Галина Петрівна сиділа за кухонним столом у своїй старій батьківській хаті, тримаючи в руках чашку з гарячим чаєм.
За вікном шелестів осінній вітер, а в кімнаті панувала тепла атмосфера, наповнена ароматом свіжоспеченого пирога з яблуками.
Їй було шістдесят років, але в душі вона відчувала себе молодшою на двадцять. Життя її було спокійним, але одноманітним: після того, як не стало батьків вона залишилася жити в цьому будинку в маленькому містечку, доглядала за городом, читала книги і іноді ходила до сусідок на чай.
Чоловіка в неї ніколи не було – так склалося. Молодість пройшла в роботі на фабриці, потім догляд за хворими батьками, і ось тепер, на схилі років, доля подарувала їй несподіваний подарунок.
Його звали Василь Іванович. Вони познайомилися на ярмарку в сусідньому селі. Василь був удівцем, на п’ять років старшим, з добрими очима і лагідною усмішкою.
Він працював механіком на тракторній станції, любив рибалити і розповідати історії з молодості. Їхні розмови затягувалися допізна, і Галина зрозуміла, що це – її шанс на щастя.
“Чому б ні? – подумала вона. – Життя коротке, а самотність – довга”.
Через півроку Василь зробив пропозицію. “Галино, – сказав він, тримаючи її за руку, – я не молодий, але серце в мене гаряче.
Хочу, щоб ми були разом. Виходь за мене”. Галина розплакалася від радості. “Так, Василю, так! – відповіла вона. – Я згодна”.
Підготовка до весілля почалася негайно. Галина вирішила не робити пишного свята – скромне весілля, розпис а потім обід для близьких у кафе.
Вона купила нову сукню, білу з вишитими квітами, і запланувала запросити сестер. У Галини було дві рідні сестри: старша Марія, яка жила в Києві з сім’єю, і молодша Ольга, в Харкові.
Вони не часто спілкувалися – життя розкидало, але Галина завжди дзвонила на свята, надсилала посилки з варенням і соліннями.
Батьківська хата була спільною спадщиною: після відходу батьків її не ділили, бо Галина жила там одна, доглядала. Сестри іноді натякали на свою частку, але ніколи не наполягали.
Тепер, коли Галина вирішила запросити їх на весілля, вона взяла телефон і набрала номер Марії. Серце калатало – все-таки новина несподівана.
“Алло, Маріє? Це Галина. Як ти там?” – почала вона.
“О, Галино! Давно не дзвонила. У нас все гаразд, онуки ростуть. А в тебе що нового?” – відповіла Марія, голос її був стомлений, але привітний.
“Маріє, я маю для тебе новину. Я виходжу заміж!” – вигукнула Галина, намагаючись стримати хвилювання.
Запала пауза. Потім Марія засміялася: “Що? Заміж? У шістдесят? Ти жартуєш?”
“Ні, серйозно! Його звати Василь, він удівець, добрий чоловік. Ми познайомилися на ярмарку. Весілля через два тижні. Хочу вас з Ольгою запросити. Приїдете?”
Марія мовчала довго. “Галино… Це несподівано. А хто цей Василь? Звідки він? Що в нього є?”
“Він з сусіднього села, механік. Має свою квартиру, але ми будемо жити в моїй хаті. Він хороший, Маріє, повір.”
“Хм… А щодо хати… Ти ж знаєш, це наша спільна спадщина. Ми з Ольгою не проти, щоб ти там жила, але тепер… З новим чоловіком… Треба подумати.”
Галина відчула холодок. “Що ти маєш на увазі?”
“Поговоримо з Ольгою. Подзвонимо тобі ввечері.”
Галина поклала трубку, серце стиснулося. Вона не чекала такої реакції. Замість радості – підозра. Вона вирішила одразу подзвонити Ользі, щоб не мучитися.
“Ольго, привіт! Це Галина. Маю новину: я виходжу заміж!”
Ольга, завжди більш пряма, відреагувала миттєво: “Заміж? Ти? У твоєму віці? Хто цей щасливець? Не якийсь аферист?”
“Ні, Ольго, Василь – порядний чоловік. Удівець, діти дорослі. Ми кохаємо одне одного.”
