Галина Сергіївна сиділа за кухонним столом у своїй маленькій квартирі на околиці міста, дивлячись у вікно, де осінній дощ малював сірі смуги на склі.
Їй було шістдесят п’ять, але останні роки додали їй зморшок і втоми, ніби хтось навмисно прискорив час. Син Дмитро пішов з життя два роки тому.
Залишив по собі дружину Олену і двох онуків: шестирічного Вітька і чотирирічну Марусю. Галина любила їх усім серцем, але життя після втрати стало сірим, як той дощ.
“Мамо, ти знову не їла?” – запитала Олена, входячи до кухні з сумками в руках. Вона щойно повернулася з ринку, де намагалася знайти дешеві продукти.
Олена була стрункою жінкою з темним волоссям, зібраним у хвіст, і очима, що завжди видавали втому. Після того чоловіка вона з дітьми жила у своєї матері, Марії Петрівни, у великому будинку на Подолі. Але вчора все змінилося.
“Їла, доню, їла,” – збрехала Галина, відвертаючись. Насправді шматок у горлі не ліз.
Вчора ввечері Олена подзвонила їй у сльозах:
“Мама вигнала нас. Сказала, що досить, хай тепер твоя свекруха годує.” Галина відчула, як серце стиснулося.
Марія Петрівна, її сваха, завжди була твердою, як камінь, але вигнати доньку з онуками на вулицю? Після всього, що сталося?
“Розкажи ще раз, що вона сказала,” – попросила Галина, наливаючи чай.
Олена сіла навпроти, тримаючи чашку обома руками, ніби гріючись.
“Вона сказала: ‘Олено, ти вже доросла. Дмитра немає, а я не вічна. Хай Галина візьме тебе до себе. Вона ж мати Дмитра, невістку любить.’ Вона кричала, що я дармоїдка, що діти шумлять, що досить годувати нас. А потім викинула речі на вулицю.”
Галина стиснула кулаки. “Зозуля остання! Як вона могла? Після того, як Дмитро пішов…”
Вітько і Маруся гралися в кімнаті, сміючись над якоюсь грою. Їхній сміх був як промінь сонця в цій похмурій квартирі, але Галина знала, що це ненадовго. Її пенсія ледь вистачало на себе, а тепер – четверо ротів. Але що робити? Залишити невістку на вулиці?
“Я подзвоню їй,” – раптом сказала Галина, встаючи. “Не можу так залишити.”
Олена похитала головою. “Не треба, мамо. Вона не змінить думки.”
“Але я скажу все, що думаю!” – вигукнула Галина. Вона взяла телефон – старенький апарат з кнопками, – і набрала номер Марії Петрівни. Серце калатало, як у молодості перед сваркою.
Трубку взяли після третього гудка. “Алло?” – голос Марії був сухий, як осіннє листя.
“Маріє Петрівно, це Галина Сергіївна,” – почала Галина, намагаючись тримати голос рівно.
“А, свахо. Чого дзвониш? Щось з онуками?” – Марія звучала байдуже, ніби говорила про погоду.
Галина відчула, як гнів піднімається. “Що з онуками? Ти ж вигнала їх на вулицю! Свою доньку з дітьми! Після того, як Дмитра не стало, ти зозуля остання, як могла так вчинити?”
Запала пауза. Потім Марія засміялася – холодно, без радості. “Зозуля? Ой, Галино, ти завжди була драматичною. Я вже достатньо годувала доньку з онуками, тепер твоя черга.
Тож приймай невістку з онуками, а потім розкажеш, як це просто.”
Галина відчула, як обличчя червоніє. “Як ти можеш так говорити? Олена – твоя донька, Вітько і Маруся – онуки! Дмитро був моїм сином, але я б ніколи не вигнала невістку!”
