Галина Петрівна попросила невістку допомогти приготувати страви для свята, а коли та приїхала, почила зовсім іншу картину. Дівчина впоралася з завданням, але не так як це очікували присутні. Після свята, свекруха вирішила: «Більше ми Анню про таку допомогу просити не будемо. Собі дорожче».
— Анечко, ти ж у нас така хозяєчка, така розумничка. Приїдеш трішки раніше та допоможеш мені зовсім трішки, столик накрити.
Голос свекрухи Галини Петрівни сочився в телефонну трубку патокою. Аня, яка всього півроку як стала дружиною її сина Кирила, притиснула телефон плечем до вуха, продовжуючи механічно помішувати соус на сковороді. Вона вже вивчила цю вправну інтонацію, яка завжди передувала якійсь просьбі, замаскованій під комплімент.
— Лєночка на своїй роботі зовсім замоталась, бідняжка, приходить додому, з ніг валиться, — поскаржилась Галина Петрівна, маючи на увазі свою доньку, сестру Кирила. — А я сама ну ніяк не встигаю. У тата нашого день народження все ж таки. Дата не кругла, але все одно. Так, зберемося по-домашньому. Невеликі посиденьки, тільки най-найближчі.
Аня подумки зітхнула. «Найближчі» в розумінні Галини Петрівни — це чоловік десять, не менше. Але вона не була з тих, хто шукає привід уклонитись. Зрештою, це ж родина. Допомогти, звичайно, нескладно. Вона ще перебувала в тій стадії шлюбу, коли відчайдушно хотілося бути хорошою, «рідною» невісткою.
— Добре, Галино Петрівно, звичайно, приїдемо раніше. О котрій бути?
Кирило, почувши уривок розмови з дивана, де він дивився футбол, запевняюче підморгнув їй.
— Не хвилюйся, — сказав він, коли вона зевершила виклик. — Я поруч буду, сто відсотків. Мама просто панікує на порожньому місці, як завжди. Там справа на півгодини. Швидко все поріжемо, розставимо й будемо відпочивати.
Ах, якби вона тоді знала, наскільки ті «півгодини» розтягнуться у вічність. «Трішки допомогти» виявилося евфемізмом, за яким ховалася кулінарна версія дев’ятого кола пекла. Коли вони приїхали в призначений час, Аня замість затишної кухні й майже готового столу побачила поле майбутньої битви з овочами.
У мийці нагромадилася гора немалих овочів, вкритих землею. На столі самотньо лежали три зморщені цибулини, пачка масла й сумне курча, якого явно недостатньо для десятьох гостів. Картина маслом.
Лєночка, тридцятирічна «замотана на роботі бідняжка», з бездоганним манікюром і стомленим виглядом гортала стрічку в телефоні, витончено закинувши ногу на ногу. Галина Петрівна з чашкою холодної кави в руці курсувала центром кухні, виконуючи роль фельдмаршала, який уже програв битву, але продовжує віддавати накази. А чоловіки — її чоловік Кирило та свекор — з неймовірно важливим і зосередженим виглядом колупались викруткою в розетці в коридорі, створюючи потужну імітацію бурхливої й невідкладної діяльності.
Вся робота без передмов і вибачень обрушилася на Аню, наче тропічний злив.
— Анечко, золотце, почисти, будь ласка, картоплі кілограма три-чотири. Ну ти ж молода, у тебе спина не болить, не то що в нас, старих.
— Анечко, а ти не могла б і тісто на пиріг замісити дріжджове? У мене щось руки сьогодні зовсім не слухаються. Тиск, мабуть.
— Анечко, побіжи швиденько в магазин за зеленню, майонезом і горошком, а то ми зовсім забули. Ти ж у нас швидка, ніжки молоді, туди й назад.
Кирило, якому вона кинула з німим докором, лише винувато розвів руками, театрально забруднивши їх пилом від стіни.
— Аню, ну ти ж бачиш, тут справа серйозна, чоловіча. Електрика — це не жарти. Ти вже тут сама якось. Ми майже закінчили.
Майже. Тривало вже сорок хвилин. У цей момент Аня остаточно зрозуміла: її не просили допомогти. Її запросили на роль безкоштовної універсальної робочої сили, щоб вона наодинці організувала банкет на десять персон, поки решта будуть гарно сидіти чи героїчно лагодити розетку.
Відчуваючи, як всередині закипає глухе, безсиле роздратування, вона вислизнула на балкон, нібито витрусити скатертину. Прохолодне повітря трохи остудило палаючі щоки. Руки ледве тремтіли, коли вона набирала заповітний номер. Мамин.
— Мамо, привіт. У мене тут надзвичайна ситуація.
— Що трапилося? Кирило образив? — Голос Наталії Сергіївни, професійного шеф-кухаря з тридцятирічним стажем, миттєво став зібраним і серйозним.
— Гірше, мамо. Набагато гірше. Тут маленьке родинне свято перетворилося на польову кухню на фронті, а я, здається, єдиний солдат у цьому окопі.
На тому кінці провисла коротка, але дуже змістовна пауза.
— Адреса? — Коротко й владно кинула мама. — Нічого не роби. Буду через півгодини.
Рівно через тридцять хвилин у дверях квартири, наче кіннота з-за пагорба, матеріалізувалася Наталія Сергіївна. Спокійна, впевнена, в елегантному бежевому пальто. З великої сумки виглядав куток ідеально білого накрохмаленого фартуха.
Галина Петрівна від подиву навіть каву відставила. Її обличчя виразило складну гамму почуттів — від здивування до погано прихованої досади.
