Павло сидів у маленькій орендованій кімнатці на околиці Києва, дивлячись на стару фотографію своєї доньки Анічки.
Дівчинці було всього 8 років, худорлява, з великими карими очима, які завжди дивилися з докором:
“Тату, коли ми будемо мати свій дім?” Вони поневірялися вже п’ятий рік – після розлучення з дружиною, яка пішла до багатшого, Павло залишився з дитиною на руках.
Робота механіком у автосервісі давала копійки: 5000 гривень на місяць, з яких половина йшла на оренду і їжу. “Треба щось робити, – думав він, курячи цигарку біля вікна. – Не можу так далі. Анічка заслуговує на краще”.
Все почалося випадково. Павло часто гуляв у парку біля метро “Лісова”, де Анічка гралася на майданчику. Там він помітив Галину – жінку середніх років, яка вигулювала свого пуделя.
Вона була солідною: 55 років, акуратно зачесане сиве волосся, дорогі окуляри, пальто від відомого бренду. Галина працювала бухгалтером у великій фірмі, мала чотирикімнатну квартиру в центрі, успадковану від батьків, і пенсію плюс зарплату – разом близько 20 тисяч гривень.
Чоловіка не стало 10 років тому, діти виросли і роз’їхалися: син у Канаді, донька в Одесі. Вона жила одна, з собакою і книгами.
Одного осіннього вечора дощ застав їх під одним дашком. Анічка підбігла до пуделя: “Тату, подивися, який песик!” Павло посміхнувся:
“Вибачте, пані, дитина цікава”. Галина повернулася: “Нічого страшного. Гарна дівчинка. Як звати?” – “Анічка. А я Павло”. Вони розговорилися. “Я Галина Іванівна, – сказала вона. – Живу неподалік. А ви?” Павло зітхнув: “З донькою по кутках. Розлучилися недавно, важко”.
Галина співчутливо кивнула: “Ех, життя… Ходіть, чаю вип’ємо в кафе, бо дощ”. У кафе Павло розповів вигадану історію: “Я інженер, але фірма закрилася. Шукаю роботу. Анічка – все для мене”. Галина: “Бідолашний. У мене квартира велика, порожня. Але я не здаю – боюся чужих”. Він подумав: “Оце шанс”.
З того дня Павло почав “полювання”. Він знав, що Галина самотня – підслухав у парку її розмови по телефону з подругою:
“Нікого немає, Оксано. Чоловіків нормальних не лишилося”. Павло вирішив: “Зроблю так, щоб повірила в кохання. А там – в’їду з Анічкою, і життя налагодиться”.
Він почав зустрічатися частіше: дзвонив, запрошував на прогулянки. “Галино Іванівно, ви така елегантна. Дозвольте запросити на каву?” – казав він солодко.
Спочатку Галина вагалася: “Павле, я старша за вас на 10 років. І ви з дитиною…” Але він наполягав: “Вік – не перепона. Ви мудра, красива. Анічка вас полюбила – бачите, як грається з вашим Барсіком?” Дівчинка справді тішилася собаці, а Павло вчив її: “Анічко, кажи тітці Галі гарні слова”.
Через місяць він освідчився в парку: “Галино, я закохався в тебе по вуха. Ти – моя мрія. З тобою я забуваю про біди”. Вона почервоніла:
“Павле, ви серйозно? Мені 55, а ви… 45. Що люди скажуть?” – “Люди хай говорять. Я кохаю твою душу, твою доброту”. Він цілував руку, купував квіти з останніх грошей.
Але всередині він думав: “Треба хитрувати розумно. Не поспішати”. Він розповідав “трагедії”: “Галино, господаря виселяють. З
Анічкою на вулицю. Допоможи радою”. Вона: “Боже, бідні ви. Приходьте до мене на вечерю, подумаю”.
Вечері стали регулярними. Галина готувала борщ: “Смачно, Павле? Я за рецептом мами”. Він хвалив: “Ти богиня кухні! З тобою як у раю”. Анічка: “Тітю Галю, можна в тебе жити? Тут тепло і Барсік є”. Павло всередині радів: “Дитина – ключ”.
Одного вечора, після вина, він “зізнався”: “Галино, а ти думала, що я от закохався в тебе по вуха. Але спочатку, признаюся, думав про забезпечене життя. Ти ж багата, квартира велика. Хотів, щоб Анічка не поневірялася по кутках, мала все: іграшки, школа гарна. Але потім… справді покохав. Ти не просто жінка – ти моя доля”.
Він сказав це навмисне – нібито щиро, але насправді перевірка. Галина заплакала: “Павле, ти чесний. Я знала, що щось є, але твої очі… Вони горять. Я теж самотня була. Ходіть жити до мене. Квартира велика – чотири кімнати. Одна для Анічки, одна для нас, гостьова і кабінет”.
