Галина пустила племінника пожити на якийсь час. Він обіцяв два місяці. Минуло півтора року, а потім у коридорі з’явилися чужі жіночі туфлі.

Галина пустила племінника пожити на якийсь час. Він обіцяв два місяці. Минуло півтора року, а потім у коридорі з’явилися чужі жіночі туфлі.

Туфлі стояли біля порога. Бежеві, на низькому підборі, тридцять сьомого розміру. Галина носила сороковий.

Вона завмерла з пакетом з продуктами в руці. Потім обережно поставила пакет на підлогу, зняла свої черевики й пройшла на кухню.

Чайник був гарячий. Хтось нещодавно кип’ятив воду. У раковині стояли дві чашки. Дві. Галина відчинила холодильник. На верхній полиці, поруч з її кефіром і сиром у вакуумній упаковці, стояв йогурт з манго. Вона таких не купувала. Ніколи.

Діма з’явився в її житті півтора року тому. Зателефонував увечері, у середу, вона запам’ятала, тому що по середах дивилася серіал і не любила, коли відволікають.

— Тітко Галю, привіт. Це Діма. Син Людмили.

— Якої Людмили?

— Твоєї сестри, тітко Галю.

Вона мало не сказала «напівсестри», але прикусила язика. Людмила була від першого шлюбу батька. Вони бачилися тільки на похоронах родичів і один раз на ювілеї бабусі, коли бабусі виповнилося вісімдесят.

— Слухаю тебе, Дімо.

Голос у нього був м’який, трохи винуватий. Так говорять люди, які вже вирішили попросити, але ще репетирують інтонацію.

— Мені треба до Києва. На пару місяців. Влаштуватися на роботу. Мама сказала, що у тебе двокімнатна квартира, і ти сама живеш.

Галина прикрила очі. Людмила, значить. Людмила, яка за дванадцять років жодного разу не подзвонила спитати, як справи, натомість справно надсилала листівки на Новий рік через телефон. З блискітками й написом «Щастя в новому році!»

— На пару місяців?

— Максимум. Я швидко знайду роботу, я програміст.

— Гаразд. Приїжджай.

Вона сказала це й тут же пошкодувала. Але слово вже вилетіло, повисло в повітрі між нею й трубкою, і забрати його назад було так само неможливо, як повернути воду в кран.

Діма приїхав за тиждень. З однією валізою й рюкзаком, у якому лежав ноутбук. Йому було двадцять шість. Худорлявий, зріст метр вісімдесят два, з вузьким обличчям і звичкою мружитися, коли слухає. Ніби весь час намагався розгледіти щось за словами.

Галина показала йому кімнату. Друга спальня, яку вона десять років використовувала як комірчину: старий диван, коробки з книжками, прасувальна дошка біля стіни.

— Диван розкладається, — сказала вона. — Постіль у шафі. Рушники сині, мої зелені. Не переплутай.

— Дякую, тітко Галю. Я буду тихо.

І перші два місяці він справді був тихий. Уставав пізно, годині об одинадцятій, варив собі каву в турці, яку привіз з собою, і сідав за ноутбук.

Жінка була бухгалтеркою. Віддалена робота три дні на тиждень, офіс два дні. Життя було вибудуване: будильник о шостій сорок п’ять, зарядка, душ, вівсянка. Двічі на тиждень вона ходила в басейн. По суботах прибирала квартиру й телефонувала подрузі Тамарі до Львова.

Діма в цю систему вписався несподівано гладко. Не шумів, не водив друзів, мив за собою посуд. Іноді купував хліб і молоко. Одного разу полагодив кран у ванній, який підтікав третій місяць.

— Там прокладку треба було поміняти, — сказав він, витираючи руки. — Я в будівельному купив.

Галина кивнула й подумала: може, не так вже й погано. Жива людина в квартирі. Хтось дихає за стіною. Хтось кип’ятить чайник ввечері, і ти чуєш, як клацає кнопка.

Вона не зізнавалася собі, але їй було самотньо. П’ятдесят два роки. Чоловік пішов сім років тому, до молодшої на п’ятнадцять років. Дітей не було. Не вийшло. Батьків теж давно не було. Подруга у Львові.

Діма став чимось на кшталт меблів, до яких звикаєш. Не заважає, не тішить особливо, але без них порожньо.

Два місяці минули. Роботу він не знайшов.

— Ринок складний, — сказав Діма, не відриваючи очей від екрана. — Джуніорів не беруть. Мідлів повно. Я на курси записався, за три тижні буде сертифікат.

Галина стояла в дверях його кімнати й дивилася на безлад: футболки на стільці, чашка з рештками кави на підвіконні, проводи від зарядок звисали з дивана, як щупальця.

