Незрозуміло, чому Іра зірвалася. Був звичайний день: середа, кінець вересня. Старших дітей вона відвела до школи, молодшого здала виховательці Ніні Петрівні. Ця вихователька була її порятунком, тому що від двох попередніх дитячих садків довелося відмовитися: Ярик верещав несамовито, варто було йому побачити шафки з кольоровими картинками, навіть якщо йому виділяли шафку з людиною-павуком. Іра пробувала різне: умовляла, погрожувала, підкуповувала, дозволяла вдягати в садок костюм людини-павука. Не допомагало. Ярик, і вдома не надто слухняний, у дитячому садку починав репетувати так, що інші діти підхоплювали його виття, і тоді дитячий садок ставав схожим на зоопарк.
Із Ніною Петрівною вони познайомилися в магазині. Ярик був у костюмі людини-павука й ніяк не міг обрати, який кіндер йому мають купити. Ніна Петрівна підійшла, щось шепнула Ярикові на вухо. Той увесь зібрався, витягнувся в струнку й розповів їй віршика, якого вчив для Діда Мороза торік. Ніна Петрівна похвалила його й подарувала кіндер. На касі Ярик вчепився в її спідницю й не хотів відпускати.
— Вибачте, — пролепетала Іра. — Зазвичай він так не поводиться.
Ніна Петрівна усміхнулася мудро й розуміюче й спитала:
— Який садок відвідує молодий чоловік?
Іра зітхнула й зізналася, що ніякий. Так вони потрапили до Ніни Петрівни. Ні, Ярик і зараз влаштовував скандали, але вже не такі потужні. От і сьогодні він вивалявся в калюжі, засмучений, що не можна залізти на гірку, а Іра тільки вчора купила йому нову гарну курточку й так раділа цьому: враховуючи, що він був третім сином, зазвичай Ярику діставалися обноски братів.
Купання в калюжі було не першим емоційним струсом цього дня.
Старший Семен безтурботно повідомив за сніданком:
— Мамо, тебе викликають сьогодні до школи.
— І що ти знову накоїв?
— Нічого, — невинно округлив очі син. — Я просто сховався в шафі й вискочив на уроці, а вчителька злякалася, так що довелося скасувати урок. Не знаю, що з нею сталося, але вона не померла — я бачив її потім у коридорі.
Іра попросила чоловіка сходити до школи, вона втомилася відбиватися від учителів, адже старший син саме в нього був таким хуліганом.
— Ти ж знаєш, у мене робота, — роздратовано відповів чоловік.
— У мене б теж була, якби ти хоч іноді допомагав із дітьми!
— Та що нам твої копійки! Їх навіть на няню дітям не вистачить. І хто їх забиратиме?
Чоловік не вважав її роботу потрібною й важливою, подумаєш, музей якийсь! Якби то Лувр, а тут… Наче в них є Лувр — от перевіз би сім’ю в Париж, Іру б із руками й ногами туди взяли!
Вони посварилися, у середнього Андрія через це почався нервовий тик, а Іра стільки грошей витратила вже на лікарів, ліки та психологів, що навіть розплакалася від образи. Довелося вдавати, що з чоловіком помирилася, і пообіцяти старшому, що до школи прийде. Око в Андрія майже перестало сіпатися.
Засмучена таким невдалим ранком, Іра випадково сіла не на той автобус. Зрозуміла це пізно, коли він уже повернув у протилежний від студії йоги бік. Ну от, тепер вона точно спізниться на заняття! І навіщо тільки записалася на цю йогу: думала, що це допоможе їй розслабитися й знайти точку опори, а насправді Іра вічно почувалася старою, невмілою й товстою, до того ж часто спізнювалася, так що тренерка, висока й гнучка Світлана, попросила її одного разу:
— Ірино, хотіла вам порадити один тренінг, він допоможе вам керувати вашим життям, щоб усе робити вчасно.
Це слово «вчасно» боляче вразило Іру. Вона все життя намагалася все робити вчасно: вчасно навчилася в університеті, вчасно вийшла заміж і вчасно народила дітей. Тільки от щастя від цього свого правильного життя вона не відчувала.
