Світлана Павлівна, жінка шістдесяти п’яти років, із сивиною в акуратно зібраній зачісці, сиділа на лавці біля старого п’ятиповерхового будинку.
Її погляд був спрямований кудись удалину, туди, де за обрієм ховалося її минуле – спогади про молодість, про доньку Олену, яка вже давно жила за кордоном, і про самотні вечори, що ставали все довшими.
Біля неї, на тій же лавці, сиділа Галя – сусідка з другого поверху, молода, енергійна дівчина років двадцяти п’яти, із рудим волоссям і веселими іскорками в очах. Галя тримала в руках пакет із продуктами, які щойно купила для Світлани Павлівни.
– Світлано Павлівно, я вам сир узяла, той, що ви любите, м’який, – сказала Галя, посміхаючись. – І ще хліб, свіженький, прямо з пекарні. А то ви казали, що ваш учора зачерствів.
Світлана Павлівна повернула голову й подивилася на дівчину з теплотою.
– Галю, дитинко, що б я без тебе робила? Ти ж мені як рідна. Олена моя дзвонить раз на місяць, а ти щодня тут, то з продуктами, то з ліками. Я ж тобі, мабуть, уже набридла зі своїми проханнями?
Галя засміялася, махнувши рукою.
– Та що ви, Світлано Павлівно! Мені не важко. До магазину й так ходжу, а для вас пару кроків зайвих зробити – то не біда. Ось, до речі, ще й яблука взяла, зелені, як ви любите.
Світлана Павлівна зітхнула, її очі затуманилися.
– Олена колись теж мені яблука купувала. Маленька була, прибіжить із базару: «Мамо, тримай, я сама вибрала!» А тепер… У Канаді вона, зайнята. Робота, чоловік, діти. Каже: «Мамо, я дзвоню, коли можу.» А я ж не скаржуся, розумію. Але серце, Галю, воно ж тужить.
Галя поклала руку на плече старшої жінки.
– Світлано Павлівно, не треба так. Олена вас любить, просто в неї своє життя. А я тут, поруч. Якщо що, кричіть – я прибіжу!
Так почалася їхня історія, яка з часом перетворила сусідку Галю на когось ближчого, ніж рідна донька. Але щоб зрозуміти, як це сталося, треба повернутися на рік назад, коли Галя тільки-но переїхала в цей будинок.
Галя з’явилася в під’їзді восени, коли листя вже пожовтіло й падало на асфальт. Вона купила квартиру на другому поверсі, маленьку, але затишну.
Світлана Павлівна одразу звернула увагу на нову сусідку – не тому, що любила плітки, а тому, що Галя була як свіжий вітер у цьому старому будинку. Вона завжди посміхалася, віталася з усіма й навіть допомогла пані Марії з третього поверху донести сумки.
Одного вечора Світлана Павлівна поверталася з аптеки, тримаючи в руках пакет із ліками. І сходи до п’ятого поверху здавалися нескінченними.
На другому поверсі вона зупинилася, щоб перевести подих, і тут двері однієї з квартир відчинилися. Звідти визирнула Галя.
– Добрий вечір! Ой, Світлано Павлівно, ви чого така бліда? Давайте я вам допоможу, – сказала вона, вибігаючи на сходовий майданчик.
Світлана Павлівна спробувала заперечити.
– Та ні, Галю, я сама. Не хочу тебе турбувати.
– Які турботи? – засміялася Галя, забираючи пакет. – Я ж спортсменка, для мене це як розминка. Ходіть, я вас до квартири проведу.
Так вони познайомилися. Галя не тільки допомогла Світлані Павлівні піднятися, а й зайшла до неї на чай. Вони розговорилися, і Світлана Павлівна розповіла про своє життя: про покійного чоловіка, який був інженером, про доньку Олену, яка виїхала до Канади п’ять років тому, про свою самотність.