“Кохаєте… А хата? Батьківська хата? Ти ж там живеш, але вона наша спільна. Якщо ти вийдеш заміж, то що з нею? Він не забере все собі?”
Галина здивувалася: “Ольго, про що ти? Хата залишиться, як є. Василь має свою квартиру.”
“Але ти ж розумієш, ми з Марією маємо право на частки. Ми не хочемо, щоб твій новий чоловік все загріб до рук. Боїмося втратити спадок.”
Галина відчула образу. “Спадок? Ви думаєте, я вас обдурю? Я ж вас запрошую на весілля, а ви про гроші?”
“Не про гроші, про справедливість. Поговори з Марією, ми подумаємо.”
Ввечері сестри подзвонили разом, на конференц-зв’язку. Галина сиділа в кріслі, тримаючи телефон тремтячою рукою.
“Галино, ми з Ольгою порадилися, – почала Марія. – Ми раді за тебе, справді. Але… Ми прийдемо на весілля тільки з однією умовою.”
“Якою умовою?” – запитала Галина, відчуваючи, як серце падає.
“Ми хочемо вже зараз отримати свої частини від батьківської хати. Оформити все юридично. Інакше… Боїмося, що твій Василь все собі забере. Ти ж знаєш, чоловіки бувають різні. А якщо щось трапиться?”
Ольга додала: “Так, Галино. Ми не проти твого шлюбу, але спадок – це наше. Батьки залишили для всіх трьох. Ти там жила, ми не заперечували, але тепер ситуація змінюється. Якщо не оформимо, то не приїдемо. Не хочемо ризикувати.”
Галина не вірила своїм вухам. “Сестри, як ви можете? Я вас запрошую на найщасливіший день мого життя, а ви ставите умови? Я ж не збираюся вас обкрадати! Василь – не такий, він навіть не цікавиться хатою.”
Марія зітхнула: “Галино, ми тебе любимо, але життя навчило бути обережними. Мій чоловік теж спочатку був добрим, а потім…
Ну, ти знаєш. Ми не хочемо судів чи сварок пізніше. Оформимо зараз – і все буде гаразд. Приїдемо, порадіємо за тебе.”
“А якщо ні? – запитала Галина, голос її тремтів. – Якщо я не згодна зараз ділити?”
“Тоді без нас, – відрізала Ольга. – Ми не приїдемо. І нехай це буде на твоїй совісті.”
Галина поклала трубку і заплакала. Василь, який прийшов ввечері, застав її в сльозах. “Що сталося, кохана?” – запитав він, обіймаючи.
Вона розповіла все. “Вони думають, що ти аферист, що забереш хату. Ставлять умови…”
Василь засміявся: “Галино, не плач. Хата твоя, я маю свою. Якщо хочеш, продамо мою і переїдемо куди завгодно. А сестри…
Нехай думають. Головне – ми разом.”
Але Галина не могла заспокоїтися. Вся ніч пройшла в роздумах. Ранком вона пішла до нотаріуса, щоб дізнатися про спадщину.
Нотаріус, старенька жінка, пояснила: “Хата зареєстрована на вас трьох. Щоб розділити, потрібна згода всіх. Можна продати і розділити гроші, або викупити частки.”
Галина повернулася додому і подзвонила сестрам знову. “Добре, – сказала вона. – Давайте зустрінемося і обговоримо. Але на весілля приїдьте, будь ласка.”
Марія відповіла: “Галино, ми приїдемо, якщо оформимо. Приїжджай до Києва, або ми до тебе.”
Ольга додала: “І візьми документи на хату. Ми оцінимо, скільки коштує, і ти викупиш наші частки. Або продамо все.”
Галина відчула гнів. “Викупиш? Звідки в мене гроші? Я ж на пенсії!”
“Тоді продамо хату, – сказала Марія. – Ти з Василем знайдеш інше місце. Ми не хочемо чекати.”
Розмова затягнулася. Галина намагалася переконати: “Сестри, згадайте дитинство. Ми разом гралися в цій хаті, допомагали батькам. Невже гроші важливіші за сестринство?”
Ольга фиркнула: “Дитинство минуло. Тепер реальність. Моїй дочці потрібна квартира, онукам – освіта. А ти з новим чоловіком будеш жити, а ми що?”
