Галина заміж хотіла і жити в столичій квартирі, а потім дізналася, що жінка в інваліднову візку ніяка не сестра йому, а дружина.
Галина довго не могла заснути тієї ночі. За вікном тихо шелестів дощ, час від часу пориви вітру жбурляли у шибку жмені мокрого листя. На кухні цокав старий годинник, а на стільці лежала валіза, з якою вона ще вчора повернулася з Києва.
Володимир телефонував тричі.
Першого разу вона не відповіла. Другого вимкнула звук. А після третього просто перевернула телефон екраном донизу.
«Я все тобі поясню, Галю. Ти тільки не поспішай із висновками».
Не поспішати? А скільки ще потрібно часу, щоб зрозуміти, що чоловік, якому вона довірила своє серце, почав їхні стосунки з брехні?
Перед очима знову й знову поставала фотографія. Вродлива жінка в інвалідному візку, сумні очі й напис на звороті: «Коханому Володі, єдиному в моєму житті чоловікові. Лариса».
Галина заплющувала очі, але напис нікуди не зникав.
— Мамо, ти ще не спиш?
На порозі стояла донька Марійка. У нічній сорочці, з розпатланим волоссям і телефоном у руках.
— Щось трапилося?
— Ні, доню. Просто втомилася.
— Ти вже вдруге за вечір дивишся на той телефон. Він знову телефонував?
Галина зітхнула.
— Марійко, скажи мені, ти колись помічала, що людина може бути доброю з тобою і водночас завдавати болю комусь іншому?
Дівчина присіла на край дивана.
— Мамо, ти про того дядька з Києва?
Галина здивовано подивилася на доньку.
— Чому ти так питаєш?
— Бо ти останнім часом тільки про нього й говориш. А сьогодні повернулася і навіть не посміхаєшся.
Галина обійняла доньку.
— Знаєш, іноді дорослі теж роблять помилки. І не завжди відразу розуміють, що правильно, а що ні.
— Тоді не роби так, як колись із татом. Не терпи того, що тобі болить.
Ці слова влучили просто в серце.
Галина подумала, що донька має рацію. Вона пішла від Миколи, бо не хотіла все життя жити з чоловіком, який вечорами шукав розради на дні чарки. Але ж хіба тепер мала заплющити очі на чужу біду лише тому, що їй самій захотілося щастя?
Наступного ранку Володимир зателефонував знову.
— Галю, ну скільки можна мовчати? Я ж не чужий тобі чоловік!
— А ким ти мені був, Володю? — спокійно запитала вона. — Чоловіком, який розповідав про неіснуючу сестру? Чи тим, хто сім років доглядав дружину, а потім вирішив, що вона йому заважає?
— Не перекручуй! Ти не знаєш, через що я пройшов!
— То розкажи.
На тому кінці запала тиша.
— Я сім років не жив, а існував. Лариса після аварії стала зовсім іншою. Спочатку я робив усе, щоб їй допомогти. Лікування, лікарні, реабілітація. Я возив її на руках, ночами не спав. А потім зрозумів, що так буде завжди. Я теж людина, Галю! Мені теж хочеться любові, тепла, нормального життя.
— А Ларисі не хочеться?
— До чого тут вона?
— До всього, Володю. До всього!
Він важко зітхнув.
— Я ж не прошу тебе ставати її доглядальницею. Я хочу, щоб ми жили разом. Коли розлучимося, вона залишиться з матір’ю. У неї є кому допомогти.
— Тобто ти вже все вирішив?
— Так. І не хочу втрачати тебе через минуле.
Галина гірко всміхнулася.
— Твоє минуле, Володю, досі живе в тій квартирі. І, здається, зовсім не збирається нікуди зникати.
Вона завершила розмову. Та на душі легше не стало.
Минуло два тижні. Галина намагалася повернутися до звичного життя. Вранці відводила молодшого сина до школи, поралася по господарству, допомагала матері з реабілітацією. Після операції та вже потроху ходила з ходунцями, а іноді навіть намагалася самостійно дістатися до кухні.
Одного вечора мама покликала Галину до себе.
— Доню, а ти чого така сумна останнім часом?
— Усе добре, мамо.
— Не обманюй стару. Я тебе ще малою знала. Коли в тебе щось на душі, ти навіть ложку тримаєш інакше.