— Дімо, ти казав, два місяці.

— Тітко Галю, ну ти ж розумієш. Я не можу зараз винайняти квартиру. У мене немає доходу.

— А Людмила?

— Мама? Мама сказала, що ти не проти.

Він промовив це так просто, ніби йшлося про погоду. Мама сказала. Ти не проти. Питання закрите. Галина розкрила рота, щоб сказати щось. Щось різке, пряме, доросле. Але натомість сказала:

— Гаразд. Але курси закінчи.

І пішла на кухню варити борщ. Буряк зафарбував руки в бордове. Вона терла їх щіткою над раковиною й думала: чому. Чому вона не може сказати «ні» людині, яку майже не знає. Чому чужа незручність для неї завжди важча за власну.

Курси закінчилися. Потім почалися інші курси. Потім співбесіди, які не закінчувалися нічим. Діма став дратівливішим. Став пізніше лягати. Іноді вона чула з-за стіни його голос: він говорив з кимось через відеозв’язок, сміявся, говорив напівголосно.

Осінь змінилася зимою. Зима перетекла у весну. Півтора року. Галина перестала рахувати. Перестала питати про роботу. Перестала заходити в його кімнату. Жили паралельно, як сусіди в комуналці, які ділять кухню й мовчання. А потім з’явилися туфлі.

Вона сиділа на кухні й чекала. Чай холонув у чашці, зеленій, з відбитим краєм. За вікном темніло. Квітень, але холодний, вітер бив по шибках дрібним дощем. О пів на восьму грюкнули вхідні двері. Кроки. Два голоси. Його й ще чийсь. Жіночий. Тонкий, з легким смішком у кінці кожної фрази.

Діма зазирнув на кухню. За його плечем стояла дівчина. Невисока, метр шістдесят приблизно, каштанове волосся до плечей, родимка над верхньою губою. Куртка розстібнута, під нею смугастий светр.

— Тітко Галю, це Віка. Моя дівчина. Вона у нас поживе трохи.

Не попросив. Не спитав. Повідомив.

Галина подивилася на Віку. Віка усміхнулася. Усмішка була нервова, куточками губ, і очі бігали по кухні: плита, холодильник, фіранки.

— Добрий день, — сказала Віка.

— Добрий день, — сказала Галина.

І все. Діма розвернувся й повів Віку до своєї кімнати. Двері зачинилися. За нею зашурхотіло, зашепотіло, потім увімкнулася музика.

Жінка сиділа й дивилася на свій чай. Пальці стискали чашку так, що побіліли кісточки.

Уранці Галина встала о шостій сорок п’ять, як звичайно. Зарядка, душ, вівсянка. Ритуал рятував. Доки є ритуал, усе інше можна пережити.

На кухні хтось уже побував. Пательня на плиті, масні плями на стільниці, в раковині тарілка з присохлим яйцем. Галина ввімкнула воду й почала мити. Не свою тарілку. Чужу.

Віка вийшла в коридор в одній футболці Дими. Довгій, сірій, з якимось написом англійською.

— Доброго ранку, — сказала вона й позіхнула, прикривши рота долонею.

— Доброго.

— А у вас є кава? Розчинна, будь-яка.

Галина показала на шафку.

— Друга шухляда ліворуч.

Жінка пішла до своєї кімнати, сіла на ліжко й подивилася в стіну. Стіна була бежева, з дрібним малюнком, шпалери клеїв ще колишній чоловік. Десь у кутку відходив шов Вона відчувала щось на кшталт здивування, яке застигло й перетворилося на тяжкість. Ніби хтось непомітно посунув стіни, і кімната стала тіснішою.

Тамара зателефонувала в суботу, як завжди.

— Ну що, як твій племінник?

— Привів дівчину.

— У якому сенсі?

— Жити. Привів жити.

— До тебе? У твою квартиру?

Галина притисла телефон плечем до вуха й протирала дзеркало в передпокої.

— Так.

— І ти дозволила?

— Він не питав.

Тамара замовкла. Галина чула, як на тому кінці брязнула ложка об чашку. Подруга завжди пила чай, коли думала.

— Галю, ти розумієш, що відбувається?

— Розумію.

— І що ти робитимеш?

— Не знаю.

— Це не відповідь.

Тамара зітхнула. 

— Ти ж бухгалтерка. Ти вмієш рахувати. Порахуй: скільки ти витрачаєш на зайву людину в квартирі. А тепер на двох зайвих. Світло, вода, газ, продукти. Вони хоч щось платять?

— Ні.

— Жодної гривні?

