Колись розкішний двоповерховий будинок, який здавався справжнім родинним гніздечком, перетворився на мовчазну фортецю.
Галина стояла біля вікна, дивлячись на новеньку, ще пахучу свіжим деревом альтанку в садку. Її збудував зять. Любомир.
Чоловік, якого вона ще кілька місяців тому називала «золотими руками» і «сином». А тепер у будинку панувала пустка, яку порушував лише надто гучний звук телевізора з кімнати на першому поверсі.
Конфлікт не спалахнув за один день — він тлів, наче сухе листя, поки не вибухнув справжньою пожежею.
А почалося все з телефонного дзвінка минулої зими. Старенька свекруха Галини, баба Стефа, яка жила в глухому селі на Львівщині, остаточно злягла.
Галина розривалася між роботою, власним домом і поїздками до старої. Зрештою, виснажена дорогою, вона ухвалила рішення: «Перевезу маму сюди».
Коли мікроавтобус із речами баби Стефи під’їхав до воріт, на порозі стояли донька Оксана та зять Любомир. На їхніх обличчях не було радості.
— Мамо, ви серйозно? — тихо, але різко запитала Оксана, щойно Галина зайшла до хати. — Ви нас навіть не запитали! Ми тут живемо, ми оплачуємо всю комуналку, Любчик власними руками паркан поставив, машину вам відремонтував… І тепер ми маємо ділити простір із хворою особою?
— Оксанко, це ж мати твого покійного батька! — сплеснула руками Галина. — Куди мені її подіти? Напризволяще кинути? Вона ж ходити майже не може! Місця в хаті повно, помістимося.
Але «поміститися» виявилося найлегшим завданням. Справжнє пекло почалося, коли баба Стефа проявила свій характер.
Стара виявилася жінкою гострою на язик, норовливою і категорично відмовлялася слухати будь-кого.
Типовий ранок у будинку тепер виглядав як поле бою.
— Галю! Галю, кому кажу! — кричала баба Стефа на всю хату о шостій ранку. — Чому цей твій прийшлий одеський хлопчисько знову мої таблетки переставив? Нащо він тут ходить, повітря псує?
Любомир, який якраз пив каву перед роботою, зазвичай лише стискав зуби, але одного дня не витримав.
— Бабусю, я нічого не чіпав! — гукнув він із кухні. — І взагалі, спіть собі спокійно, чого ви кричите на весь дім? Люди ще сплять!
— Не вчи мене жити у мої роки! — відрізала стара з кімнати. — Приїхав на все готове у прийми, то сиди нишком і не гавкай!
Це була іскра. Того ж вечора на кухні відбулася перша масштабна розмова на підвищених тонах.
— Галино Іванівно, я все розумію, старість треба поважати, — заговорив Любомир, намагаючись тримати себе в руках, хоча його голос тремтів від образи.
— Але я не дозволю так із собою поводитися. Я в цьому домі працюю, вкладаю гроші, купую продукти. Я хочу після роботи прийти і відпочити, а не вислуховувати, що я «прийшлий хлопчисько». Вона навмисно робить телевізор на повну гучність о першій ночі! Вона відмовляється пити ліки, а потім стогне, що в неї тиск!
— Любчику, синку, ну потерпи, вона ж старенька, недочуває… — благально дивилася на нього Галина.
— Мамо, годі її виправдовувати! — втрутилася Оксана, ляснувши долонею по столу. — Вона не просто недочуває, вона знущається! Вчора я попросила її не виливати воду з-під вазонів на паркет, а вона мені в очі заявила, що це її хата, бо її син її будував! Хоча тато до цієї будови навіть не торкався, ви самі все робили! Вона налаштовує тебе проти нас!
— Як у вас язик повертається таке говорити про хвору людину? — обурилася Галина, захищаючи свекруху. — Мені що, вигнати її на вулицю вмирати? Хто з вас доглядатиме її?
— А чому ми маємо через неї страждати? — майже крикнув Любомир. — Я почуваюся тут зайвим! Я наче в гостях у суворого наглядача!