– Знаєте, Галю, я не скаржуся, – казала вона, тримаючи чашку з ромашковим чаєм. – Але інколи так хочеться, щоб хтось просто спитав:
«Мамо, як ти?» Олена дзвонить, але вона завжди поспішає. Каже: «Мамо, в мене нарада через десять хвилин, я передзвоню.» А потім тиждень тиші.
Галя слухала уважно, киваючи.
– Світлано Павлівно, я розумію. Мої батьки далеко, в селі. Я сама сюди приїхала, працювати. Теж сумую за ними. Але ви не одна, я ж тут! Якщо що, стукайте до мене, я завжди вдома після шостої.
З того дня Галя почала заходити до Світлани Павлівни. Спершу це були дрібниці: то хліб купить, то сміття винесе. Потім вона помітила, що в Світлани Павлівни закінчилися ліки, і сама сходила до аптеки.
– Галю, ти ж не зобов’язана, – казала Світлана Павлівна, коли дівчина принесла їй пігулки.
– А я й не через обов’язок, – відповідала Галя, посміхаючись. – Мені приємно. Ви мені як бабуся, яку я бачу не раз на рік, а щодня.
Минула зима, і стосунки між Світланою Павлівною та Галею міцніли. Одного разу, у січні, Світлана Павлівна захворіла. Галя дізналася про це від сусідки пані Марії.
– Галю, сходи до Павлівни, – сказала пані Марія, хитаючи головою. – Вона з ліжка не встає, а донька її за океаном, що вона зробить?
Галя не зволікала. Вона купила ліки, мед, лимони й постукала у двері.
– Світлано Павлівно, відкривайте, це я! – гукнула вона.
Світлана Павлівна, загорнута в стару ковдру, відчинила двері. Її обличчя було блідим, очі гарячкові.
– Галю, ти чого? Я ж казала, не ходи, заразишся, – слабким голосом промовила вона.
– Та яке там заразишся! – відмахнулася Галя. – Я здорова, як кінь. Ось, тримайте, я вам чай із медом заварю. І ліки треба пити, я з лікарем поговорила, він сказав, що вам потрібен спокій і жарознижувальне.
Того дня Галя залишилася до вечора. Вона приготувала курячий бульйон, поміряла Світлані Павлівні температуру й навіть почитала їй уривок із книги, яку знайшла на полиці – стару збірку оповідань.
– Галю, ти як ангел, – сказала Світлана Павлівна, коли температура трохи спала. – Я ж тобі ніхто, а ти он як піклуєшся.
– Не кажіть так, – заперечила Галя. – Ви мені не ніхто. Ви – моя Світлана Павлівна, найкраща сусідка в світі!
Того вечора Світлана Павлівна вперше подумала, що Галя їй ближча, ніж рідна донька. Олена зателефонувала через два дні, дізнавшись від сусідки про хворобу.
– Мамо, чому ти не сказала, що хворієш? – питала вона по телефону, її голос звучав із легким докором.
– Оленко, не хотіла тебе турбувати. У тебе ж свої клопоти, – відповіла Світлана Павлівна.
– Мамо, я б прилетіла! – сказала Олена, але обидві знали, що це не так просто.
Після того дзвінка Світлана Павлівна довго сиділа біля вікна, думаючи про доньку. Але коли Галя постукала у двері з новою порцією бульйону, її серце зігрілося.
Весна принесла нові випробування. У Світлани Павлівни зламався старий телевізор – її єдина розрада вечорами. Галя, дізнавшись про це, одразу взялася за справу.
– Світлано Павлівно, я знаю одного майстра, він усе полагодить, – сказала вона. – А якщо не вийде, я вам свій телевізор позичу.
– Галю, та куди ж ти свій? – заперечила Світлана Павлівна. – У тебе ж своя молодість, тобі серіали дивитися, а не старій віддавати.
– Серіали? – засміялася Галя. – Я їх на телефоні дивлюся. А вам телевізор потрібен, ви ж любите ті свої передачі про садівництво.
