Галині ніколи не подобалося, коли чоловік втручався в її роботу.
— Євгене, я зайнята, що сталося? Це щось термінове? — спробувала спокійно запитати вона.
Реакція чоловіка була різкою.
— Так, термінове! І ти мене вислухаєш. Мені не подобається, що я постійно маю чекати, поки ти звільнишся. Я не твій клієнт, Галино. Відірвися від комп’ютера і підійди.
Здивована жінка зачинила ноутбук і повернулася до нього. На обличчі Євгена читалася образа.
— Женю, що трапилося?
— У мене дружина — кар’єристка, ось що!
Галина глибоко зітхнула, встала й пішла на кухню. Налила собі води, намагаючись заспокоїтися. Євген ішов слідом, але мовчав.
— Ти ж хотів щось сказати? Що за новина? — запитала жінка.
— До нас приїде моя мама, — голосно повідомив чоловік.
Галина здивовано звела брови. Це було несподівано. Вона бачила свекруху лише кілька разів — на їхньому весіллі та одного разу в гостях. Тоді Євген поводився дивно: різко відповідав матері на прості запитання про життя, а потім раптово забрав дружину додому.
Він нічого не пояснив, лише буркнув, що більше не хоче спілкуватися з матір’ю. Спершу Галина думала, що це тимчасово, але минали місяці, а ситуація не змінювалася.
Варто було лише згадати про свекруху, як чоловік ставав похмурим, замкненим і сердитим.
— Не хочу нічого чути. Тобі що, погано живеться? Хочеш, щоб моя мама мною керувала? Радій, що ми не спілкуємося!
Тільки Галині було сумно. Вона завжди мала теплі стосунки зі своїми батьками й не могла збагнути, як можна відмовитися від рідної людини. Вона бачила, що Євгену її не вистачало. Іноді він довго тримав у руках телефон із її номером або переглядав сторінку матері у соцмережах.
— Просто подзвони. Навіщо ти тільки спостерігаєш? — не раз казала йому дружина.
— Я сказав: не втручайся. Сам розберуся.
Вона й не втручалася б, та настрій чоловіка впливав і на неї, і на їхні стосунки. Євген відмовлявся допомагати її батькам, не їздив із нею на родинні зустрічі й часто дорікав, що вона надто прив’язана до своєї сім’ї.
— Ти заміжня, Галино. Зрозумій це. У тебе є я — хіба цього мало? Чи ти чекаєш, поки твої родичі почнуть нас розлучати?
Звісно, такого ніхто не казав. Її рідні поважали вибір доньки й не втручалися. Але Галина все ж розуміла, що Євген непроста людина. Його звички доводилося терпіти, хоча деякі з них часто ставали причиною сварок. Наприклад, щоп’ятниці ходити з друзями у кінотеатр, або на риболовлю. Дружину Євген ніколи не запрошував, лише відмахувався, що у них чоловіча компанія. Тільки дружина почувалася самотньою у такі вечори.
Якось у компанії, де працював Євген, виникла прикра ситуація. Керівник відділу не став розбиратися, а звільнив всю команду, вирішивши, що краще запросити нових фахівців з-за кордону. Поступово офіс переїхав до Польщі. Так Євген залишився без роботи, і це помітно позначилося не тільки на сімейному бюджеті, але й на стосунках між подружжям.
Сварки стали частішими: Євген не поспішав шукати нову роботу, іноді підробляв у таксі, і більшість турбот лягла на плечі Галини.
Так минув майже рік. Жінка не раз хотіла поговорити зі свекрухою — відверто, по-жіночому. Можливо, та допомогла б зрозуміти, як знайти підхід до сина. За словами чоловіка, він завжди був її улюбленцем. Тож новина про приїзд свекрухи хоч і застала зненацька, але потайки вона раділа.
— Коли чекати? — запитала жінка.
— Завтра зранку. Тож відкладай свою роботу й готуйся. Не хочу, щоб мама подумала, що у мене дружина погано слідкує за побутом.
Слова були образливі. Галина не могла просто відкласти роботу, але все ж вирішила зустріти гостю як належить. Не спала всю ніч — готувала, прибирала, накривала стіл.
А Євген тим часом чудово виспався. На прохання допомогти відповів коротко:
— Це твій обов’язок як дружини!
Галина втомилася й була не рада, що приїде свекруха. Та все ж зробила все, щоб гостя не відчула нестачі турботи.
— І цим ти зібралася її годувати? — обурився Євген, заглядаючи у каструлі.
— Міг би допомогти, а не критикувати, — спокійно відповіла Галина.
У двері подзвонили. Чоловік кинувся відчиняти. На порозі стояла Марина Вікторівна — елегантна, у бежевому пальті, береті й з акуратною сумкою в руках.