“А хто виганяв? – відрізала Марія. – Я сказала їй шукати роботу, жити окремо. Вона два роки сиділа в мене на шиї, їла мій хліб. Ти ж знаєш, як це – пенсія маленька, а продукти дорожчають. Хай тепер у тебе поживе. Ти ж завжди хвалилася, яка ти добра свекруха.”
“Добра? – вигукнула Галина. – Я добра, бо люблю їх! А ти… ти просто егоїстка! Пам’ятаєш, як ми святкували весілля Дмитра і Олени? Ти тоді казала: ‘Діти наші, сім’я одна!’ А тепер що?”
Марія зітхнула. “Весілля було десять років тому. Життя змінилося. Дмитро пішов, і все пішло шкереберть. Олена не працює, діти шумлять, я хочу спокою. Ти візьми їх, нагодуй, а потім подзвониш і скажеш, чи легко це.”
Галина не витримала. “Ти зозуля! Зозуля остання! Викинула дитину на вулицю, як непотріб!”
“Не кричи, свахо, – спокійно сказала Марія. – Я не викидала. Дала їй тиждень на збори. Вона сама вирішила піти до тебе. А тепер – твоя черга. Бувай.”
І поклала трубку.
Галина стояла посеред кухні, тримаючи телефон, ніби він обпікав руку. Олена дивилася на неї з тривогою. “Що вона сказала?”
“Те саме, що й тобі. Що досить годувала, тепер моя черга,” – прошепотіла Галина, сідаючи. Сльози котилися по щоках.
Але це був лише початок. Історія двох свашок, пов’язаних трагедією і гнівом, тільки розгорталася. Щоб зрозуміти, чому все так сталося, треба повернутися назад, у часи, коли життя було яскравішим.
Початок усього: Зустріч сімей
Галина Сергіївна народилася в маленькому селі біля Чернігова, де життя текло повільно, як річка Десна. Вона вийшла заміж за Сергія, народила Дмитра – єдиного сина, гордість сім’ї. Сергій працював на заводі, Галина – в школі вчителькою. Життя було простим, але щасливим.
Коли Дмитрові виповнилося двадцять п’ять, він зустрів Олену на роботі – вона була бухгалтеркою в тій самій фірмі.
Олена походила з Києва, донька Марії Петрівни, вдови, яка тримала магазинчик продуктів на Подолі. Марія була жінкою з характером: висока, з гострим поглядом, завжди в діловому костюмі. Вона рано втратила чоловіка і сама виховала Олену, навчаючи її: “Життя жорстоке, доню, покладайся тільки на себе.”
Перша зустріч свашок відбулася на заручинах. Галина принесла домашній пиріг, Марія – пляшку вина. “Рада знайомству, свахо,” – сказала Галина, посміхаючись.
“І я,” – відповіла Марія, але очі її були холодні. “Головне, щоб діти були щасливі.”
Весілля було гучним: музика, танці, тости. “За нашу сім’ю!” – кричав Дмитро, обіймаючи Олену. Галина плакала від радості, Марія посміхалася стримано. “Не плач, свахо, це ж радість,” – сказала вона.
Але перші тріщини з’явилися швидко. Олена чекала дитину, і Дмитро запропонував жити у Галини – квартира була тісна, але затишна. Марія образилася: “Чому не в мене? У мене будинок великий!”
“Бо мама ближче до роботи,” – пояснив Дмитро.
Марія не сказала нічого, але Галина помітила: “Вона ревнує, доню.”
Потім появився Вітько. “Який красень!” – вигукнула Галина, тримаючи онука.
Марія приїхала з подарунками. “Мій онук,” – сказала вона гордо. Але коли Олена поскаржилася на втому, Марія відрізала: “Ти молода, витримаєш. Я одна виховувала тебе.”
Галина втрутилася: “Допоможемо, свахо. Разом легше.”
“Разом? – пирхнула Марія. – Я звикла сама.”