Майстер не зміг полагодити телевізор, тож Галя, не довго думаючи, замовила новий через інтернет. Коли його привезли, Світлана Павлівна мало не розплакалася.
– Галю, це ж дорого! Як я тобі віддам? – сказала вона, дивлячись на великий коробок.
– Та яке там дорого? – відмахнулася Галя. – Я бонус на роботі отримала, а вам радість. Ходіть, я вам покажу, як ним керувати!
Вони цілий вечір налаштовували телевізор, сміялися, коли Світлана Павлівна випадково увімкнула дитячий мультфільм замість новин.
– Ой, Галю, це ж не моє! – реготала вона. – Це тобі треба мультики дивитися, а не мені!
– Та які мультики? – сміялася Галя. – Я вже виросла. А от ви, Світлано Павлівно, ще мені фору дасте!
Літо було спекотним, і Світлана Павлівна дедалі частіше скаржилася на здоров’я. Вони ходити до лікаря стало важко. Галя, як завжди, узяла все в свої руки. Вона записала Світлану Павлівну, супроводжувала її на прийом і навіть домовилася про знижку на ліки.
– Галю, ти ж не моя донька, а так дбаєш, – сказала Світлана Павлівна, коли вони поверталися з поліклініки.
– А мені не треба бути донькою, щоб вас любити, – відповіла Галя, посміхаючись. – Ви мені рідна, і все.
Ті слова запали Світлані Павлівні в душу. Вона згадувала Олену, яка дзвонила все рідше. Останній раз донька обіцяла приїхати на Різдво, але Світлана Павлівна знала, що це лише слова. А Галя була тут, поруч, щодня.
Одного осіннього дня Галя запропонувала Світлані Павлівні поїхати до парку. «Треба вам свіжого повітря», – сказала вона.
Вони гуляли алеями, годували качок біля ставка, і Світлана Павлівна розповідала Галі про свою молодість.
– Знаєш, Галю, я колись мріяла бути вчителькою, – казала вона. – Але життя склалося інакше. Чоловік, донька, робота на заводі. А ти, Галю, ким мрієш бути?
Галя задумалася.
– Я, мабуть, хочу бути собою. Працюю дизайнеркою, люблю свою справу. Але головне – хочу, щоб поруч були люди, яких я люблю. Як ви, Світлано Павлівно.
Того дня Світлана Павлівна вперше сказала:
– Галю, ти мені рідніша за доньку.
Галя засміялася, але в очах блиснули сльози.
– Ну, Світлано Павлівно, ви мене до сліз доведете!
Минуло ще кілька місяців. Різдво наближалося, і Світлана Павлівна чекала дзвінка від Олени. Але донька написала лише коротке повідомлення:
«Мамо, не вийде приїхати, багато роботи. Люблю тебе.» Світлана Павлівна прочитала його й відклала телефон. Їй було боляче, але вона не здивувалася.
Натомість Галя влаштувала справжнє свято. Вона прикрасила квартиру Світлани Павлівни гірляндами, спекла різдвяний пиріг і навіть запросила сусідів.
– Світлано Павлівно, це вам! – сказала Галя, вручаючи маленьку коробочку. У ній був срібний кулон у формі серця.
– Галю, це ж занадто! – вигукнула Світлана Павлівна, обіймаючи дівчину.
– Нічого не занадто, – відповіла Галя. – Ви ж моя сім’я.
Того вечора, коли сусіди співали колядки, а Галя розливала чай, Світлана Павлівна відчула, що вперше за багато років не самотня. Галя стала її опорою, її радістю, її рідною душею.
– Знаєш, Галю, – сказала вона, коли гості розійшлися. – Я Олені вдячна за все, але ти… Ти мені як донька, яку я завжди хотіла.
Галя обняла її.
– А ви мені – як мама, Світлано Павлівно.
Так сусідська Галя стала ріднішою за рідну доньку, і їхня дружба тривала ще багато років, зігріваючи серця обох.
Валентина Довга