— Мамо, проходь! Як доїхала? — голос Євгена миттєво змінився: ще хвилину тому він був обурений, а тепер усміхався, немов нічого не сталося.
— Добрий день, проходьте. Я вже накриваю на стіл, — привітно сказала Галина.
— Дякую, Галочко, — відповіла свекруха, пройшла до кімнати, оглянулася навколо й сіла за стіл. Її спина залишалася прямою, погляд — уважним, спокійним.
Євген сів навпроти, і поки Галина розставляла тарілки, Марина Вікторівна заговорила:
— Ну що, як ви тут? Що нового? Я ж стільки всього пропустила. Розкажи, сину.
Очі Євгена забігали.
— Мамо, навіщо ці розпитування? Ми ж понад рік не бачилися. Не можеш просто відпочити?
— Просто цікаво. Ну добре, потім поговоримо.
Галина закінчила накривати й сіла поруч.
— Пробачте, на столі лише те, що встигла приготувати, але все свіже й домашнє.
Євген почав їсти, а свекруха раптом помітила:
— Галочко, ти, здається, забула ложку?
І справді, біля тарілки Марини Вікторівни не було ложки.
— Ой, пробачте, я просто… — почала Галина, та Євген перебив:
— Жінко, перепроси перед мамою! — гучно поклав він ложку на стіл. — Вона в гостях, а ти навіть ложку не поклала! Ти спеціально?
Галина підвелася, але свекруха відсунула тарілку й подивилася на сина:
— Що це за ставлення до дружини? — запитала мати.
Євген зблід і знітився.
— Мамо, це вона спеціально. Хотіла показати, яка вона зайнята, а я не допоміг. Знала ж, як важливо тебе зустріти.
Галина не витримала:
— Женю, тобі не соромно? Навіщо ти вигадуєш? Я не спала всю ніч, щоб усе встигнути. Так, ти не допоміг, але це тут ні до чого. Я просто втомилася й забула про ту ложку.
Свекруха встала, підійшла й лагідно взяла її за руку:
— Галочко, не виправдовуйся. Ти маєш рацію. А ти, синку, знову мене розчаровуєш. Я думала, ти дотримався свого слова, але бачу — нічого не змінилося.
Євген нахмурився й різко випалив:
— Це все через неї! Ти ж бачиш — у хаті безлад, на столі майже нічого. Вона мене не підтримує, не надихає. Якби не вона, у мене все було б добре!
Марина Вікторівна показала знак, і він змовк.
Свекруха повернулася до невістки:
— Галочко, я так розумію, мій син нічого тобі не розповів?
Галина розгублено похитала головою.
— Мамо, не треба! — вигукнув Євген.
— Сідай, люба, — спокійно сказала Марина Вікторівна, попри його протест. — Євген нам не рідний.
Галина завмерла.
— На жаль, у мене не було дітей. Ми з чоловіком вирішили усиновити хлопчика. Нам тоді сказали, що дитина непроста — із характером. Євгенчику було п’ять років, але ми зробили все, щоб він відчув: у нього є дім і батьки, які його ніколи не зрадять.
Вона тяжко зітхнула, глянула на сина й похитала головою:
— Ми жили заможно, ні в чому йому не відмовляли. Він виріс примхливим, егоїстичним. Коли не стало мого чоловіка, я спробувала все виправити…
Мати помовчала, а потім продовжила:
— Ми дали йому освіту, допомогли влаштуватися на роботу, але він не хотів працювати.
— І ти відправила мене з дому без копійки! — обурився Євген.
— Так, відправила, але квартиру винайняла й заплатила за пів року вперед. Бо ти вже не дитина, щоб я тебе утримувала.
— Ти поставила мені неможливі умови! — сказав син.
— Справді? Я лише хотіла, щоб ти взявся за розум і почав дбати про свою сім’ю, як колись ми дбали про тебе. Але що я бачу? Дружина втомлена, роботи немає.
Євген різко підскочив, подивився на дружину й запитав:
— Ти задоволена? Могла б мовчати — і жили б собі спокійно!
У ту мить Галина відчула: досить.
— Збирай свої речі й іди. Я більше не хочу жити з тобою, — твердо сказала дружина.
— Бачиш, мамо? Навіть дружина від мене відмовилася. Без грошей я нікому не потрібен, — відповів чоловік.
Марина Вікторівна сумно похитала головою:
— Не у грошах справа, сину. Колись ти це зрозумієш. Пробач, Галинко, ми підемо. Дякую за обід і хай щастить.
Галина мовчки кивнула. Коли за ними зачинилися двері, вона довго стояла посеред кухні, відчуваючи порожнечу. Цей день став для неї справжнім випробуванням — і водночас звільненням. Вона зрозуміла: не хоче більше бути третьою в їхній нескінченній родинній драмі.