Сварки спалахували щодня. Баба Стефа вередувала: то суп занадто гарячий, то Оксана на неї «вовком дивиться», то Любомир «забагато світла палить».
Оксана намагалася тримати нейтралітет, але бачачи, як згасає її чоловік, який перетворився на замкнутого і роздратованого від постійного недосипання чоловіка, зрештою обрала його сторону.
Фінальний вибух стався за тиждень до Великодня. Весняне сонце заглядало у вікна, але атмосфера в домі була крижаною.
Баба Стефа знову влаштувала скандал, бо Любомир посмів зробити їй зауваження щодо брудного посуду, який вона залишала в ліжку.
Оксана зайшла до кімнати матері з рішучим виразом обличчя. За її спиною стояв Любомир із дорожньою сумкою.
— Мамо, все. Наш терпець увірвався, — холодно сказала Оксана. — Ми переїжджаємо.
Галина аж сіла на ліжко, серце шалено закалатало.
— Куди, Оксанко? Що ви надумали? Одумайтеся! Навіщо гроші на вітер викидати?
— До Львова. Знайшли квартиру в оренду, завтра підписуємо договір і перевозимо речі, — відрізала донька. — Жити в одному домі з людиною, яка нас ненавидить, ми більше не будемо. Ти зробила свій вибір на її користь.
— Але ж я люблю вас! — зі сльозами на очах вигукнула Галина. — Я ж для вас усе…
— Якщо любиш, то давай вирішувати питання по-дорослому, — раптом заговорила Оксана зовсім іншим, жорстким тоном. — До речі, мамо, а що з бабиною хатою в селі? Вона ж пустує.
— Нічого… Стоїть зачинена, — розгублено відповіла Галина.
— То продай її! — зажадала донька. — Продай цю хату. Нам потрібні гроші на перший внесок за власну квартиру у Львові. Ми не хочемо все життя працювати на чужого дядю-орендодавця.
Я твоя єдина донька, мамо! Якщо ти привезла сюди бабу і створила нам такі умови, то хоча б допоможи з житлом! Любомир стільки вклав у цей будинок, невже ми не заслужили на компенсацію?
— Як ти можеш таке говорити? — ахнула Галина. — Та хата — це все, що залишилося від баби Стефи, це її власність, її спогади! Як я можу продати її без її згоди? Вона ж жива!
— Жива, і чудово псує нам життя! — вигукнула Оксана. — Значить, для баби тобі нічого не шкода, а рідна дитина має по зйомних кутках тинятися? Знаєш що, мамо? Або ти допомагаєш нам із грошима від продажу тієї хати, або між нами все скінчено.
Вони поїхали наступного дня.
Минуло кілька місяців. Оксана та Любомир жили у Львові. Коли Галина дзвонила доньці, та розмовляла ввічливо, запрошувала на каву в місто, але варто було Галині заїкнутися про те, щоб вони повернулися, або про те, що баба Стефа почувається гірше — розмова миттєво перетворювалася на крики.
— Мамо, не починай! — роздратовано говорила в трубку Оксана. — Поки та стара там, ми туди ні ногою. Що з хатою? Продаєш? Ні? Тоді бувай, мені ніколи, ми з Любчиком зайняті!
Галина опинилася між двох вогнів. З одного боку — немічна, хоч і вередлива свекруха, яку вона просто не мала морального права викинути на вулицю чи здати в притулок, бо совість би загризла.
З іншого боку — єдина донька, яка через образу та фінансові амбіції чоловіка виставила матері ультиматум.
Одного вечора Галина сиділа на кухні, п’ючи чай. З кімнати баби Стефи знову долинав гуркіт телевізора. Жінка дивилася на порожні стільці, де колись сиділи її діти, і тихо плакала.
Вона розуміла: обравши доньку і продавши хату проти волі старої, вона зрадить людську подобу і залишить немічну жінку без копійки за душею. Обравши бабу Стефу, вона ризикувала назавжди втратити зв’язок із власною дитиною.
Виходу з цього глухого кута Галина поки що не бачила, а родина, яку вона так важко вибудовувала, тріщала по швах через людську гордість, гроші та квартирне питання.
Олеся Срібна