— Діма іноді купує хліб.

Тамара нічого не сказала. Але Галина почула, як вона поставила чашку на блюдце. Різко. Це означало: я обурена, але стримуюся.

Минув тиждень. Віка нікуди не поділася. Вона приїхала з Луцька, двадцять три роки, працювала в якомусь інтернет-магазині, щось пов’язане з обробкою замовлень. Працювала з Діминої кімнати, з ноутбука.

Вона була нормальна дівчина. Ось що заважало Галині сердтися по-справжньому. Віка віталася, мила за собою посуд (не завжди, але частіше, ніж Дима), протирала стіл після їжі. Одного разу купила сирники в кулінарії й залишила на кухні з запискою: «Галино Петрівно, частуйтеся!».

Записка була написана круглим дитячим почерком на серветці. Галина прочитала, з’їла сирник і викинула серветку.

Але квартира змінювалася. Непомітно, по дрібницях. У ванній з’явився другий шампунь з запахом кокоса. На сушарці висіли чужі речі: футболки, які вона не купувала, рушник з котами. У холодильнику тіснилися контейнери з чимось незрозумілим, і молоко закінчувалося вдвічі швидше.

А головне: шум. Не гучний, ні. Але постійний. Шепіт за стіною, сміх, скрип дивана, музика через навушники, яка все одно просочувалася тонким дзижчанням. Чуже життя, яке текло крізь стіну й заповнювало простір, як вода.

Галина прокидалася о шостій сорок п’ять і лежала хвилину, прислухаючись. Раніше квартира о цій порі мовчала. Тепер десь капала вода, шурхотіла ковдра, скрипіла половиця. Вона більше не була сама. Але самотність нікуди не поділася. Вона просто змінила форму.

Наприкінці квітня Галина прийшла додому після басейну. Волосся ще вологе, сумка з купальником на плечі. У під’їзді пахло сирістю й чиєюсь готуванням. Вона піднялася на четвертий поверх, відчинила двері й почула голоси. Не з кімнати. Із кухні.

Діма сидів за столом. Навпроти нього сиділа Віка. А поруч з Вікою сиділа жінка років п’ятдесяти п’яти, у джинсовій куртці й з сумкою на руках.

— Тітко Галю, — Діма встав. — Це Валентина Сергіївна. Вікина мама. Вона з Луцька приїхала, на пару днів.

Галина опустила сумку на підлогу. На столі стояли три чашки. Печиво на блюдці. Цукерки. Хтось нарізав лимон. Усе виглядало так, ніби вони тут господарі, а вона прийшла в гості.

Валентина Сергіївна усміхнулася. Широко, відкрито, показуючи великі білі зуби.

— Добрий день, Галино Петрівно! Стільки про вас чула. Дякую, що прихистили наших дітей.

«Наших дітей». Ніби вони спільні.тГалина кивнула. Пройшла до раковини, налила води в склянку, випила залпом. Скло брязнуло. Вона поставила склянку й повернулася.

— На пару днів, значить?

— Мамо, ну я ж казала, — Віка смикнула матір за рукав. — Тут затишно, місця вистачає.

Галина подивилася на Віку. На Діму. На Валентину Сергіївну з її сумкою й упевненою усмішкою.

— Місця вистачає, — повторила Галина.

І вийшла з кухні. Вона сиділа на ліжку й набирала номер Тамари. Пальці промахувалися повз кнопки.

— Тамаро.

— Що сталося? Голос у тебе дивний.

— Приїхала мати Вікина. З Луцька.

— Що?

— Жити. До мене. У мою квартиру.

Тамара помовчала.

— Галю, я зараз скажу грубо, але ти мене знаєш. Вони тебе використовують. Тихо, чемно, з усмішкою. Але використовують.

— Я знаю.

— І?

— Я не можу вигнати людину на вулицю.

— Одну не могла. Потім двох. Зараз трьох. Скоро буде п’ятеро, і ти спатимеш на балконі.

— Тамаро, не перебільшуй.

— Я не перебільшую. Я тебе знаю тридцять років. Ти завжди так. Тобі ніяково відмовити, і ти терпиш, доки не луснеш. А коли луснеш, буде пізно.

Галина лягла на подушку. Стеля була біла, з тріщиною в кутку. Тріщина з’явилася минулого літа. Вона все збиралася замазати й не замазала.

— Тамаро, я втомилася.

— Від чого конкретно?

— Від усього. Від того, що в моїй квартирі чужі люди. Від того, що я приходжу додому й почуваюся гостею. Від того, що не можу випити чаю на кухні, бо там хтось сидить. Завжди хтось сидить.

— То скажи їм.