Марія додала: “Галино, не драматизуй. Це бізнес, не образа. Ми тебе любимо, але спадок – наше право.”
Галина плакала: “Ви не радієте за мене. Тільки про гроші думаєте.”
“Радіємо, – заперечила Марія. – Але обережність не завадить. Приїдь, обговоримо.”
Галина погодилася зустрітися в Києві. Вона взяла поїзд, Василь проводжав її на вокзалі. “Будь сильною, – сказав він. – Якщо треба, продамо мою квартиру, викупимо.”
У Києві сестри зустріли її на вокзалі. Марія обійняла: “Галино, рада тебе бачити!” Ольга поцілувала в щоку: “Виглядаєш молодо, сестро.”
Вони пішли до кафе. Замовили каву, пиріжки. Галина почала: “Сестри, я не хочу сваритися. Давайте знайдемо компроміс.”
Марія кивнула: “Добре. Ми оцінили хату – приблизно 50 тисяч доларів. Кожній по третині – десь 16 тисяч. Ти можеш викупити наші за 32 тисячі.”
Галина ахнула: “Звідки в мене такі гроші? Пенсія 5 тисяч гривень на місяць!”
Ольга знизала плечима: “Тоді продаємо. Знайдемо покупця.”
“Але це мій дім! – вигукнула Галина. – Де я житиму?”
“З Василем, – сказала Марія. – Він же має квартиру.”
“Вона маленька, в селі. А хата – пам’ять про батьків.”
Розмова стала гарячою. “Ви егоїстки! – крикнула Галина. – Думаєте тільки про себе!”
Ольга образилася: “А ти? Виходиш заміж, не думаєш про нас!”
Марія заспокоювала: “Галино, давай спокійно. Ми можемо дати тобі час на викуп. Рік, наприклад.”
Але Галина відчула, що це пастка. “Ні, – сказала вона. – Якщо ви не приїдете без умов, то не треба. Я вийду заміж без вас.”
Сестри переглянулися. “Ти серйозно?” – запитала Ольга.
“Так. Спадок розділимо після весілля, як годиться. Без шантажу.”
Марія зітхнула: “Галино, ти шкодуватимеш. Ми твоя родина.”
“Родина не ставить умови на щастя,” – відповіла Галина і пішла.
Повернувшись додому, вона розповіла Василю. “Вони не приїдуть,” – сказала сумно.
Василь обійняв: “Не біда. Запросимо сусідів, друзів. Головне – ми.”
Але сестри не вгамувалися. Через день подзвонила Марія: “Галино, ми передумали. Приїдемо, але обіцяй, що після весілля оформимо.”
Галина відмовила: “Ні. Або без умов, або ні.”
Ольга подзвонила ввечері: “Сестро, не будь упертою. Ми боїмося за тебе. А якщо Василь обманщик?”
“Він не такий! – крикнула Галина. – Ви навіть не знаєте його!”
Розмови тривали дні. Сестри то просили, то погрожували. “Ми подамо до суду,” – сказала одного разу Ольга.
“Подавайте, – відповіла Галина. – Але на весілля не чекайте запрошення.”
Врешті, за тиждень до весілля, сестри здалися. Марія подзвонила: “Галино, ми приїдемо. Без умов. Пробач нас. Ми раді за тебе.”
Ольга додала: “Так, сестро. Ми помилялися. Страх засліпив.”
Галина заплакала від радості: “Дякую! Чекаю вас!”
Весілля пройшло чудово. Галина в білій сукні, Василь у костюмі. Сестри приїхали з подарунками, обіймали, плакали. “Вітаємо! – сказала Марія. – Будьте щасливі!”
Ольга шепнула: “Пробач, сестро.”
За столом у кафе лунали тости. Василь сказав: “За мою Галиночку і її сестер! Родина – це все.”
Після весілля вони розділили спадщину справедливо. Галина викупила частки за допомогою Василя, який продав свою квартиру. Вони відремонтували хату, і життя пішло далі.
Галина часто згадувала той конфлікт. “Життя вчить, – казала вона Василю. – Але любов перемагає.”
І вони жили щасливо, в теплій хаті, повній спогадів і радості.
Олеся Срібна