Галина всміхнулася.
— Познайомилася з чоловіком. А тепер не знаю, чи варто продовжувати.
— Він одружений?
— Так.
Мати замовкла.
— І що?
— Дружина після аварії не ходить. Він каже, що хоче розлучитися, бо втомився доглядати її.
Стара жінка довго дивилася у вікно.
— Знаєш, доню, я не суддя. І не знаю, як би сама повелася на його місці. Але одну річ скажу. Коли я лежала в тій лікарні, твій брат приїжджав щодня. А сусідка Зоя допомагала йому, коли він не міг. І знаєш, що я тоді зрозуміла?
— Що?
— Людина найбільше потребує любові саме тоді, коли від неї найменше користі.
Галина опустила очі.
— Я теж хочу бути щасливою, мамо.
— То будь. Але не будуй свого щастя на чужих сльозах.
Наступного дня Галина отримала повідомлення від Володимира.
«Я знаю, що ти сердишся. Але прошу, приїдь на вихідні. Познайомлю тебе з Ларисою. Ти маєш сама все побачити. Більше жодних таємниць».
Вона довго вагалася. Потім усе ж відповіла: «Добре. Приїду».
Дорога до Києва цього разу здавалася значно довшою. Галина дивилася у вікно автобуса, а думки снувалися навколо одного запитання: що вона побачить у тій квартирі? Жінку, яка давно втратила надію? Чи людину, яка все ще чекає на чоловіка?
Володимир зустрів її на вокзалі з великим букетом білих хризантем.
— Ну ось і моя красуня!
Він хотів обійняти її, але Галина стримано подала руку.
— Давай без вистав, Володю.
Чоловік опустив букет.
— Ти навіть не уявляєш, як я скучив.
— А ти навіть не уявляєш, як багато я передумала.
Вони їхали мовчки. Коли зайшли до квартири, з кімнати почувся жіночий голос:
— Володю, це ти?
— Так, Ларисо. Я вдома.
На порозі з’явилася жінка в інвалідному візку. Світле волосся було акуратно вкладене, на плечах лежала м’яка кофта. Вона виглядала значно молодшою, ніж Галина уявляла.
— Добрий день, — тихо привіталася Галина.
— Добрий. То це ви Галина?
У її голосі не було ані злості, ані здивування. Лише втома.
— Так.
— Проходьте. Володя багато про вас розповідав.
Галина відчула, як червоніє. Володимир заметушився.
— Ларисо, я зараз чай зроблю. Галю, сідай.
— Не треба, — несподівано сказала Лариса. — Нехай посидить зі мною. Нам, мабуть, є про що поговорити.
Володимир зупинився посеред кімнати.
— Ларисо…
— Що, Володю? Боïшся, що я скажу щось зайве?
— Не починай.
— А я й не починала. Сім років мовчала. Може, вже час?
Галина повільно сіла навпроти. Лариса подивилася їй просто в очі.
— Ви його кохаєте?
Галина розгубилася.
— Я… не знаю, що відповісти.
— Знаєте. Просто не хочете.
— Можливо.
Лариса всміхнулася. Гірко, але без злості.
— Тоді послухайте мене уважно. Я не збираюся тримати Володю силою. І ніколи не просила його жертвувати своїм життям. Але є одна річ, яку він вам не розповів.
Галина завмерла.
— Яка?
Лариса на мить відвела погляд.
— Аварія сталася сім років тому. Ми поверталися з відпочинку. За кермом був Володя.
Галина відчула, як у неї похололи руки.
— Що?
— Він заснув за кермом. Автомобіль злетів із дороги. Я не можу ходити. Він відбувся кількома подряпинами.
У кімнаті стало тихо.
— Але ж він казав, що…
— Що це було випадковістю? Так. Але перед тим ми посварилися. Я просила його зупинитися, бо він був дуже втомлений. Він не послухав. А потім сім років доглядав мене, ніби хотів спокутувати провину.
Галина не могла вимовити й слова.
— Знаєте, що найстрашніше? — продовжила Лариса. — Не те, що я більше не ходжу. А те, що людина, яка колись була готова віддати за мене життя, тепер розповідає іншим, як я стала для нього тягарем.
У дверях з’явився Володимир.
— Досить, Ларисо!