— Що?

І Тамара промовила це повільно, роздільно, як учителька в першому класі:

— Що це твоя квартира. Що ти їх пустила тимчасово. І що час вийшов.

Валентина Сергіївна прожила не два дні, а п’ять. Потім поїхала. Але перед від’їздом сталася розмова, яку Галина запам’ятала.

Вони зіткнулися в коридорі вранці. Валентина Сергіївна виходила з ванної, обмотана рушником, якого Галина не впізнала. Новий, мабуть, Віка купила.

— Галино Петрівно, я хотіла поговорити.

— Слухаю.

— Ви знаєте, Діма хороший хлопець. І Віка його любить. Їм би одружитися. Але з квартирою складно, самі розумієте. Може, ви б прописали Віку? Тимчасово. Для роботи потрібна прописка.

Галина дивилася на неї. На краплі води на її ключицях. На мокрі сліди на лінолеумі. На чужий рушник.

— Ні, — сказала вона.

Валентина Сергіївна моргнула.

— Ні?

— Ні.

І пішла на кухню. Руки тремтіли. Вона відчинила шафку, дістала чашку, поставила, відчинила іншу шафку, дістала заварку. Кожен рух окремо. Як за інструкцією. Бо якщо зупинитися, можна закричати. А кричати вона не вміла.

Увечері Діма прийшов до неї в кімнату. Постукав, що траплялося рідко.

— Тітко Галю, можна?

— Заходь.

Він сів на стілець біля письмового столу. Стіл був завалений її паперами: квартальні звіти, квитанції, роздруківки.

— Валентина Сергіївна сказала, ти відмовила щодо прописки.

— Так.

— Чому?

— Тому що це моя квартира, Дімо.

Він потер перенісся. Мружився сильніше, ніж звичайно.

— Я розумію. Але Віці справді потрібна реєстрація. Її на нормальну роботу не беруть.

— Це не моя проблема.

Він замовк.

— Тітко Галю, я обов’язково знайду роботу. Скоро. Мені обіцяли зателефонувати з однієї компанії.

— Тобі обіцяли зателефонувати пів року тому.

— Це інша компанія.

— Дімо, я хочу, щоб ти знайшов житло. Даю місяць.

Він відкинувся на стільці. Скрипнуло.

— Місяць?

— Тридцять днів. Перше червня.

Дима встав. Постояв. Повернувся до дверей.

— Я думав, ти нас розумієш.

— Я розумію. Тому місяць, а не завтра.

Він вийшов. Двері не грюкнув. Зачинив тихо. Це було гірше.

Уночі Галина лежала без сну й слухала. За стіною шепотілися. Вона не розбирала слів, тільки інтонацію. Віка говорила швидко, схвильовано. Діма відповідав короткими фразами. Потім Віка заплакала. Тихо, але Галина чула. Стіни в хрущовках як папір.

Вона перевернулася на бік і натягнула ковдру до підборіддя. Стеля в темряві здавалася нижчою. Тріщина в кутку була не видна, але вона знала, що тріщина там.

Вона відчувала провину, що виганяє хлопця, у якого очі її батька. Що виганяє дівчину, яка купувала їй сирники. А потім інший голос, тихіший і жорсткіший: це твій дім.

Два голоси сперечалися всередині неї, поки не стало зовсім рано. П’ятій тридцять. За вікном сіріло. Галина встала, пішла у ванну й довго стояла під гарячою водою. Пар заповнив кімнату і вона не бачила свого обличчя.

Наступного дня Діма з нею не розмовляв. Віка також. Вони виходили з кімнати по черзі: хтось на кухню, хтось у ванну. Швидко, мовчки, не піднімаючи очей. Галина почувалася ніяково у власному домі.

Увечері зателефонувала Людмила. Уперше за півтора року.

— Галино, добрий день.

— Добрий день, Людо.

Голос був діловий. Без передмов, без «як справи».

— Діма сказав, ти його виганяєш.

— Я попросила знайти житло за місяць.

— Це одне й те саме.

— Ні, Людо. Не одне й те саме.

— Він мій син. Він поки не став на ноги. Тобі що, шкода кімнати?

Галина сіла. Повільно, обережно, ніби боялася розплескати щось усередині.

— Людо, він живе у мене півтора року. Безплатно. Привів дівчину. Мати дівчини приїжджала й попросила прописки. Мені не шкода кімнати. Мені шкода себе.

— Ти завжди була егоїсткою.

Тиша.

— Людо, — сказала Галина. — Коли ти востаннє мені телефонувала?

Людмила не відповіла.

— Коли ти телефонувала не з проханням?

Мовчання.

