Андрій сидів за кухонним столом, тримаючи в руках стару кавову чашку, яку подарувала йому мати на день народження років десять тому.
За вікном лив дощ, типовий для осіннього Києва, і краплі стукали по підвіконню, ніби нагадуючи про те, як швидко минає час.
Тетяна, його дружина, мила посуд, але її рухи були механічними, ніби вона думала про щось інше. У них було двоє синів: старший Петро, якому щойно виповнилося десять, і молодший Іван, восьмирічний пустун, який завжди знаходив спосіб потрапити в халепу.
“Андрію, ми не можемо так далі жити,” – раптом сказала Тетяна, не обертаючись. “Зарплата твоя ледь вистачає на їжу, а в мене на роботі скоротили години. Діти ростуть, їм потрібно більше: одяг, школа, іграшки. Ми ж не хочемо, щоб вони відчували себе обділеними.”
Андрій зітхнув. Він працював механіком на автосервісі, але останнім часом замовлень поменшало. “Я знаю, Таню. Я теж про це думаю. Може, спробувати знайти іншу роботу? Або… поїхати на заробітки. До Польщі чи Чехії. Там платять у євро, за три місяці можна назбирати на нормальне життя.”
Тетяна повернулася, витерла руки об рушник і сіла навпроти нього. “На заробітки? А діти? Петро і Ваня? Ми не можемо їх взяти з собою. Вони ж школярі, не можна переривати навчання.”
“Залишимо з мамою,” – відповів Андрій. “Галина Петрівна любить онуків. Вона впорається. Вона ж ще не така стара, всього шістдесят п’ять.”
Тетяна похитала головою. “Андрію, твоя мама вже не та. Пам’ятаєш, як минулого літа вона скаржилася на спину? І зір погіршився. Двоє хлопчаків – це не жарти. Вони бігають, граються, сваряться. Вона одна не витримає.”
Андрій задумався. “Може, попросимо сусідів допомогти? Або наймемо няню? Але звідки гроші на няню?”
Вони довго говорили того вечора, перебираючи варіанти. Зрештою, вирішили: поїдуть на три місяці до Польщі, на сезонну роботу в сільському господарстві. Зароблять, повернуться, і життя налагодиться. А дітей залишать у бабусі Галини Петрівни в селі під Києвом. Вона ж завжди казала: “Онуки – моя радість, привозьте їх частіше.”
Наступного дня Андрій подзвонив матері. “Мамо, привіт. Ми з Танею вирішили поїхати на заробітки. На три місяці. Чи могли б ви посидіти з хлопцями? Петро і Ваня вас люблять, і село для них – як рай.”
Галина Петрівна, почувши це, замовкла на мить. Вона сиділа в своєму старому будинку, де все нагадувало про покійного чоловіка. “Сину, звичайно, привозьте. Я рада. Але… ви впевнені? Три місяці – це не мало.”
“Мамо, ми впораємося. А ви з онуками будете в порядку,” – запевнив Андрій.
Але після розмови Галина Петрівна відклала телефон і сіла на стілець. Вона була жінкою в літах, з сивими пасмами в волоссі і хронічним болем у колінах.
“Двоє хлопчаків… Петро – спокійний, але Ваня – як вихор. Як я сама впораюся? Готувати, прати, слідкувати. Ні, не впораюся. Треба щось придумати.”
Вона довго думала, перебираючи в пам’яті родичів. Сестра далеко, в Одесі. Подруги – самі старі. А потім згадала: молодший син, Олексій, з дружиною Марією. Вони живуть у Києві, в квартирі, мають роботу, але дітей у них немає.
“Вони молоді, енергійні. Марія – вчителька, вміє з дітьми ладити. Олексій – програміст, вдома часто. Чому б не попросити їх? Три місяці – не вічність. Діти будуть у місті, біля школи.”
Галина Петрівна усміхнулася. “Так, це ідея. Я поїду до них завтра зранку і скажу. Не попереджатиму по телефону, бо відмовляться. Краще в очі.”
Наступного ранку, ще до сходу сонця, Галина Петрівна вдягнула свою найкращу сукню, взяла сумку з пиріжками для онуків (хоча онуків ще не було) і сіла на автобус до Києва.
Дорога зайняла дві години, але вона не скаржилася. “Це для добра сім’ї,” – подумала вона.
