У 2002 році, коли Галина вперше пакувала величезну картату сумку на заробітки до Італії, в її рідному містечку на заході України панувала така безвихідь, що аж повітря здавалося липким від розпачу.
Вдома залишався чоловік Петро, який уже кілька років не виходив із хронічного затяжного полону оковитої, та двоє підлітків — Оксана й Андрій. Стіни квартири лущилися старою фарбою, а на вечерю все частіше були лише макарони без масла.
Коли Галина поїхала, Петро зовсім утратив гальма. За рік серце чоловіка не витримало чергової пляшки .
Сусідки на лавках біля під’їзду тоді довго перемивали Галині кістки, кидаючи в спину її дітям, що мати покинула батька напризволяще заради євро.
Галина плакала ночами в орендованій римській кімнатці, але рук не опустила. Вона почала працювати ще важче, хапаючись за будь-яку роботу доглявальниці чи прибиральниці.
Минали роки. Галина жила в режимі жорстокої економії на собі. Кожну зароблену копійку вона ділила навпіл і відправляла дітям. За ці гроші Оксані купили затишну двокімнатну квартиру в центрі, а Андрій зніс стару батьківську хату і звів на тій самій ділянці розкішний двоповерховий будинок.
Переломний момент стався суботнього вечора, коли Галина дозволила собі єдину розвагу за кілька років — піти з подругою Тетяною на концерт італійської естради. Тетяна, яка працювала в Італії стільки ж, поводилася зовсім інакше.
Вона купувала дорогі сукні, їздила на море і відкладала гроші на власну старість, надсилаючи дітям лише символічні суми.
Розглядаючи втомлене обличчя Галини, Тетяна тоді прямо в кав’ярні сказала, що з такою жертовністю її подруга на старість залишиться жити на вокзалі.
Галина лише розсміялася у відповідь, запевняючи, що її діти не такі, адже вони виросли на її грошах і безмежній любові.
Тетяна запропонувала простий тест — зателефонувати їм і сказати, що Галина повертається в Україну назавжди і планує жити в них.
Перший дзвінок доньці Оксані розбив ілюзії Галина вщент. Донька одразу почала бідкатися на важкий характер свого чоловіка Миколи і на те, що двоє дітей займають увесь простір.
Наступний дзвінок сину Андрію виявився ще болючішим. Син обурився самій думці, що мати житиме в новому будинку, аргументуючи це тим, що його дружина Олена не потерпить свекрухи, а доглядати матір у старості — це взагалі обов’язок доньки, а не сина.
Галина проплакала всю ніч, а на ранок прийняла тверде рішення. Вона заблокувала можливість переказу грошей на рахунки дітей, а всі заощадження перевела на свій новий особистий рахунок. Минуло три місяці без жодного цента з Італії, і в родинному гнізді почало “підгорати”.
Одного осіннього дня Андрій та Оксана вирішили створити спільний відеочат у месенджері, щоб з’ясувати, куди зникли щомісячні фінансові надходження.
До розмови з їхнього боку підключилися також зяті та невістки. Галина сиділа перед екраном телефону в Римі, спокійна та зосереджена.
— Мамо, ми не зрозуміли гумору, — першим почав Андрій, його обличчя на екрані виглядало роздратованим. — Де гроші за останні три місяці. У мене будівельники стоять, треба терасу доробляти, а розраховуватися нічим. Ти що, знайшла собі там якогось італійського пенсіонера і на нього все витрачаєш.
— Мені теж цікаво, — долучилася Оксана, яка сиділа на кухні своєї новенької квартири. — Ми розраховували на ці гроші, щоб оплатити дітям приватний садок і мені курс масажу. Ти взагалі думаєш про те, як нам важко в Україні.
Галина тихо зітхнула, поправила окуляри і подивилася прямо в камеру.
— Я думаю про те, діти мої, як ви будете жити далі самостійно. Мої фінансові вливання в капітал ваших родин офіційно завершені. Тепер я заробляю виключно на своє власне майбутнє і на лікування, яке мені скоро знадобиться.
У розмову втрутилася невістка Олена, дружина Андрія, яка до цього демонстративно пила каву на задньому плані.
— Галино Михайлівно, це несерйозно, — заявила Олена, підійшовши ближче до екрана. — Ви ж самі казали, що цей будинок будується для всієї родини. Ми розпланували бюджет на рік уперед. Ваш син розраховував на вашу допомогу, а ви тепер влаштовуєте якісь дитячі образи через ту телефонну розмову.
— Олесю, тебе я взагалі прошу мовчати, — спокійно, але твердо відповіла Галина. — Ти в тому будинку не заробила навіть на одну цеглину. Мій син збудував його за мої гроші і на моїй землі.
— Мамо, не чіпай Олену, — спалахнув Андрій. — Вона права. Ти доросла людина, живеш в Європі, витрат у тебе мінімум. Навіщо тобі стільки грошей на старість. Ми ж домовлені були. Тепер через твої примхи ми маємо влазити в борги.
— Андрію, коли я попросила в тебе кімнату у твоєму великому будинку, ти сказав, що твоя дружина втече від свекрухи, — нагадала Галина. — Тож тепер живіть спокійно, ніхто до вас не приїде і нікого обслуговувати не доведеться. Але й грошей моїх у тому домі більше не буде.