Так і пішло: Галина допомагала з дітьми, готувала, гуляла. Марія приїздила рідко, але з дорогими іграшками. “Я не нянька,” – казала вона.
Все змінилося три роки тому.
Дмитро пішов за шість місяців. Олена стояла, як привид, тримаючи дітей. Галина обіймала її: “Ми разом, доню.”
Марія сказала: “Переїжджайте до мене. Будинок великий.”
Галина здивувалася: “Але ж…”
“Ні, свахо, хай їдуть до мене. Олена – моя донька,” – наполягла Марія.
Олена погодилася. “Там більше місця, мамо.”
Галина кивнула, але серце боліло. “Добре, але я приїжджатиму.”
У Марії вдома все було по-іншому. Будинок на Подолі – старий, але просторий, з садом. Олена з дітьми оселилися в окремій кімнаті. Спочатку все йшло добре. Марія готувала, гралася з онуками. “Бабусю, розкажи казку!” – просив Вітько.
“Добре, онучку. Жили-були…” – починала Марія.
Але з часом напруга росла. Олена не працювала – шукала, але безуспішно. “Економіка погана,” – скаржилася вона.
Марія бурчала: “Шукай краще. Я не вічна.”
Діти росли, шумували. Маруся розбила вазу. “Скільки можна!” – кричала Марія.
Олена захищала: “Вони діти, мамо!”
“А ти мати, контролюй!” – відповідала Марія.
Галина приїздила щотижня. “Як справи, доню?”
“Важко, мамо. Мама постійно свариться,” – зізнавалася Олена.
Галина дзвонила Марії: “Свахо, будь м’якшою. Вони ж після втрати.”
“Я годую їх, що ще?” – відрізала Марія.
Минув рік. Марія захворіла. “Я не можу так,” – казала вона Олені. “Шукай роботу, або йди до свекрухи.”
Олена плакала: “Куди мені?”
“До Галини. Вона ж добра,” – іронізувала Марія.
Ще рік – і вибух. Вчора ввечері Марія сказала: “Досить. Збирайся. Я дала тобі час, тепер хай Галина годує.”
Олена: “Мамо, як ти можеш?”
“Легко. Я виростила тебе, тепер твоя черга жити самостійно.”
Олена зібрала речі, подзвонила Галині: “Мамо, можна до тебе?”
“Звичайно, доню!” – вигукнула Галина.Після того дзвінка Галина не могла заспокоїтися. “Зозуля! – повторювала вона. – Як вона посміла?”
Олена заспокоювала: “Мамо, не варто. Ми впораємося.”
Але Галина не вгамовувалася. Ввечері вона пішла до сусідки, тітки Валентини, розказати.
“Уявляєш, Валю? Вигнала доньку з онуками!” – обурювалася Галина.
Валентина, пухка жінка з фарбованим волоссям, кивала: “Та Марія завжди була такою. Пам’ятаю, як вона з чоловіком сварилася – весь Поділ чув.”
“Але ж це її рідне!” – вигукнула Галина.
” Рідне то рідне, а гроші грошима. Пенсія мала,” – зітхнула Валентина.
Галина повернулася додому, де Олена вкладала дітей. “Мамо, завтра шукатиму роботу,” – сказала Олена.
“Добре, доню. А я подзвоню подругам, може, допоможуть,” – пообіцяла Галина.
Наступного дня подзвонила Марія. Галина здивувалася, взяла трубку.
“Алло?”
“Галино, це я. Як там мої онуки?” – запитала Марія, ніби нічого не сталося.
“Твої онуки? – пирхнула Галина. – А вчора вони були тягарем?”
Марія зітхнула: “Не починай. Я подумала, може, приїду в гості.”
“В гості? Після того, як вигнала?” – вигукнула Галина.
“Я не виганяла. Хотіла, щоб Олена стала самостійною. Ти ж знаєш, вона лінива,” – сказала Марія.
“Лінива? Вона втратила чоловіка!” – захищала Галина.