Олексій і Марія прокинулися від стуку в двері. Було сім ранку, неділя. Олексій, сонний, у піжамі, пішов відчиняти. “Мамо? Ти? Що сталося? Щось з Андрієм?”
Галина Петрівна увійшла, обійняла сина. “Ні, сину, все добре. Привіт, Маріє!” – гукнула вона невістці, яка визирнула з кухні.
Марія, ще в халаті, здивовано посміхнулася. “Галина Петрівна? Який сюрприз! Заходьте, сідайте. Чай?”
“Так, дякую, доню,” – сказала Галина Петрівна, сідаючи за стіл. “Я ненадовго. Треба дещо обговорити.”
Олексій сів поруч, все ще розгублений. “Мамо, ти ж знаєш, ми завжди раді. Але що трапилося? Ти така серйозна.”
Галина Петрівна глибоко вдихнула. “Сину, Маріє, ви знаєте, що Андрій з Танею збираються на заробітки. До Польщі, на три місяці. У них двоє хлопчаків, Петро і Ваня. Я думала взяти їх до себе, але… я вже не молода. Сама не впораюся. Вони енергійні, потребують уваги. Тому я подумала… може, ви візьмете їх до себе? На три місяці. У вас квартира велика, школа поруч. Марія ж з дітьми працює.”
Запала мовчанка. Олексій і Марія переглянулися. Марія відкрила рота, але не змогла нічого сказати. Олексій почервонів.
“Мамо… ти жартуєш? Три місяці? Двоє дітей? Ми… ми не готові. У нас робота, плани. Ми ж тільки одружені два роки, дітей своїх ще не планували.”
Галина Петрівна не відступала. “Сину, це ж твої племінники. Родина. Андрій з Танею мусять поїхати, інакше не виживуть. Три місяці – це не вічність. Ви молоді, впораєтеся. Я допомагатиму, приїжджатиму на вихідні.”
Марія нарешті знайшла слова. “Галина Петрівна, ми любимо Петрика і Ваню, але… наша квартира – двокімнатна. Де вони спатимуть? І я на роботі цілий день, Олексій теж. Хто за ними дивитиметься? Вони ж хлопці, активні. А якщо щось трапиться?”
“Маріє, доню, ви впораєтеся,” – наполягала Галина Петрівна. “Петро – спокійний, любить читати. Ваня – пустун, але слухняний. Я привезу їх через тиждень. Андрій з Танею вже квитки купили.”
Олексій встав, походив по кімнаті. “Мамо, ти не попередила! Ми мали б обговорити. А якщо ми скажемо ні? Що тоді?”
Галина Петрівна сумно подивилася на сина. “Тоді Андрію доведеться відмовитися від поїздки. Вони втратять шанс. Сину, будь ласка. Для сім’ї.”
Марія зітхнула. “Добре, Галина Петрівна. Давайте спробуємо. Але тільки три місяці, не більше.”
Олексій кивнув, хоч і неохоче. “Гаразд, мамо. Але ти обіцяєш допомагати?”
“Обіцяю, сину. Дякую вам обом.” Галина Петрівна обійняла їх. Так почалася ця історія.
Приїзд хлопців
Через тиждень Андрій і Тетяна привезли дітей до Олексія і Марії. Петро тримав у руках рюкзак з книгами, Ваня – іграшкову машинку.
“Дядьку Олексію, тітко Маріє, привіт!” – вигукнув Ваня, вбігаючи в квартиру.
Марія усміхнулася, хоч і нервувала. “Привіт, хлопці! Заходьте, роззувайтеся. Ми для вас кімнату підготували.”
Андрій потиснув руку брату. “Дякую, Олексію. Ми не надовго. Три місяці – і назад. Гроші надсилатимемо.”
Тетяна обійняла Марію. “Будь ласка, доглянь за ними. Петро любить малювати, Ваня – футбол. Якщо що, дзвони.”
Коли батьки поїхали, хлопці оглянули квартиру. “Тут круто! Телевізор великий!” – сказав Ваня.
Олексій розгублено подивився на Марію. “Ну, починаємо. Що на вечерю?”
Перші дні були хаосом. Ваня розлив сік на килим. “Вибач, дядьку! Я не навмисно!”
