На кухні, де пахло свіжозавареною кавою та легкою гіркотою взаємних образ, сиділи дві давні подруги — Галина та Марта. Їм обом нещодавно стукнуло по 55, і ці посиденьки давно стали для них чимось на кшталт безкоштовного сеансу психотерапії.
– Я вже просто не маю сил, Марто! – Галина з силою поставила чашку на стіл, аж ложечка задзвеніла. – Нахабство мого зятя скоро проб’є стелю.
Уяви ситуацію: минула середа, третя година ночі. Мені не спиться, ти ж знаєш мій тиск. Виходжу в коридор — на кухні світло горить, наче вдень. Заглядаю, а наш «годувальник» розсівся за ноутбуком, а перед ним порожня тарілка, де ще п’ять хвилин тому лежала половина холодильника!
– І що ти? – затамувала подих Марта.
– Ну а що я? Сказала як є: «Артур, іди спати, вже третя година, тобі зранку на роботу вставати. І взагалі, наїдатися на ніч — це прямий шлях до виразки шлунку, пожалій свій організм!» А він? Повернувся до мене, очі скляні від того монітора, і каже: «Галино Петрівно, у вас є власний чоловік.
Ось підіть, розбудіть його і командуйте, скільки душі завгодно. А я сам розберуся, коли мені їсти, коли спати і як мені ходити на роботу». Ти уявляєш цей тон?!
– Ого… – Марта похитала головою. – Оце так відрізав. Він і раніше собі таке дозволяв?
– Та постійно! Що не день, то нові коники!
Ситуація в цій двокімнатній квартирі вже п’ятий рік нагадувала порохову бочку. Коли донька Галини, Олена, виходила заміж за Артура, плани були грандіозні. Молодятам ще й тридцяти не було, але вони вже виховували двох шибеників — трьох і чотирьох років.
Домовилися жити разом, аби молода сім’я не витрачала гроші на оренду, а відкладала на перший внесок за іпотеку. Батьки шляхетно поступилися більшою кімнатою, а самі тулилися в меншій.
Перші два роки все йшло за планом, копійка до копійки складалася. А потім — криза, скорочення, і накопичені заощадження розтанули, як перший сніг. Мрія про власне житло зависла в повітрі, а от побут нікуди не зник.
Фактично, Артур повністю утримував усю родину з шести людей. Галина вже три роки як потрапила під скорочення. Вона була дипломованим економістом з гордим досвідом, тому пропозиції піти прибиральницею чи посудомийкою відмітала одразу.
– Ну куди я піду, Марто? – бідкалася Галина, розглядаючи свої манікюрні ножиці. – На нормальні посади після п’ятдесяти нікого не беруть, кажуть:
«Ми шукаємо молодих та креативних». А йти махати ганчіркою? По-перше, моє его цього не винесе, я все життя з документами працювала. По-друге, здоров’я вже не те — спина ниє, нога болить, важкого піднімати не можна.
– А через центр зайнятості? Може, якісь курси перекваліфікації? – обережно запитала Марта.
– Ой, не сміши мене! Що вони мені запропонують? На перукаря вчитися? Чи, може, в айтішники піти на старості літтів? Зараз кожна друга манікюрниця або програміст, куди мені туди лізти…
– А Петро що каже? – згадала Марта про чоловіка Галини.
– А що Петро? Мій чоловік приносить додому такі копійки, що соромно людям сказати. Формально він працює, а фактично — ми повні утриманці зятя. Він купує все: від прального порошку до дорогого сиру.
За комуналку платить, інтернет оплачує, продукти сумками тягне. Якщо сам не встигає — дає гроші Олені чи мені, каже: «Купіть, що треба, ні в чому не відмовляйте дітям». Скупим його не назвеш, тут гріх скаржитися.
– Ну то й живи спокійно, Галю! Чого ти тоді до нього чіпляєшся? Радіти треба, що зять не тиран і не скнара.
– Та як ти не розумієш! – вибухнула Галина. – Гроші — це одне, а повага і порядок — зовсім інше! Він приходить з роботи і замість того, щоб узяти синів, погратися з ними, почитати казку, допомогти Олені — він зачиняється у своєму віртуальному світі! А побут? Це ж жах! Зайде в коридор — брудні черевики посеред проходу кине, роззутися по-людськи не може. У ванну після нього зайти страшно: чомусь усі рушники обов’язково опиняються на підлозі!