До дискусії підключився чоловік Оксани, Микола, якого раніше мало хвилювали родинні справи, поки вони не торкнулися його кишені.
— Тещо, ви чините некоректно, — подав голос Микола. — Ми розраховували продати цю квартиру через кілька років, додати ваші гроші і купити будинок. Ви руйнуєте наші плани на майбутнє через свій егоїзм.
— Мій егоїзм, Миколо, полягав у тому, що я двадцять чотири роки спину гнула на чужих людей, щоб ви всі мали де спати і що їсти, — відповіла Галина, відчуваючи, як усередині закипає злість, але намагаючись тримати голос рівним.
— Оксана отримала квартиру без жодної копійки кредиту. Ти, Миколо, прийшов туди на все готове. І тепер ти смієш говорити мені про егоїзм.
— Мамо, ну досить уже згадувати минуле, — розплакалася Оксана, витираючи сльози серветкою. — Ну так, я розгубилася тоді по телефону. У мене був важкий день, діти плакали, Микола нервував. Ну куди я тебе заберу в двокімнатну квартиру. Ти ж сама розумієш, що це незручно. Ми б сварилися щодня. Я ж бажаю тобі добра, тому й сказала, що краще жити окремо.
— Я все чудово зрозуміла, доню, — кивнула Галина. — Ви обидва чітко дали мені зрозуміти, що як людина, як мати чи як майбутня літня жінка я вам у ваших оселях непотрібна. Вам потрібен був мій італійський банкомат. Банкомат закрився через технічні причини.
— Значить так, — Андрій кулаком стукнув по столу, від чого екран його телефону здригнувся. — Якщо ти не відновиш перекази, ми з Оленою просто припинимо з тобою спілкуватися. Мені набридло вислуховувати ці докори. Ти поїхала, коли ми були малими, батько через це не стало, а тепер ти ще й на старість вирішила нам життя зіпсувати.
Ці слова сина вдарили Галину в саме серце, але вона лише міцніше стиснула пальці.
— Про батька ти краще мовчи, Андрію, — тихо сказала вона. — Твій батько пропив усе, що міг, ще до мого від’їзду. А стосовно спілкування — це твій вибір. Можете не дзвонити.
— Мамо, ти просто з’їхала з глузду в тій своїй Італії, — крикнула Оксана перед тим, як вимкнути камеру. — Твоя подружка Таня накрутила тебе, ми ж знаємо, яка вона змія. От і залишайся там сама.
Екрани згасли один за одним. Галина відклала телефон на стіл. У кімнаті запанувала тиша. За хвилину до неї зайшла Тетяна, яка чекала на кухні результату цієї розмови.
— Ну що, почула правду, — запитала жінка сідаючи поруч і наливаючи у склянки чай. — Бачу по твоєму обличчю, що там був повний набір звинувачень.
— Вони сказали, що я егоїстка, — Галина сумно посміхнулася. — І що Петра не стало через мене. А Андрій погрожує більше не спілкуватися, якщо я не дам грошей на його терасу.
— Чудово, — Тетяна зробила ковток чаю. — Тепер ти точно знаєш ціну їхньої любові. Слухай мене, Галю. Не будь дурною. Зв’яжися з адвокатом в Україні. Земля під будинком Андрія належить тобі за документами. Подавай до суду, виселяй його звідти разом з його гоноровою Оленою. Нехай знає, як матері хамити. Це твоє майно, ти маєш повне право його повернути або змусити його викупити в тебе цю ділянку за ринковою ціною.
Галина замислилася, дивлячись у вікно, де вечірній Рим запалював свої перші вогні. Поради Тетяни звучали логічно і прагматично, проте всередині все опиралося такому радикальному кроку.
— Ні, Таню, — нарешті вимовила Галина, похитавши головою. — Судитися з власним сином і виганяти його на вулицю — це вже занадто. Я не буду цього робити. Будинок нехай залишається йому, це все ж таки мій син, і там ростуть мої онуки. Я не хочу ставати монстром у їхніх очах, навіть якщо вони вважають мене такою зараз.
— То що ж ти плануєш робити далі, — здивувалася жінка. — Просто сидіти тут і ображатися.
— Я не ображаюся, я роблю висновки, — відповіла Галина, і в її голосі вперше за багато років з’явилася впевненість. — Я залишаюся в Італії ще на три роки. Буду працювати спокійно, без надриву. Куплю собі невелику однокімнатну квартиру в нашому обласному центрі, подалі від їхніх очей та їхніх претензій. Оформлю невеликий бізнес або просто покладу гроші на депозит, щоб мати надбавку до пенсії. А з дітьми спілкування я переривати не буду. Якщо зателефонують просто спитати, як моє здоров’я — я відповім. Якщо почнуть знову просити гроші — розмова закінчиться в ту ж секунду. Мені знадобилося двадцять чотири роки, щоб зрозуміти, що повагу дітей не можна купити за євро. Її або виховують змалечку, або приймають те, що виросло. Тепер я буду жити для себе.
Світлана Малосвітна
