Вечір дихав прохолодою, але на кухні Галини Петрівни панувала справжня спека. За столом сиділа її старша невістка, Марина, неспішно попиваючи чай. Сама ж господарка дому нервово ходила від вікна до плити, раз у раз поправляючи завіску.
— Ну ти уявляєш, Марино? — Галина Петрівна сплеснула руками, ледь не перекинувши цукорницю. — Привела! Стоїть на порозі, очі чесні-чесні, і каже: «Мені треба у справах, побудете з дітьми?». З дітьми! Обома!
— І що ви їй відповіли? — спокійно запитала Марина, яка вже звикла до палкого темпераменту свекрухи.
— А що я мала сказати? Я ж одразу попередила, ще до того, як мій Андрійко в це ярмо шию встромив: рідного онука, малого синочка їхнього, я чекаю завжди. А доньку її, Настю… Ну вибачте, у неї свій батько десь по світу ходить, хай у нього голова й болить! Я так і сказала: «Матвійчика залишай, а дівчинку забирай». Так знаєш, що вона влаштувала?
Галина Петрівна сіла на стілець і театрально притисла руку до серця, згадуючи суботній візит молодшої невістки, Інни.
Субота починалася мирно, поки на порозі не з’явилася Інна з п’ятирічною Настею та однорічним Матвійчиком на руках. Дівчинка тримала маму за поділ пальта, а Інна виглядала втомленою, але рішучою.
— Галино Петрівно, ми з Андрієм хотіли в кіно сходити, трохи відірватися від побуту. Наберіться терпіння, я вам обох залишаю до вечора, — з порогу заявила Інна, намагаючись пройти в коридор.
Галина Петрівна заступила дорогу, схрестивши руки на грудях.
— Почекай-но, Інно. Ми ж, здається, чітко домовилися. Матвійчик — мій рідний онук, кров сина мого. Його роззувай, нехай іде гратися. А Настю вези до своєї мами. Або з собою беріть.
Інна глибоко вдихнула, її обличчя миттєво почервоніло від обурення.
— Знову ви за своє? Галино Петрівно, вони ж брат і сестра! Як я можу сина залишити у бабусі, а доньку виставити за двері? Що вона має думати? Що вона гірша?
— Вона не гірша, вона просто мені чужа, — відрізала свекруха, навіть не моргнувши оком. — У неї своя бабуся є, твоя мати. Чому вона нею не займається?
— Моя мама живе на іншому кінці міста і працює! — підвищила голос Інна, ставлячи Матвійчика на пуфик. — Ви ж релігійна жінка, у церкву ходите! Де ваша лінійність, де ваше милосердя? Андрій прийняв Настю як рідну, він її забезпечує, взуває, одягає! Чому ви не можете просто посидіти з дитиною дві години?
— Бо мій син зробив дурницю, про яку я його сто разів попереджала! — вигукнула Галина Петрівна. — Любов у нього, бачите! Навіщо було брати жінку з дитиною, коли зараз своїх підняти — це подвиг? Андрій на трьох роботах зникає, щоб твою першу дитину утримувати, поки ти в декреті сидиш. А я не зобов’язана чужі помилки молодості віддувати!
— Помилки молодості?! — голос Інни зірвався на крик, дівчинка злякано притулилася до стіни. — Настя — не помилка! Вона моя донька! І якщо ви ділите дітей на перший і другий сорт, то ви взагалі жодного з них не побачите! Ані Насті, ані Матвія!
— Ой, злякала козу батогом! — зневажливо пирхнула Галина Петрівна. — У мене від Марини та від дочки Олени сумарно п’ятеро онуків. Усі рідні, усі слухняні. Я без твоїх ультиматумів нудьгувати не буду. На мене цей шантаж не діє, люба моя!
— Ах так? Тоді знайте, що ноги моєї у цьому домі більше не буде! І сина вашого ви побачите лише на свята, якщо я дозволю! — Інна схопила Матвійчика, смикнула за руку Настю і, гупнувши дверима так, що мало не посипалася штукатурка, вилетіла з під’їзду.
Марина на кухні зітхнула, крутячи в руках чашку.
— Ну, Галино Петрівно, Інна після цього й до мене приїздила. Пропонувала «союз».
Галина Петрівна аж подалася вперед:
— Так-так, я чула! І що вона тобі казала?
— Ой, казала, що ви несправедлива, що треба вас провчити. Просила, щоб і я своїх дітей вам не давала, мовляв, оголосимо бойкот, то бабуся швидко схаменеться і почне Настю любити.
— Бач, яка хитра! — обурилася свекруха. — Хотіла проти мене змову влаштувати! І що ти?
— А що я? Я їй прямо сказала: «Інно, твої сімейні суперечки — це твої справи. У мене зі свекрухою свої стосунки, мої діти бабусю люблять, і вплутувати їх у ваші війни я не збираюся». Вона образилася, звичайно.
— Правильно, Мариночко! Ти в мене розумна жінка. Бо ця Інна зовсім сором втратила. Вона ж і до Оленки моєї ходила! Намагалася через неї на мене вплинути. Оленка мені сама розказувала.
Каже: «Мамо, Інна просила мене з дітьми посидіти, а я відмовила». В Олени самої двоє, їй ще чужої дитини в домі не вистачало. Тим паче, всі ж знають історію тієї Насті.
Галина Петрівна стишила голос до шепоту, хоча в квартирі вони були вдвох.
— Її ж власна мати, скільки я чула, вмовляла її свого часу не народжувати. Казала: «Кому ти будеш потрібна з дитиною?». Не послухалася. Народила невідомо від кого, а тепер намагається на всіх підряд дівчинку сплавити. То в театр їй треба, то в кафе! Мати називається. Тільки й думає, як би дітей здихатися і відпочити.
— Ну, відпочивати всім хочеться, — тихо зауважила Марина, але свекруха її вже не чула, розпалюючись з новою силою.
— Хто хоче відпочивати — той не народжує одного за одним! Востаннє, коли вона мені цей концерт влаштувала, я їй прямо в очі сказала:
«Ти, Інно, спочатку в собі розберися, навчися сама своєю дитиною займатися, а тоді вже мені претензії виставляй щодо мого ставлення!». Ой, що там було… Вона мене і такою, і сякою назвала, хіба що не обматюкала, забрала дітей і пішла.
Галина Петрівна важко зітхнула і сіла на стілець, її войовничий запал трохи згас, поступившись місцем тузі.
— На неї мені байдуже, хай хоч лусне від злості. А от за Матвійчиком сумую… Маленький, рідненький, мій же ж хлопчик.
Почекаю тиждень-два, поки ця буря в її голові вляжеться, а тоді сама з Андрієм поговорю. Окремо. Без цієї його красуні.
Вона подивилася на Марину, шукаючи підтримки.
— Попрошу його ще раз добре подумати, з ким він життя зв’язав. Ну от скажи мені, Марино, як на сповіді: невже я не права? Навіщо мені чужі діти, коли своїх п’ятеро онуків на ноги ставити треба? Як би ти вчинила на моєму місці?
Віра Лісова