“І я втратила зятя. Але життя йде. Я годувала їх два роки, тепер твоя черга. Розкажи, як це – годувати чотирьох на пенсію,” – іронізувала Марія.
Галина кипіла: “Ти егоїстка! Зозуля!”
“Називай як хочеш. Але я приїду побачити онуків,” – сказала Марія і поклала.
Галина розповіла Олені. “Вона приїде!”
Олена поблідла: “Не хочу її бачити.”
Але Марія приїхала через тиждень. З тортом і іграшками. Діти зраділи: “Бабусю!”
Марія обіймала їх: “Мої скарби!”
Галина стояла осторонь, склавши руки. “Що, совість замучила?”
Марія глянула: “Не сварися, свахо. Давай поговоримо.”
Вони сіли на кухні. Олена пішла з дітьми гуляти.
“Навіщо ти це зробила?” – запитала Галина.
Марія зітхнула: “Я втомилася. Діти шумлять, Олена не допомагає. Я думала, у тебе вона зміниться.”
“Зміниться? Ти викинула її!” – вигукнула Галина.
“Не викинула. Хотіла мотивувати. А ти прийняла – добра свекруха,” – сказала Марія.
“А ти погана мати!” – відрізала Галина.
Марія мовчала. Потім: “Може, я помилилася. Але тепер що? Хай живуть у тебе.”
“І житимуть! Без тебе!” – сказала Галина.
Марія встала: “Добре. Але онуків я любитиму.”
Вона пішла, поцілувавши дітей.
Життя в Галині стало тісним, але теплим. Олена знайшла роботу – прибиральницею в офісі. “Мало платять, але краще, ніж нічого,” – казала вона.
Галина доглядала дітей. “Бабусю, намалюй!” – просила Маруся.
“Добре, сонечко,” – посміхалася Галина.
Але гроші танули. “Треба економити,” – казала Галина.
Одного разу подзвонила Марія: “Як справи?”
“Нормально,” – сухо відповіла Галина.
“Може, допомогти грошима?” – запропонувала Марія.
Галина здивувалася: “Ти? Після всього?”
“Для онуків,” – сказала Марія.
“Не треба. Ми впораємося,” – відрізала Галина.
Але всередині вона вагалася. Пенсія не вистачала.
Минув місяць. Діти захворіли. Лікарня, ліки. Галина подзвонила Марії: “Діти хворі. Допоможи.”
Марія приїхала з ліками. “Онучки мої!”
Олена мовчала, але дозволила.
“Дякую,” – сказала Галина.
Марія кивнула: “Може, пробачимо одна одну?”
Галина задумалася: “Може. Для дітей.”
Вони сіли ввечері, коли діти спали.
“Чому ти так вчинила?” – запитала Галина.
Марія зітхнула: “Боялася. Самотності, бідності. Після чоловіка я сама все тягнула. Не хотіла, щоб Олена залежала.”
“Але вигнати…” – почала Галина.
“Помилилася. Вибач,” – сказала Марія.
Галина кивнула: “І ти вибач, що зозулею назвала.”
Вони засміялися.
“Тепер разом допомагатимемо,” – запропонувала Марія.
“Разом,” – погодилася Галина.
Олена ввійшла: “Мамо, свахо…”
“Ми помирилися,” – сказала Галина.
Олена посміхнулася: “Добре.”
Минув рік. Олена знайшла кращу роботу – бухгалтером. Діти росли. Марія приїздила часто, допомагала.
“Бабусю, ти найкраща!” – казав Вітько обом.
Галина і Марія стали подругами. “Пам’ятаєш той дзвінок?” – сміялася Галина.
“Зозуля остання,” – жартувала Марія.
“Але тепер ми разом,” – казала Галина.
Життя не стало ідеальним, але теплішим. Сім’я, розділена горем, знайшла шлях до єдності через прощення.
Валентина Довга
