Галина Петрівна випадково зустріла свою колишню невістку, і засмутилася, що та, живе краще, ніж її син.
Каса самообслуговування пищала дратівливо довго. Лєна відсканувала банку оливок і потягнулася до терміналу. Ззаду хтось сварився.
— Куди тут нажимати?
Лєна обернулася й завмерла. Галина Петрівна стояла біля сусідньої каси, розгублено тикаючи в екран. Сиве волосся неохайно заколото, потерта куртка, дешева сумка в руках. Та сама жінка, яка три роки тому називала її поганою дружиною. Дві хвилини мовчання. Галина Петрівна перша впізнала її.
— Лєно? — голос здригнувся. — Невже ти?
— Вітаю, Галино Петрівно.
Жінка спокійно закінчила розрахунок. Нове пальто приємно облягало фігуру, сумочка з натуральної шкіри лежала на візку поруч із продуктами, які вона купувала не рахуючи гроші.
Колишня свекруха оглядала її — акуратний манікюр, відпочиле обличчя, ніяких слідів тої змученої жінки, яка два роки тому йшла з їхньої родини з однією сумкою.
— Допомогти? — кивнула на термінал.
Галина Петрівна відступила. Лєна швидко оплатила її скромні покупки — хліб, молоко, найдешевші сосиски. Раніше б не звернула уваги, тепер автоматично порівняла зі вмістом свого візка.
— Дякую, — пробурмотіла Галина Петрівна. — Раніше Андрій допомагав із цими штуками, а тепер…, — вона почервоніла.
Вийшли одночасно. Лєна прямувала до новенької машини. Галина Петрівна зупинилася біля зупинки, озирнулася на неї.
— Сама купила? — кивнула на авто.
— Сама. Працюю у компанії, але віддалено.
— Добре, мабуть? Вдома сидіти?
— Дуже добре. Ніхто не командує.
Останні слова прозвучали з легким натиском. Галина Петрівна зрозуміла натяк, відвела погляд. Автобус не їхав. Стояли мовчки, зрідка переглядаючись. Лєна укладала сумки в багажник не поспішаючи. Раніше завжди метушилася, поспішала додому — готувати вечерю, прати, прибирати. Тепер нікуди спішити. І це чудово.
— Як справи? — нарешті запитала Галина Петрівна.
— Добре. А у вас як?
Питання зависло в повітрі. Галина Петрівна дивилася в асфальт, стискаючи ручки сумки.
— У мене… складно зараз.
— Андрій як?
Голос без зацікавленості. Галина Петрівна здригнулася.
— Він… повернувся додому. Після вашого розлучення. Думала — тимчасово, поки роботу знайде.
— А виявилося?
— Привів дівчину. Каже — дружина тепер.
— Документів ніяких немає, — додала колишня свекруха. — Живуть разом, але нічого офіційного.
Лєна кивнула. Переповнений автобус проїхав повз.
— Сідайте, підвезу.
— Не варто турбуватися…
— Сідайте.
У машині пахло новим салоном і легкими духами. Галина Петрівна обережно влаштувалася на шкіряному сидінні, озираючись по сторонах.
— Садова, будинок сімнадцять, — сказала тихо.
Лєна кивнула. Квартира, де вона три роки мила підлогу по вихідних, готувала борщі для всієї родини, мовчала під докори свекрухи про те, що «хороші дружини чоловіків не засмучують».
— Як і раніше там живете?
— Тепер нас там четверо, — у голосі Галини Петрівни прозвучала гіркота. — Вона переставила всі меблі, викинула мої квіти. Пил збирають, сказала.
Світлофор. Лєна повернулася до пасажирки.
— І терпите?
— А що робити? Син він мій.
— Дорослий син.
— Все одно мій, — Галина Петрівна стиснула губи. — Хоча… вона тепер командує. Навіть чай без спросу не заварюю у власній квартирі.
Машина поїхала. Лєна дивилася перед собою, але слухала уважно.
— А він що? Працює?
— Втратив місце через місяць після того, як привів її. Начальник причепився, каже. Сидить тепер вдома, у телефоні грає. А вона з мене гроші вимагає — на продукти, на комунальні послуги.
— І даєте?
— Пенсія копійчана, але що робити? Виганяти їх на вулицю?
Лєна промовчала. Пам’ятала, як ця жінка вчила її «не виносити сміття з хати» та «підтримувати чоловіка у важку хвилину».
— Знаєте, що найважче? — продовжувала Галина Петрівна, наче прорвало. — Вона молода, красива. Думала, зміниться заради неї, працювати почне, себе в руки візьме. А він той самий. Лежить на дивані, вимагає, щоб його обслуговували.
— Як і раніше.
— Як і раніше, — тихо погодилася свекруха.
