Телефонний апарат на тумбочці в коридорі дзеленчав так монотонно і сухо, наче вимагав негайної розплати за кожну секунду тривоги. Світлана стояла біля дверей спальні, затиснувши слухавку плечем, і дивилася на свою матір.
Ганна Василівна сиділа на ліжку, не маючи змоги лягти, важко хапала ротом густе, задушливе нічне повітря і притискала обидві тремтячі долоні до грудей. Шкіра на її обличчі посіріла, стала схожою на мокрий папір.
– Марино, благаю, піднімися, сядь у машину і приїдь, – голос Світлани тремтів, хоч вона щосили намагалася видаватися спокійною. – Мамі зовсім перехопило подих. Ти ж головний лікар відділення, ти краще за будь-яку швидку знаєш.
На іншому кінці дроту запала довга пауза. Було чутно, як Марина перегортає якусь сторінку, як десь на тлі тихо працює телевізор із вимкненим звуком, і як ліниво скрипить шкіряний диван у просторому передпокої нового двоповерхового будинку.
– Зараз третя година ночі, Світлано, – відповіла Марина абсолютно рівним, стерильним тоном, у якому не відчувалося ані краплі родинного тепла.
– Мій робочий день розпочнеться о восьмій ранку. Якщо ситуація дійсно критична, набирай міську невідкладну допомогу, вони для того й тримають чергові бригади на лінії.
– Міська невідкладна буде їхати з іншого кінця району щонайменше сорок хвилин, – Світлана ледь стримувала сльози образи. – Ти живеш через три квартали. На авто це п’ять хвилин. Невже тобі байдуже, що відбувається з мамою твого власного чоловіка.
– Мені не байдуже, я мислю раціонально, – холодно відрізала Марина. – Я приїду. Але давай одразу розставимо крапки над усіма літерами. Бак моєї машини не заправляється повітрям, а спеціальні ампули, які дійсно можуть зняти такий напад, коштують грошей. Якщо я зараз витрачаю свій ресурс, ти повністю відшкодуєш мені витрати на бензин за нічним тарифом і повернеш вартість ліків готівкою в руки відразу на порозі.
Світлана заціпеніла. Вона дивилася на матір, чиї груди здіймалися з глухим свистом, і не вірила власним вухам.
– Ти серйозно вимагаєш гроші за бензин, щоб доїхати до свекрухи, якій зле, – тихо, наче сама до себе, промовила вона.
– Я виконую кваліфіковану медичну роботу в позаробочий час, – відповіла Марина так само спокійно, наче диктувала рахунок незнайомому пацієнту в приватній клініці. – Безкоштовного сиру в мишоловці не буває навіть для родичів. Або ти погоджуєшся і готуєш конверт, або чекай чергову машину з району. Рішення за тобою.
Слухавка клацнула, пішли короткі гудки. Світлана повільно опустила руку. Її всю колотило від огиди й безсилля.
На щастя, у квартирі поверхом вище жила пані Надія, колишня медсестра на пенсії. Вона прибігла за першим же стуком у двері, принесла з собою тонометр, знайшла в старій домашній аптечці потрібний серцевий препарат, зробила внутрішньом’язовий укол і дві години тримала Ганну Василівну за руку, поки серцевий ритм старої жінки не вирівнявся, а дихання не стало більш глибоким і спокійним.
– Тобі треба відпочити, дитино, – шепотіла пані Надія, поправляючи ковдру. – Ми впоралися, криза минула. Тільки не хвилюй її зараз розмовами.
Мати заснула лише на світанку, а Світлана так і залишилася сидіти на вузькому кухонному ослоні, дивлячись у темне вікно. Вона згадувала, як усе дійшло до такої межі, чому рідний брат став абсолютно чужою людиною, для якої кожна родинна послуга вимірювалася банкнотами.
Її брат Сергій мав власну стоматологічну практику в центрі міста. Справи в нього йшли блискуче. Лише за останній рік він замінив авто на новий позашляховик, двічі возив дружину та сина на дорогі закордонні курорти і постійно хвалився тим, що купує старшому синові Тарасу трикімнатну квартиру в новобудові.
– Мій син теж піде в стоматологію, – нерідко заявляв Сергій на рідкісних сімейних обідах, самовдоволено погладжуючи масивний золотий годинник. – Створимо клан, мережу розширимо, а я в п’ятдесят п’ять років відійду від справ і буду просто знімати відсотки. Хто вміє крутитися, той має все, а хто живе на одну зарплату, той сам винен у своїй бідності.