— Чому? Ти ж хотів, щоб Галина все знала.
— Не все!
— А що, Володю? Тільки ту частину правди, яка тобі вигідна?
Він підійшов до дружини.
— Я сім років поклав на тебе!
— Я тебе про це не просила!
Голос Лариси раптом став гучнішим.
— Я просила лише одного: не брехати мені. Якщо ти більше не любиш, то скажи. Але не роби з мене винну в тому, що твоє життя не склалося!
Галина підвелася.
— Я піду.
Володимир кинувся до неї.
— Галю, зачекай! Це не так, як ти думаєш!
Вона подивилася на нього.
— А як, Володю? Ти не сказав мені, що дружина не сестра. Не сказав, що саме ти був за кермом. Не сказав, що вона досі живе з тобою під одним дахом. Скільки ще правди ти збирався видавати мені порціями?
— Я хотів почати нове життя!
— А починати його ти збирався з якої правди?
Він замовк. Галина взяла сумочку й попрямувала до виходу.
— Галю! Я кохаю тебе!
Вона зупинилася, але не обернулася.
— Знаєш, Володю, я теж колись кохала чоловіка. І довго вірила, що любов може виправити все. Але тепер знаю: без поваги й правди вона перетворюється на звичайну залежність.
Двері зачинилися. У потязі Галина майже не спала. За вікном пропливали темні поля, рідкісні вогники сіл, засніжені дерева. Їй було шкода Ларису. І водночас шкода себе.
Адже вона встигла уявити їхнє спільне життя. Київська квартира, ранкова кава, чоловіча рука на плечі, дитячий сміх у вихідні. Вона навіть почала подумки прощатися зі своїм маленьким містечком. Тепер від тих мрій залишився тільки гіркий присмак.
Телефон завібрував. Повідомлення від Володимира: «Ти не маєш права мене судити. Ти не була на моєму місці. Я теж маю право на щастя».
Галина довго дивилася на екран.
А потім відповіла: «Маєш. Але не маєш права називати любов’ю втечу від відповідальності. Бажаю тобі розібратися із собою».
Вона заблокувала телефон і вперше за кілька тижнів спокійно заплющила очі.
Минуло три місяці. Мама Галини вже могла самостійно ходити по квартирі, хоча лікарі наполягали на подальшій реабілітації. Галина повернулася до роботи в місцевій бібліотеці. Діти раділи, що мама знову стала усміхатися.
Одного дня, повертаючись із магазину, вона побачила біля під’їзду знайомий автомобіль. За кермом сидів Володимир. Серце неприємно стиснулося. Він вийшов назустріч.
— Привіт, Галю.
— Що ти тут робиш?
— Приїхав поговорити.
— Нам нема про що.
— Є. Я розлучився з Ларисою.
Галина мовчала.
— Вона сама наполягла. Сказала, що більше не хоче жити з людиною, яка залишилася поруч лише через провину. Тепер вона в реабілітаційному центрі. Їй допомагають. Я теж допомагаю, але вже інакше.
— І що ти хочеш від мене?
Володимир опустив очі.
— Щоб ти дала мені ще один шанс.
Галина гірко всміхнулася.
— Володю, а ти хоч раз запитав себе, чому я маю тобі довіряти?
— Я змінився.
— За три місяці?
— Я багато чого зрозумів.
Він дістав із кишені маленьку оксамитову коробочку.
— Я купив тобі каблучку. Хотів, щоб ти знала: мої наміри серйозні.
Галина навіть не глянула на коробочку.
— Забери.
— Ти ж казала, що хочеш бути щасливою!
— Так. Але тепер я знаю, що щастя — це не просто чоловік поруч.
Вона подивилася йому в очі.
— Мені потрібен чоловік, якому не доведеться нагадувати про чесність. Який не приховуватиме від мене свого життя, щоб отримати моє кохання. І який не називатиме людину тягарем лише тому, що вона захворіла.
— То все? Через одну помилку?
— Ні, Володю. Через те, що ти зробив із цієї помилки цілу історію брехні.
Він довго стояв мовчки.
— Ти ще пошкодуєш, — нарешті кинув.
Галина здивовано підняла брови.
— Можливо. Але принаймні це буде моя помилка, а не твоя.
Вона розвернулася й пішла до під’їзду.