— Коли ти питала, як я живу? Як мені самій? Як я оплачую квартиру, як я ходжу в басейн двічі на тиждень, бо мені більше ні з ким розмовляти ввечері?

Людмила зітхнула.

— Ти перебільшуєш.

— Можливо. Але кімнату він звільняє до першого червня.

І поклала телефон.

Травень був дивний. Діма почав щось шукати: вона бачила на його екрані сайти з оголошеннями, карти районів, калькулятор. Віка стала рідше виходити з кімнати. Коли виходила, віталася тихо, без усмішки.

Галина варила суп і думала: ось так це виглядає. Ти встановлюєш межу. І люди, які переступали її роками, ображаються, що вона взагалі існує.

Одного разу Віка підійшла до неї на кухні.

— Галино Петрівно, я хотіла сказати: вибачте, що так вийшло. Діма мені не казав, що треба було питати.

— А ви самі не подумали?

Віка почервоніла.

— Я думала, раз він родич, то можна.

— Родич — це не пропуск, Віко. Родич — це відповідальність.

Віка кивнула й пішла. Більше вони про це не говорили.

Двадцять восьмого травня Діма зайшов на кухню й сів навпроти Галини. Вона їла гречку з котлетою. Звичайна вечеря. Годинник на стіні показував сім дванадцять.

— Тітко Галю, я знайшов квартиру. Винаймемо з Вікою.

— Добре.

— Вісімнадцять тисяч на місяць. Плюс комуналка.

— Звідки гроші?

— Мені запропонували проєкт. Фриланс. На три місяці точно вистачить, а там видно буде.

Вона кивнула. Продовжувала їсти. Гречка була розсипчаста, як вона любила.

— Тітко Галю, ти образилася?

Вона підняла очі.

— Ні, Дімо. Не образилася.

— А що тоді?

— Утомилася.

Він помовчав.

— Я справді думав, що ти не проти. Мама так сказала. Що ти сама, що тобі навіть краще, якщо хтось поряд.

— Твоя мама не знає, що мені краще. Вона не питала.

Діма опустив голову.

— Я вдячний, тітко Галю. Правда.

— Я знаю.

І цього було достатньо.

Першого червня вони поїхали. Уранці, поки Галина була на роботі. Вона попросила так. Не хотіла проводів. Не хотіла стояти в коридорі й дивитися, як виносять валізи.

Коли повернулася ввечері, квартира була порожньою. Вона пройшла в його кімнату. Диван складено. Стілець засунуто. На підвіконні залишилося кільце від чашки, яке не відтерли. І записка на столі.

«Тітко Галю, дякую. Вибач за все. Дима. P.S. Я полагодив карниз у ванній, він хитався.»

Галина взяла записку. Почерк був дрібний з нахилом праворуч. Не Віки. Його.

Вона сіла на диван. Пружина скрипнула. Той самий звук, що будив її ночами. Вона посиділа хвилину. Потім устала, відчинила вікно, впустила вечірнє повітря, яке пахло тополею й мокрим асфальтом. У дворі діти гойдалися на гойдалках, скрип металу долинав крізь чотири поверхи.

Потім пішла у ванну. Карниз справді більше не хитався. Вона подивилася в дзеркало. Обличчя було звичайне. Зморшки біля очей, трохи обвітрені губи, сива пасмо біля скроні, яку вона перестала зафарбовувати два роки тому. Звичайне обличчя звичайної жінки, яка повернула собі свою квартиру.

Вона вимкнула світло у ванній, пройшла на кухню, поставила чайник і дістала свою чашку. Зелену, з відбитим краєм. У шафці було просторо. Чужі чашки зникли. Чайник закипів. Вона налила воду, розмішала ложкою. Пара підіймалася рівною тонкою цівкою. На столі лежав тільки її телефон. Екраном догори. Ніхто не шепотів за стіною. Ніхто не скрипів диваном. Ніхто не сміявся голосом, який вона не обирала слухати.

Галина зробила ковток. Чай був гарячий і гіркий. Вона не стала класти цукор. Сіла до вікна. За шибкою темніло. Ліхтар у дворі запалився з тихим гудінням. Спокійно. Тихо. Порожньо.

Вона допила чай, вимила чашку, поставила на полицю. Витерла стільницю. Перевірила, чи зачинені вхідні двері. Зачинені. Лягла в ліжко о дев’ятій тридцять. Раніше, ніж звичайно. Подушка пахла пральним порошком. За вікном зашумів дощ.

Галина заплющила очі. Тріщина в кутку стелі була на місці. Вона це знала, навіть не дивлячись. Завтра треба буде купити шпаклівку.