Світлана ніколи не заздрила братові. Вона працювала вчителькою, її чоловік Павло був звичайним інженером-механіком на автобазі. Їхній син Максим навчався в коледжі, намагаючись не обтяжувати батьків зайвими витратами.
Грошей у сім’ї завжди було обмаль: кредити на побутову техніку, постійні витрати на зимовий одяг дітям, комунальні платежі, які з кожним місяцем тільки зростали. Проте в їхньому домі завжди панували щирість і турбота.
Справжній розкол стався три місяці тому, коли Ганні Василівні вперше встановили невтішний діагноз. Тоді потрібна була термінова госпіталізація до профільного кардіологічного інституту, де черги розписувалися на пів року наперед.
Світлана того дня прийшла до Сергія в кабінет просто посеред його робочого дня, сподіваючись, що він через свої знайомства серед лікарів допоможе прилаштувати матір на обстеження.
– Сергію, лікарняний лист не дають, треба направлення на стаціонар, – казала вона, стоячи біля його масивного дубового столу. – Твоя дружина знає тамтешнього начмеда. Допоможіть нам покласти маму на тиждень, їй потрібна крапельниця.
Сергій тоді навіть не відірвав погляду від комп’ютерної томографії чиїхось щелеп. Він спокійно зняв латексні рукавички, кинув їх у смітник і сперся ліктями на стіл.
– Світлано, зв’язки коштують дорожче, ніж просто гроші, – заявив брат повчальним тоном. – Марина не може ходити і клянчити послуги просто так, руйнуючи свій авторитет. Там серйозні люди працюють. Щоб домовитися про окреме місце без загальної черги, треба віддячити завідувачу. З тебе п’ятдесят доларів прямо зараз.
Світлана дивилася на нього і не вірила, що перед нею стоїть той самий хлопчик, із яким вони колись ділили одне яблуко на двох у бідному студентському гуртожитку.
– Ти вимагаєш у мене гроші за те, щоб домовитися про лікування рідної матері, – перепитала вона, відчуваючи, як у горлі клубочиться сухий клубок.
– Я вимагаю не для себе, а для людини, яка вирішуватиме питання, – спокійно парирував Сергій. – Чому я повинен витягати готівку зі своєї кишені, якщо це ти прийшла з проханням. У мене родина, плани на інвестиції. Усі дорослі люди мають платити за власні потреби самостійно.
Тоді Світлана розвернулася і пішла, не сказавши жодного слова. Завдяки знайомим Павла на автобазі матір усе ж влаштували до звичайної міської лікарні, без окремих палат і без особливого комфорту, але з уважним черговим персоналом. Про ту розмову матері не сказали жодного слова, аби не розбивати її старече серце правдою про власного сина.
І ось тепер сталася ця нічна розмова з Мариною.
Уранці наступного дня Світлана стояла біля дверей просторого будинку брата. Вона не спала всю ніч, очі пекли від утоми, але мовчати більше не було сил. Двері відчинила Марина. Вона була в шовковому халаті, з чашкою свіжозвареної кави в руках, з ідеально вкладеним волоссям.
– Чого так рано, – здивувалася господиня дому, навіть не запрошуючи зовицю переступити поріг. – Ганна Василівна все ж потрапила до стаціонару.
– Вона вдома завдяки сусідці, якій не треба було платити за кожен крок, – Світлана рішуче зробила крок уперед, змусивши Марину відступити в глибину коридору. – Де Сергій. Я хочу говорити з ним обома.
Сергій вийшов зі сходів, поправляючи запонки на сорочці. Побачивши сестру, він незадоволено скривився.
– Світлано, у мене за пів години перший пацієнт на імплантацію, – сухо мовив він. – Що за драматичні візити без попередження.
– Я хочу знати, коли саме ви обоє перестали бути людьми, – прямо запитала Світлана, дивлячись йому у вічі. – Марина вночі заявила, що не приїде до мами, яка задихалася, якщо я не сплачу їй бензин за нічним тарифом і вартість ампул. Сергію, це твоя мати. Та жінка, яка продала свою дачну ділянку, щоб оплатити тобі перший внесок за оренду стоматологічного кабінету п’ятнадцять років тому. Ти взагалі пам’ятаєш про це.
Марина зробила ковток кави і спокійно поставила горнятко на мармурову консоль.
