— Галю, ти що, з глузду з’їхала — де мій колекційний звіробій і чому посеред мого саду стоїть цей пластмасовий гном із безглуздою посмішкою?! Ти називаєш це Версалем, а я називаю це екологічною катастрофою районного масштабу! Я три роки чекала на їжачків, а тепер тут може оселитися хіба що перевірка з архітектурного нагляду!
Моя мама, Галина Петрівна, — людина структури. У її світі не існує поняття «випадковість». Кожна спеція в її кухонній шафці стоїть за алфавітом, кожна шкарпетка мого тата згорнута в ідеальну равликоподібну фігуру, а її власна дача більше нагадує стерильну операційну, ніж сільськогосподарське угіддя. Якщо на її газоні з’являється кульбаба, мама розцінює це як особисту образу від Всесвіту і оголошує біологічну війну до повного винищення агресора.
Її рідна сестра, тітка Валя, — повна протилежність. Валя — це стихія. Вона художниця в душі, хоча все життя пропрацювала в бібліотеці. Її дача, розташована за три кілометри від маминої, — це справжні джунглі Амазонки в мініатюрі. Валя сповідує філософію «природного саду».
Вона вважає, що людина не має права втручатися в замисел природи. Тому на її ділянці бур’яни досягають зросту середньостатистичного баскетболіста, старий іржавий гамак поглинутий диким виноградом, а кропива дбайливо підв’язана, бо «вона так гарно цвіте дрібними білими зірочками».
Мама не могла на це дивитися без валідолу під язиком. Кожного разу, проїжджаючи повз паркан Валі, вона заплющувала очі й шепотіла: «Господи, дай мені сил не вийти з секатором просто зараз».
Минулої весни настав момент ікс. Тітка Валя, поскаржившись на «вигорання аури», вирішила на три дні поїхати в санаторій підлікувати нерви та попити мінеральної водички. Це була фатальна помилка. Щойно автобус із Валею зник за поворотом, мама зібрала «військову раду» на нашій кухні.
У «каральний загін» добровільно-примусово потрапили: мій тато (людина, яка мріяла про тиху риболовлю, але отримала в дружини генерала), мій чоловік Сергій (який досі не навчився казати тещі «ні») і я, як головний літописець та підношувач води.
— Слухайте уважно, — мама розстелила на столі план ділянки Валі, намальований від руки з точністю картографа НАТО. — У нас є 72 години. Ми зробимо там Версаль. Вона повернеться, побачить цей рай і нарешті зрозуміє, як має виглядати цивілізована людина. Вона заплаче від щастя, ось побачите!
— Галю, може не треба? — несміливо пискнув тато. — Валя ж казала, що в тих лопухах у неї гніздяться якісь рідкісні пташки…
— Лопухи — це не гніздо, це діагноз! — відрізала мама. — Сергію, бери бензокосу. Оленко, на тобі мішки для сміття. Батьку, ти на важкій техніці — корчуватимеш те неподобство під назвою «живопліт». Вперед, за естетику!
Коли ми прибули на об’єкт, масштаби катастрофи вразили навіть мене. Дача тітки Валі нагадувала декорації до фільму «Життя після людей». Будинок ледве проглядався крізь хащі.
— Мамо, це не сад, це заповідник! — вигукнув мій чоловік, дивлячись на кропиву, яка загрозливо гойдалася на вітрі.
— Це смітник! — гаркнула мама, вдягаючи гумові рукавички до ліктів. — Коси все! До самої землі!
Робота закипіла. Сергій, схожий на мисливця на чужих, з ревом бензокоси ввірвався в джунглі. Трава летіла на всі боки. Разом із «травою» під ніж пішли: дика м’ята (яку Валя збирала для чаю), величезні лопухи (які вона використовувала як парасольки від сонця) і — о жах! — кущі чистотілу, які, за словами Валі, «створювали правильний жовтий акцент».
Тато в цей час боровся зі «старими кострубатими кущами» біля самого входу. Він пітнів, лаявся, але під керівництвом мами вирвав їх із корінням за допомогою лебідки на машині.
— Дивись, Галю, якесь воно міцне було, — витер чоло тато.
Якби ми тоді знали, що ці «кострубаті кущі» — це рідкісна колекційна сортова калина «Bulldenezh», яку Валя виписувала за шалені гроші з голландського розплідника і чекала її цвітіння п’ять років… Але мама лише задоволено кивнула: «Правильно, розчищай простір для світла».
На другий день дільниця нагадувала випалену пустелю. Мама була задоволена. Тепер почався етап «нанесення краси».
Після завезли три вантажівки білої декоративної гальки. Чоловіки розрівнювали її граблями, поки ділянка не почала нагадувати дзен-сад, у якому випадково забули сапку.
— А тепер — акценти! — проголосила мама.
З багажника нашої машини почали з’являтися «шедеври» садового мистецтва. По-перше, цілий взвод гіпсових гномів. Їх було вісім. Один тримав ліхтарик, інший — вудку, третій просто ідіотськи посміхався, дивлячись у порожнечу. Мама розставила їх стратегічними групами. По-друге, пластиковий лелека, якого встромили прямо посеред гальки.