Павло обійняв: “Галино, ти ангел! Не пошкодуєш”. Але в думках: “Вдалося! Хитрість спрацювала”.
Вони переїхали наступного тижня. Павло зібрав речі: стару валізу, іграшки Анічки. “Тату, ми в тіті Галі назавжди?” – питала донька. “Так, сонечко. Буде добре”.
Квартира була розкішною: центр Києва, високі стелі, балкон з видом на Дніпро. Галина показувала: “Оце твоя кімната, Анічко.
Купила ліжко нове, іграшки. А тобі, Павле, шафа велика”. Він цілував: “Кохана, ти все продумала”.
Спочатку все йшло гладко. Павло “кохав”: дарував дрібнички, масаж робив увечері. “Галино, втомилася на роботі? Лягай, я розімну плечі”. Вона танула: “Павлику, ти такий турботливий. Ніколи не мала такого”.
Анічка ходила до нової школи: “Тату, тут комп’ютери! Тьотя Галя купила форму”. Галина платила за все: продукти, комуналка, навіть Павлу на кишенькові. “Бери, любий. Ти ж глава сім’ї тепер”.
Але Павло не змінився. На роботі фліртував з колегами, ввечері дзвонив колишній: “Свєто, як ти? Шкода, що розійшлися”.
Галина підозрювала: одного разу знайшла СМС. “Павле, хто ця Світлана?” – запитала.
Він викрутився: “Колега, Галино. Ревнуєш? Це добре – значить кохаєш. А я тільки тебе”. Він влаштував романтику: свічки, музика. “Танцюй зі мною, моя королево”. Вона вірила: “Вибач, дурна я. Ти ж казав про початок…”
Конфлікти почалися через гроші. Павло просив: “Галино, позич 5000 на машину полагодити. Для роботи”. Вона давала, але бурчала: “Знову? Я не банк”. Він: “Кохана, заради нас. Анічка хоче на море”.
Анічка стала яблуком розбрату. Дівчинка капризувала: “Тьотю Галю, купи телефон!” Галина: “Павле, виховуй доньку. Вона розбещена”. Він кричав на дитину приватно: “Не дратуй її, бо вижене!”
Одного вечора спалахнула сварка. Галина повернулася з роботи втомлена: “Павле, прибери в кухні. Я не прислуга”. Він:
“Галино, я втомився теж. Ти ж обіцяла забезпечене життя”. Вона: “А ти казав, кохаєш! Виявляється, тільки за квартиру?”
Він згадав свої слова: “Галино, а ти думала, що я от закохався в тебе по вуха, Та тобі ж 55. Вибач я просто хотів нормального забезпеченого життя, і щоб моя донька, ні в чому себе не обмежувала, і ми не поневірялись по кутках. Але тепер… Я справді прив’язався. Прости”.
Вона заплакала: “Павле, ти шахрай? Але Анічка… Вона як внучка мені”. Він обійняв: “Ні, кохана. То було спочатку. Тепер ти – моя жінка. Давай одружимося офіційно?”
Вона погодилася, бо самотність лякала. Зареєстрували шлюб тихо. Подруги Галини шепотіли: “Галю, він молодший, з дитиною. Обережно”. Але вона: “Він кохає. Бачиш, як дивиться?”
Павло отримав доступ до рахунків. Купив собі нову куртку, Анічці гаджети. “Тату, круто!” – раділа донька. Але Галина помічала: “Павле, ти не працюєш вже місяць. Шукай роботу!”
Він обіцяв: “Шукаю, люба. Ось резюме розіслав”. Насправді сидів удома, дивився телевізор.
Кульмінація сталася взимку. Павло запросив “друга” додому – насправді коханку з роботи. Галина повернулася рано і застукала. “Павле! Хто ця жінка?” – кричала вона.
Він: “Галино, випадково. Вона колега”. Коханка втекла. Галина в сльозах: “Все ясно. Ти використав мене! За квартиру, гроші. А слова твої про кохання?”
Він на колінах: “Прости. Спочатку так, але потім… Анічка любить тебе. Залишмося”.
Вона вигнала іншу, але пробачила: “Ради дитини. Але змінися, Павле. Працюй, допомагай”.
Він змінився частково – знайшов підробіток, менше брехав. Анічка росла: “Мамо Галю, ти найкраща”. Галина стала бабцею для неї.
Минуло два роки. Павло звик: “Галино, дякую. Може, й справді кохаю”. Вона: “Вірю. Життя навчило”.
Історія закінчилася спокійно: сім’я в квартирі, Анічка в школі, Павло працює. Хитрість привела до стабільності, а слова стали правдою частково.
Віра Лісова