А кухня? Це моя найбільша біль. Прокидаєшся вранці, думаєш приготувати дітям сніданок — а омлет робити нема з чого. Весь сир, ковбасу, яйця наш нічний гість змів за комп’ютером! От я йому все і висловлюю. Хтось же має його виховувати?
Черговий раунд сімейної битви відбувся вже того ж вечора, коли Артур повернувся з роботи. Втомлений, з важким пакетом продуктів, він тільки-но переступив поріг, як натрапив на суворий погляд тещі.
– Артуре, скільки можна повторювати? – замість вітання почала Галина, вказуючи пальцем на підлогу. – Ти знову натоптав прямо біля дверей! Я тільки годину тому протерла тут підлогу. Важко роззутися на килимку?
Артур глибоко вдихнув, намагаючись зберегти спокій.
– Галино Петрівно, надворі злива. Я ніс три блоки молока і кавуни для ваших онуків. Мені було важко балансувати на одному килимку. Добрий вечір, до речі.
– Не треба мені твоїх виправдань! – не вгамовувалася Галина, йдучи за ним на кухню. – І що це за нічні прогулянки до холодильника? Ти вчора знову з’їв увесь сир, який я залишала на запіканку дітям! Маєш повагу до інших членів родини?
Артур поставив пакети на стіл, повільно повернувся і схрестив руки на грудях. Його голос звучав тихо, але в ньому відчувався метал.
– Галино Петрівно, давайте прояснимо один момент. Цей сир, як і все інше в цьому холодильнику, куплений на мої гроші. Я працюю по дванадцять годин на добу. І якщо я хочу з’їсти шматок сиру о другій годині ночі у квартирі, де я оплачую кожен квадратний метр комунальних послуг, я маю на це повне право.
– Ти дивись, який гордий став! Грошима він мені дорікає! – Галина сплеснула руками, її обличчя почервоніло. – Ти живеш у моїй квартирі, Артуре! Забув? Це наша з Петром площа! Ти тут у приймах! І ти зобов’язаний поважати правила цього дому!
– Правила дому? – Артур підняв брову. – Правила дому — це коли всі роблять свій внесок. Я свій внесок роблю щомісяця, забезпечуючи шістьох людей. А от ваші правила більше схожі на тоталітарний режим. Мені вказують, коли вмикати світло, скільки води витрачати у ванній і що мені їсти!
На галас із кімнати вибігла Олена, тримаючи на руках молодшого сина.
– Мамо, Артуре, будь ласка, припиніть! Діти лякаються! Що ви знову ділите?
– Твій чоловік хам, Олено! – заявила Галина, ледь не плачучи від обурення. – Я йому слово — він мені десять! Жодної поваги до старших!
– Олено, я втомився, – спокійно, але твердо сказав Артур, дивлячись дружині в очі. – Я більше не збираюся вислуховувати лекції про те, як правильно ходити, дихати і їсти ковбасу у власному житті. З мене досить. Ми з’їжджаємо. Наступного тижня ми винаймаємо квартиру, навіть якщо доведеться влізти в борги. Я не хочу жити в атмосфері постійного суду.
Він розвернувся і пішов у кімнату, щільно зачинивши за собою двері.
На кухні запала мертва тиша. Галина стояла біля столу, серце калатало десь у горлі. Вона чекала, що зять, як завжди, промовчить, «ковтне» образу і піде далі працювати. Але цього разу його терпець дійсно урвався.
Олена з докором подивилася на матір.
– Ну що, мамо? Допилялася? Задоволена?
– А що я такого сказала? – затинаючись, промовила Галина, але в її голосі вже не було колишньої впевненості. – Я ж як краще хотіла… Для порядку…
Вона сіла на стілець, і раптом у її голові наче щось клацнуло. Вона уявила порожню, тиху двокімнатну квартиру. Більше ніхто не тупцюватиме в коридорі брудними черевиками.
Ніхто не розкидатиме рушники у ванній. У холодильнику завжди буде повний порядок, і сир лежатиме недоторканим дні поспіль… Тому що його просто не буде за що купити.
Попереду замаячила реальність: пенсія Петра, якої ледве вистачить на хліб та ліки, астрономічні рахунки за опалення та світло, які тепер доведеться платити самим, і порожнеча, яку нічим крити.
Замість гордості та перемоги Галина відчула лише холодний, липкий страх перед майбутнім, яке вона власноруч зруйнувала своїми ж доріканнями.
Валентина Довга
