скажи мені лише, який він має бути? Ви ж, мабуть, до дрібниць усе обговорили!» — рішуче сказав Омелян.
Гафія аж пополотніла. Її ретельно вибудувана легенда раптом опинилася на межі краху. Який буфет? Вона й розмірів його кімнати не знала!
«Н-ні, Омеляне, не треба! Ти… ти його збентежиш! Він такий сором’язливий! Ми ж домовилися, що я сама! Він мені тільки сьогодні має показати остаточний, секретний зразок! Ти почекай…Ось сьогодні я все вирішу, і завтра він тобі ціну скаже», — пролепетала Гафія, швидко вислизаючи.
Але Омелян вже запідозрив недобре. Його, звісно, можна було назвати простуватим, але не далеким. Він згадав, як весело сміялася його дружина, повертаючись від сусіда, і як часто вона одягала свою найкращу сукню, а не робочий одяг, для «обговорення дерева».
Замість того, щоб чекати вдома, Омелян тихенько пройшов до городу і виліз на стару грушу, з якої було видно двір Миколи.
Те, що він побачив, не мало жодного відношення до столярної справи. Гафія і Микола сиділи на лавці не біля верстата, а в затишному куточку саду. Микола не показував їй креслення, а… обіймав її.
Омелян мовчки зліз з груші. Меблі йому вже не були потрібні. Він зрозумів, що Гафія «замовила» собі не буфет, а нове життя, і, здається, без нього.
Наступного дня Омелян просто виніс валізу Гафії на ґанок. Коли вона повернулася від «майстра», він сказав лише одне: «Меблі замовляй десь інде. І ретельно вивчи їхні умови. Бажаю успіху у твоїх нових проєктах».
Гафія поїхала до Миколи. А Омелян, вперше за довгий час, усміхнувся і сам взявся за рубанок. Він вирішив, що тепер точно знає, які меблі йому потрібні — справжні, зроблені власними руками.
Самотність у хаті, що тепер здавалася порожньою, замість того, щоб зламати Омеляна, розбудила в ньому щось нове. Біль від зради він переплавив у енергію, яку спрямував у роботу.
Він усвідомив, що поки Гафія бігала до сусіда за «красою», він сам занедбав свій талант — адже він завжди мав хист до роботи з деревом, просто ніколи не знаходив часу.
Омелян взяв Гафіїну валізу і викинув її на горище, а натомість приніс свій старий, заіржавілий набір інструментів. Він не пішов до Миколи, щоб з’ясовувати стосунки, а просто пішов до лісу.
Спочатку було важко. Руки не слухалися, а верстати, які він позичив у старого діда Івана, здавалися чужими. Але Омелян був наполегливий.
Він почав із простого: ремонтував стільці, які Гафія називала «мотлохом», і лагодив старий стіл. Він працював від світанку до пізньої ночі, і шум його рубанком став новим, більш гідним саундтреком його життя.
За кілька тижнів у його дворі з’явилися перші власні вироби: міцна лавка, оздоблена простим різьбленням, і невеличка, але елегантна тумба.
Вони були не такі витончені, як ті, що робив Микола, але в них була чесність і надійність, які були відсутні в попередньому житті Омеляна.
Село швидко помітило зміни. Микола і Гафія, які тепер жили разом, стали об’єктом пліток, але інтерес до них швидко згас. Натомість, люди почали приходити до Омеляна.
«Омеляне, а зроби мені таку ж лавку, як у тебе! Щоб сто років стояла!»
«Сусіде, ти подивися, як він двері мені полагодив! Краще, ніж нові!»
Омелян став Справжнім Майстром. Він перестав бігати за чужим щастям і створив своє власне. Він більше не думав про
Гафію, оскільки його руки були зайняті більш важливою справою — створенням краси. Його столярня тепер дійсно пахла свіжим деревом, але цей запах був запахом самоповаги та успіху.
Через рік Омелян не просто зробив собі меблі. Його хата, позбавлена химерного смаку Гафії, наповнилася добротними, різьбленими шафами, столами і стільцями. Його майстерня процвітала, а його ім’я стало синонімом якості.
А Микола? Він продовжував робити свої «витончені» меблі, але всі знали, що його руки тепер зайняті і домашніми справами. І хоча Гафія нарешті отримала свого майстра, вона тепер з жалем дивилася на справжню красу, яку створював її колишній чоловік.
Омелян довів, що для справжньої майстерності потрібна не зрада, а чисте серце і робочі руки. І, нарешті, він мав усе, чого хотів: повагу, успіх і… власні, найкращі у світі, меблі.
Валентина Тодоренко