– Не треба тиснути на жалість і приплітати сюди справи минулого століття, – вступила в розмову невістка. – Ми живемо в ринкових реаліях. Чому я повинна вставати серед ночі, псувати своє авто на ваших розбитих дорогах і витрачати власні дорогі медикаменти без компенсації. Ти живеш із мамою, ти користуєшся її квартирою, отже, ти зобов’язана нести повні витрати за її догляд.
– Користуюся квартирою, – перепитала Світлана, відчуваючи, як закипає лють. – Я доглядаю її щодня, готую їй дієтичну їжу, перу її білизну, міряю тиск тричі на добу і ночами не сплю, коли вона кашляє. А ви з’являєтеся раз на місяць із кошиком дешевих фруктів, робите фотографію для родичів і розповідаєте всім навколо, які ви турботливі діти.
– Світлано, перестань кричати в моєму домі, – підвищив тон Сергій, зробивши крок до сестри. – Ми з Мариною заробляємо гроші власною важкою працею. Ми вчилися роками, ми не спимо, ми розвиваємо бізнес. Чому ми маємо вирішувати твої проблеми. Якщо в тебе немає грошей, щоб викликати платну невідкладну допомогу чи заплатити за ліки, це твій особистий життєвий вибір. Ти обрала бути вчителькою за копійки, твій чоловік крутить гайки на старих вантажівках. То до кого претензії. До тих, хто вміє жити краще.
– Мій чоловік заробляє чесно, і він ніколи не попросить копійки за те, щоб підвезти хвору людину до лікарні, – відрізала Світлана. – Ти міряєш усе банкнотами, брате. Ти забув, як мама ночами шила сукні на замовлення, щоб купити тобі першу форму для коледжу. Вона собі в усьому відмовляла. А ти тепер пропонуєш мені купувати твою увагу до неї.
– Це не покупка уваги, це елементарна дисципліна, – втрутилася Марина, склавши руки на грудях. – Якщо ми почнемо всім родичам роздавати безкоштовні послуги і возити медикаменти за свій кошт, ми швидко підемо по світу. У нас росте Тарас, йому потрібен старт. Ми не зобов’язані утримувати ще й вашу родину.
– Ніхто не просив утримувати нас, – видихнула Світлана. – Мова йшла про одну ампулу і п’ять хвилин дороги на машині. Мама могла померти цієї ночі. Ви розумієте це взагалі своїми зарозумілими головами. Якби не сусідка Надія, яка не має вищої медичної категорії, але має живе серце, мами могло б уже не бути.
– Але ж вона жива, – холодно зауважив Сергій. – Отже, ти знову влаштовуєш істерику на порожньому місці. Тобі просто подобається виставляти себе жертвою, а нас – бездушними багатіями. Це звичайна заздрість, Світлано. Ти завжди заздрила тому, що в мене гарний будинок, успішна дружина і забезпечене майбутнє.
– Заздрість, – гірко посміхнулася Світлана. – Чому заздрити. Твоїй порожній душі. Твоїй жінці, яка рахує бензин, коли її свекруха бореться за кожний ковток повітря. Мені шкода тебе, Сергію. Ти оточив себе дорогими речами, але якщо ти завтра впадеш посеред вулиці, твої друзі так само запитають у тебе рахунок за допомогу, бо ти сам побудував такий світ навколо себе.
– Вийди звідси, – тихо і жорстко промовив Сергій, вказуючи рукою на вхідні двері. – Більше ніколи не приходь у цей дім без запрошення. Якщо тобі потрібна допомога, звертайся до державних установ. Мій кабінет працює за прайсом, робочий час Марини теж має свою ціну. Ми з тобою розрахувалися за всіма дитячими боргами.
– Ви не розрахувалися, – відповіла Світлана, стоячи на порозі. – Ви заборгували найголовніше – совість. Тільки цей борг вам уже ніколи не вдасться повернути.
Вона вийшла, тихо прикривши за собою масивні двері з темного дуба. На вулиці світило холодне осіннє сонце, під ногами шаруділо жовте листя. У кишені пальта лежали останні гроші, відкладені на оплату опалення за цей місяць, але на душі вперше за довгий час з’явилася дивна, гірка ясність.
Більше не було потреби сподіватися на заможних родичів, не треба було чекати від них дзвінка чи схвального кивка на родинних святах. Усе стало на свої місця.
Вона пішла до найближчої аптеки, щоб придбати ліки для пані Надії на заміну використаних уночі, а потім попрямувала додому – туди, де на неї чекала стара мати, де тепло пахло ромашковим чаєм і де кожна дія вимірювалася любов’ю, а не квитанціями за проїзд.
Світлана Макаренко