Олексій зітхнув. “Нічого, Ваню. Але наступного разу будь обережний.”
Петро сидів тихо, читаючи книгу. “Тітко Маріє, а можна мені в бібліотеку?”
Марія кивнула. “Звичайно, Петрику. Завтра підемо разом.”
Галина Петрівна приїхала на вихідні. “Як справи, онучки? Бабуся пиріжків напекла!”
“Ура! Пиріжки!” – закричали хлопці.
Вона поговорила з Олексієм. “Сину, бачу, ви справляєтеся. Дякую.”
Але не все було гладко. Одного вечора Марія повернулася з роботи втомлена. “Олексію, хлопці весь день гралися, квартира в безладі. Я не витримую.”
Олексій обійняв її. “Потерпи, кохана. Ще два місяці.”
Ваня почув. “Тітко, вибач. Ми приберемо.”
Пригоди в місті
Щоб зробити життя цікавішим, Марія вирішила влаштувати екскурсії. “Хлопці, сьогодні йдемо в парк!”
У парку Ваня знайшов друзів. “Давайте грати в футбол!”
Петро малював дерева. “Дядьку, дивись, який малюнок!”
Олексій усміхнувся. “Молодець, Петрику. Ти талановитий.”
Але одного разу Ваня загубився в супермаркеті. “Ваню! Де ти?” – кричала Марія.
Він знайшовся біля іграшок. “Вибач, тітко. Я хотів подивитися просто.”
Марія обійняла його. “Не лякай нас так більше.”
Галина Петрівна дзвонила щотижня. “Як онуки? Петрику, що в школі?”
“Бабусю, все добре. Я п’ятірку з математики отримав,” – хвалився Петро.
Андрій надсилав фото з Польщі. “Ми працюємо на фермі. Скоро надішлемо гроші.”
Тетяна додавала: “Дякуємо вам. Ми сумуємо за хлопцями.”
Конфлікти і примирення
Через місяць Олексій і Марія посварилися. “Маріє, я не можу більше! Ваня розбив мою чашку!”
“Олексію, це ж діти! Ти ж знав, на що йдемо.”
Ваня почув і заплакав. “Дядьку, вибач. Я не хотів.”
Петро втішав брата. “Не плач, Ваню. Вони не сердиті.”
Галина Петрівна приїхала негайно. “Діти, не сваріться. Це тимчасово.”
Вона поговорила з Марією. “Доню, ти молодець. Олексій теж. Тримайтеся.”
Марія зітхнула. “Галина Петрівна, це важко, але хлопці – милі. Ми звикаємо.”
Потім були свята. На День народження Вані влаштували вечірку. “З днем народження, Ваню!” – кричали всі.
Ваня дмухав свічки. “Дякую! Я хочу, щоб мама і тато швидше повернулися.”
Олексій подарував м’яч. “Гратимемо разом.”
Несподівані повороти
Одного дня Петро захворів. “Тітко, горло болить.”
Марія відвела до лікаря. “Нічого страшного, ангіна.”
Олексій сидів з ним. “Петрику, читатиму тобі казку.”
Галина Петрівна приїхала з ліками. “Онучку, одужуй.”
Андрій дзвонив: “Як син? Ми хвилюємося.”
“Все добре, брате,” – заспокоював Олексій.
Потім Ваня знайшов кошеня на вулиці. “Можна залишити? Будь ласка!”
Марія вагалася. “Ваню, це відповідальність.”
Але Олексій погодився. “Добре, назвемо його Мурчик.”
Хлопці доглядали за кошеням, вчилися відповідальності.
Кінець трьох місяців
Нарешті Андрій і Тетяна повернулися. “Хлопці! Ми тут!”
Петро і Ваня кинулися в обійми. “Мамо! Тату!”
Галина Петрівна усміхнулася. “Бачите, все добре.”
Олексій і Марія зітхнули з полегшенням, але сумно. “Ми звикли до них.”
Марія додала: “Приїжджайте частіше.”
Андрій подякував. “Дякуємо, брате. Ви врятували нас.”
Тетяна обійняла Марію. “Ви найкращі.”
Так закінчилася ця історія. Сім’я стала ближчою, а хлопці набули нових друзів. Галина Петрівна пишалася: її план спрацював.
Світлана Малосвітня