Зупинилися біля знайомого під’їзду. Лєна не поспішала прощатися.
— Пам’ятаєте, що ви мені говорили про хороших дружин?
— Що говорила? — Галина Петрівна напружилася.
— Що вони чоловіків не турбують дрібницями. Розуміють і пробачають. Що справжня жінка створює домашній затишок, а не бурчить.
Галина Петрівна опустила очі.
— І що розлучення — ганьба для жінки, але не для чоловіка. Пам’ятаєте ці ваші мудрощі?
— Пам’ятаю, — сказала жінка пошепки.
— Ну ось. Тепер живіть із результатом своїх порад.
Тиша в машині стала гнітючою. Галина Петрівна стискала ручки сумки, не піднімаючи голови.
— Лєно, я хотіла вибачитися.
— За що саме?
— За те, що звинувачувала тебе у розлученні. Говорила, що ти погана дружина, що не вмієш ладнати з чоловіком.
Лєна повернулася до неї.
— А тепер що думаєте?
— Тепер розумію — ти просто перша не витримала, — Галина Петрівна підняла нарешті очі. — Ростила його неправильно. Покривала все життя, захищала від усього. Він так і не навчився відповідати за себе. Я думала, що захищаю сина. Що материнська любов…
— Материнська любов — це навчити дитину жити без вас. А ви навчили його жити за ваш рахунок.
Слова прозвучали різко. Галина Петрівна зігнулася на сидінні.
— Пробач мені, — сказала вона майже пошепки. — Я не знала, що творю. Не думала, що так вийде.
— Думали. Просто наслідки здавалися далекими.
За вікном почав мрячити дощ. Галина Петрівна відчинила дверцята, але не поспішала виходити.
— А ти… щаслива тепер?
— Спокійна.
— Не сумуєш за родиною? За чоловіком?
— За чим сумувати? За криками? За докорами? За відчуттям, що я все роблю не так?
Лєна завела мотор. Звук двигуна заповнив паузу.
— Але ти ж любила його…
— Любила того, ким він міг би стати. А не того, ким був.
Галина Петрівна нарешті вийшла, але стояла біля відчинених дверцят, промокаючи під дощем.
— Може, зайдеш? Чаю поп’ємо, поговоримо… Я розповім Андрієві, що зустріла тебе.
— Ні.
— Він зрадіє, чесне слово…
— Сумніваюся. Він навряд чи пробачив мені те, що я пішла першою.
Пауза. Дощ посилився.
— Галино Петрівно, — сказала Лєна спокійно, — ви отримали саме того сина, якого виростили. Того, кого захищали від усіх неприємностей, кому дозволяли не працювати, не відповідати за свої вчинки. А я отримала свободу.
— Але ви самотні…
— І це чудово. Знаєте, що таке — прокинутися вранці й не боятися, що хтось буде незадоволений сніданком? Купити собі щось і не вислуховувати лекції про марнотратство? Працювати допізна й не готувати вечерю, бо «чоловік має приходити у ситий дім»?
Голос Лєни став твердішим.
— Це називається жити своїм життям. А не обслуговувати чиєсь.
В очах Галини Петрівни мелькнула благальна мольба — про розуміння, прощення, про те, щоб Лєна хоч якось полегшила тягар її провини.
— Але що мені тепер робити? — запитала вона відчайдушно. — Як жити з цим?
— Це ваш вибір був тридцять років тому. Тепер живіть із наслідками.
Лєна потягнулася до ручки дверцят.
— Успіхів вам.
Дверцята захлопнулися. Машина плавно від’їхала від тротуару. Вдома вона не поспішаючи розклала покупки, увімкнула ноутбук. Телефон завибрував — повідомлення від замовника. Новий проєкт, хороша оплата, цікава тема. Ніхто не запитав, звідки гроші й на що витрачати.
За вікном шумів дощ. Тиша квартири обволікала теплом. Ніхто не чекав вечері до певного часу. Ніхто не бурчав на витрачені гроші. Ніхто не вимагав звіту, де була й з ким розмовляла.
Лєна відкрила новий файл і почала друкувати. Пальці легко ковзали клавішами. Робота, яку вона любила, у домі, де була господинею. Життя, яке не потрібно було ні з ким ділити проти волі.
На телефон прийшло ще одне повідомлення — від подруги, запрошення до театру на вихідних. Раніше вона відмовлялася від таких пропозицій:
— Чоловік не любить, коли я без нього кудись ходжу.
Тепер швидко написала:
— Звичайно, буду!
Дощ за вікном ставав все сильнішим, але в квартирі було тепло й світло. Лєна усміхнулася своїм думкам і продовжила працювати. Завтра буде новий день — її день, прожитий так, як вона хоче.