— Наталіє Сергіївно, ой, якими долями! Ви до нас на свято? Так ми ж ще зовсім не готові. Навіщо ж вам трудитися? Ми все самі потроху.
— Не сумніваюся, Галино Петрівно, — з легкою, ледве помітною усмішкою, відповіла та, проходячи прямо на кухню, як інспектор на об’єкт. — Я просто вирішила трохи прискорити процес, щоб усі дами встигли попудрити носики й відпочити перед приходом гостей.
Одним швидким професійним поглядом Наталія Сергіївна оцінила масштаб катастрофи, подумки склала меню з наявних продуктів і намітила план дій. Потім вона зняла пальто, рішуче пов’язала фартух і стала в центр кухні. Влада перейшла в інші руки. Тихо, без крику й метушні.
— Так, у нас стіл на десять чоловік і дві години часу до приходу гостей. Добре, все встигнемо. Пропоную поділити обов’язки, щоб ніхто не перетрудився.
Її голос звучав спокійно й доброзичливо, але щось у ньому не допускало найменших заперечень.
— Галино Петрівно, ви краще за всіх знаєте, де у вас що лежить. Будьте ласкаві, займіться посудом. Дістати, протерти. Сервірування столу за вами.
— Лєночко, у тебе такі тонкі пальчики, напевно нарізка вийде витонченою. Ось тобі дошка, ось ножи, ковбаса, сир, овочі. Постарайся, щоб скибочки були рівненькими.
— Кириле, — вона подивилася на зятя, який саме тріумфально полагодив розетку й збирався було дезертирувати до телевізора. — Чоловік на кухні — це надійність. М’ясо чекає на свого. Ось деко, ось спеції, в духовку. Температуру я скажу.
— Аню, — вона тепло усміхнулася доньці, й у цій усмішці була ціла всесвіт підтримки. — А ми з тобою займемося найцікавішим. Салатами.
На кухні повисла дзвінка тиша. Ніхто не насмілився заперечити, але й ентузіазму не спостерігалося. Олена скривилася так, наче їй запропонували різати лимон одними зубами. Галина Петрівна важко зітхнула, зображуючи всесвітню скорботу й мучеництво. Кирило щось пробурчав собі під ніс, але під твердим спокійним поглядом тещі поплентався до холодильника.
Наталія Сергіївна диригувала процесом з точністю й витонченістю маестра. Вона не підвищувала голосу, не критикувала, лише м’яко направляла.
— Лєночко, ніж тримай трохи під іншим кутом, так скибочки будуть рівніші, як в ресторані.
— Кириле, переверни м’ясо через десять хвилин. Не проґав момент.
— Галино Петрівно, ці салатники чудово виглядатимуть у центрі столу.
Навіть напружена й незадоволена свекруха поступово втягнулася в ритм і почала виконувати все за інструкцією. Аня, відчувши за спиною мамину потужну підтримку, працювала легко й зосереджено, вперше за цей день відчуваючи себе не жертвою, а господаркою положення.
Хаос на кухні поступово змінювався гармонією. З’явилися чисті поверхні, ритмічний стук ножів змінив дратівливу мовчанку, а в повітрі запахло не катастрофою, а майбутнім святом. Страви з’являлися на світ одна за одною, наче по чарівництву.
— Ось бачите, — тихо прокоментувала Наталія Сергіївна, оглядаючи плоди спільної праці. — Коли всі разом однією командою, то й робота в радість, й швидко, й гарно, й, головне, ніхто не втомився. Усі поспішили.
Свято вдалося на славу. Стіл ломився від смачної їжі. Гості були в захваті. Свекор сяяв і вимовляв тости. Усі, навіть найдальші родичі, так-так да й кидали захоплені погляди в бік Наталії Сергіївни, яка скромно сиділа поруч із донькою. Під кінць вечора навіть Галина Петрівна не витримала й, наливши свояці чаю, промовила з погано прихованим захопленням:
— Ну ви, звичайно, чарівниця, Наталіє Сергіївно. Генерал, а не жінка. Без вас би ми тут аж до самої ночі возилися.
— Просто я не люблю, коли весь тягар свята лягає на одні жіночі плечі, — так само спокійно відповіла та, роблячи ковток. — Особливо, коли ці плечі молоді.
Після відходу гостей Галина Петрівна довго й безладно дякувала Наталії Сергіївні, вибачаючись за метушню й безлад.
— Головне, щоб праця завжди була спільною, — ввічливо, але з явним натяком відповіла та, надягаючи пальто. — Так і будь-яке свято стає смачнішим і радіснішим для всіх.
Свекруха енергійно закивала, але в її очах Аня чітко прочитала думку: «Більше ми Анню про таку допомогу просити не будемо. Собі дорожче».
Вже в передпокої Олена, проходячи повз, шепнула на вухо Кирилу:
— Чуєш, брате, краще вже наступного разу піцу замовляти чи в кафе йти, аніж знов під її командуванням марширувати?
Кирило усміхнувся, але якось без особливого задору. Здається, до нього теж дійшло, що тепер легко відбутися лагодженням розетки вже не вийде. Через пару тижнів у телефоні Ані знову залунав знайомий дзвінок.
— Анечко, здравствуй. У нас тут знову невелике родинне свято намічається. Річниця…
У трубці повисла виразна, майже театральна пауза.
— Хоча, знаєш, напевно, ми вже якось самі управимося, в ресторані посидимо. Ти не переймайся, відпочивай.
Аня усміхнулася в слухавку, спокійно й впевнено.
— Як скажете, Галино Петрівно?
Справедливість перемогла. Тихо, витончено й без жодної сварки. Іноді для наведення ладу на чужій кухні потрібен лише один хороший генерал.