По центру колишнього Валиного «аптекарського городу» мама наказала спорудити альпійську гірку. Ми тягали каміння, обкладаючи його навколо пластикового тазика, який мав імітувати ставок.
— Мамо, а куди ми діли Валин старий паркан? — запитала я, дивлячись на іржаву сітку.
— Ми його оновимо! Сергію, діставай фарбу! Фарба виявилася кольору «отруйна фуксія». Мама вирішила, що на фоні сірих сусідських парканів це буде виглядати «сучасно і бадьоро». До вечора паркан сяяв так, що його, напевно, було видно з космосу.
Третього дня ми прибирали залишки «цивілізації». Мама власноруч виклала з кольорових камінців напис «WELCOME» біля хвіртки. Ми всі були виснажені, покусані комарами й сонячними опіками, але мама сяяла.
— Ось побачите, — повторювала вона, милуючись гномом з вудкою. — Валя зайде, впаде на коліна і скаже: «Галю, як я могла жити в тому хліві? Дякую, що врятувала мою душу!».
Коли під’їхав автобус, ми вишикувалися в шеренгу біля фуксієвого паркану, як почесна варта. Тітка Валя вийшла з автобуса з маленькою валізкою, в капелюшку, відпочила і задоволена. Вона підійшла до своєї хвіртки й… зупинилася.
Спочатку вона просто мовчала. Її обличчя стало білим, як та декоративна галька під її ногами. Валізка повільно вислизнула з рук і впала в пил.
— Валю! Сюрприз! — вигукнула мама, кидаючись назустріч. — Подивись, як ми тут усе причепурили! Більше ніяких гадюк у траві! Чистота! Галька! Гноми!
Тітка Валя не рухалася. Її погляд застиг на місці, де ще три дні тому росла її улюблена калина. Потім вона перевела очі на фуксієвий паркан. Потім на лелеку в тазику. Повітря навколо неї почало вібрувати від напруги.
— Галю… — голос Валі був тихим, але в ньому відчувався гуркіт наближення цунамі. — Що це?
— Це твій новий сад, люба! — мама все ще не відчувала небезпеки. — Ми все викорчували, все старе прибрали! Тепер тут порядок!
— Порядок?! — раптом закричала Валя так, що гном з ліхтариком, здавалося, здригнувся. — Ти називаєш цей пластиковий цвинтар порядком?! Де мій звіробій?! Де мій шавлій, який я вирощувала з насіння?! Де моя калина, на яку я молилася?!
— Валю, та то ж були якісь кострубаті кущі… — спробував втрутитися тато.
— Кострубаті кущі?! Це був сорт “Bulldenezh”! Ви вбили мою екосистему! Ви засипали камінням землю, яка дихала! — Валя схопила садового гнома за ковпак і з силою жбурнула його в пластиковий ставок. Почувся неприємний тріск. — Я три роки чекала, поки в моїй траві оселяться їжачки! Я зробила там заповідник для душі, а ви зробили тут приймальню стоматолога в провінційному містечку!
— Але ж тут чистенько! — мама вже почала ображатися. — Жодного бур’яну!
— Чистенько в морзі, Галю! — Валя впала на коліна прямо на гостру гальку і почала розгрібати її руками, намагаючись знайти хоча б корінець своєї калини. — А в мене був Сад! Живий! Справжній! Навіщо ти лізеш зі своїм секатором у мій всесвіт?!
Тітка Валя не розмовляла з мамою рівно шість місяців. Протягом усього літа Валя займалася реставрацією хаосу. Вона урочисто вивезла всю декоративну гальку на дорогу (сусід був щасливий, бо засипав нею ями). Паркан кольору фуксії вона перефарбувала в «глибокий моховий зелений» за одну ніч.
Мама довго плакала, називаючи сестру «невдячною дикункою», і клялася, що більше ніколи не підійде до її ділянки навіть на гарматний постріл.
Але найцікавіше сталося через рік. Валя знову виростила свої джунглі. Калина, на щастя, пустила новий пагін від залишку кореня — природа виявилася сильнішою за татову лебідку. І одного вечора, коли ми знову проїжджали повз, мама побачила Валю, яка сиділа в своєму старому гамаку серед лопухів і пила чай із м’яти, що знову захопила територію.
Мама подивилася на це, зітхнула і раптом сказала:
— Знаєш, Оленко… а лелеку вона все-таки залишила. Тільки в гніздо на даху переставила. Може, не все ми зробили неправильно?
Я промовчала. Бо зрозуміла головну мораль цієї садової баталії: твоє уявлення про «красиво» — це лише твоя суб’єктивна галюцинація. Для одного рай — це вистрижений газон, а для іншого — можливість почути шелест їжачка в бур’янах.
І найкраще, що ви можете зробити для своїх родичів — це залишити їхніх гномів і лопухів у спокої. Бо коли ви наносите «непрохане добро», ви не покращуєте світ — ви просто намагаєтеся зробити його зручним для себе, абсолютно ігноруючи душу того, кому цей світ належить.
Тітка Валя тепер щоразу, коли їде в санаторій, замикає хвіртку на три замки. Мама на це лише пирхає, але секатор більше з собою не бере. Хіба що для своїх власних троянд, які стоять струнко, і навіть не мріють про свободу лопухів.