— Ви виходите на вокзалі? — спитав чоловік у бежевому плащі, намагаючись протиснутися повз блакитний килимок для йоги, який Іра повісила собі на плече.
— Виходжу, — роздратовано відповіла вона, хоча на вокзал їй не було потрібно.
Іра просунулася до виходу, вирішивши, що на вулиці подумає, куди їхати далі: на заняття, щоб Світлана подивилася на неї осудливим поглядом, чи додому, щоб картати себе за втрачені гроші за оплачене заняття, слабоволля й неуважність.
Автобус до Києва стояв на виїзді й чекав на потрібний сигнал світлофора. Іра не знала, що з нею сталося: вона просто змахнула рукою, водій відчинив двері, вона пірнула всередину й спитала:
— У мене квитка немає, можна купити?
Виявилося, що можна. І навіть були вільні місця. Вона сіла біля вікна й заплющила очі. Подумаєш, з’їздить у Київ. Нічого страшного не станеться.
Так-то, звісно, нічого. Але їхати майже п’ять годин туди. А потім п’ять годин назад. І навіть якщо провернути це в один день, повернеться вона тільки до ночі…
Враховуючи, що допізна Іра збирала виріб для середнього Андрія на конкурс «Здрастуй, осінь!», а потім прасувала сорочки чоловікові та дітям, в автобусі вона швидко заснула. Прокинулася на під’їзді до столиці. Перевірила телефон: сів, вона забула його зарядити. Спочатку злякалася, як завжди лякалася, якщо розуміла, що діти не зможуть їй подзвонити, а потім навпаки зраділа: так навіть краще. Телефон сів, вона ні в чому не винна.
У Києві йшов дощ. Іра любила дощ і не засмутилася. Цілу годину блукала Подолом, звертаючи то на одну, то на іншу вулицю. Коли зовсім промокла, зайшла в кафе й замовила капучино й круасан, згадавши, що нічого сьогодні не їла.
У кафе було людно: хтось сидів із ноутбуком, хтось жадібно ковтав обід, велика компанія чоловіків зсунула два столики й голосно обговорювала робочі справи. Щастить, у них є робота. От чому так: чоловіки працюють, а жінки мають тягнути на собі побут? Мама завжди казала, що це правильно, і посперечатися б зараз із нею. Або просто поговорити.
От була б мама жива, вона б допомагала з хлопцями, і Іра вийшла на роботу. А свекруха прикривається своєю ногою, наче штучний суглоб зламається від однієї присутності внуків. Так би й сказала, що після п’ятьох синів утомилася й не хоче ні з ким няньчитися. Але ні, щоразу зітхає, як їй шкода, що не може погуляти з внуками, наче їй хто заважає.
У музеї вона втратила лік часу й отямилася тільки тоді, коли шлунок зажадав їжі: круасан не рахується, йому хотілося нормальної їжі. Іра згадала, як у минулий приїзд вони з Сашком і дітьми поїхали до Виставкового центру і гуляли там до самої ночі. І начебто там були неймовірно смачні бургери, можна їх поїсти. А потім вона вирішить, що робити далі.
В автобусі було шумно й тісно. Від голоду паморочилося в голові, а усвідомлення того, що вона всіх покинула, уперто пробивалося крізь броню, якою Іра прикривалася весь день. Що вона творить? Там, удома, чоловік і діти, який біс смикнув її їхати в цей Київ? Сашко, мабуть, з глузду там з’їжджає, а діти…
Вийшовши на потрібній зупинці, Іра вирішила, що зараз поїсть, попросить зарядити телефон, подзвонить чоловікові й усе пояснить. Треба тільки придумати, що криється під цим «усе».
У кафе Іра замовила найбільший бургер, але коли спробувала оплатити, зрозуміла, що гаманець пропав. Вона кілька разів перевірила сумку, одну кишеню, другу… Нічого. Невже витягли? Схоже, що так.
— Можна переказом, — послужливо підказав хлопець на касі. — Або к’юар-кодом.
Іра спробувала ввімкнути телефон, але він не вмикався.
— У вас немає зарядки для такого телефона?
Хлопець глянув і похитав головою.
— У мене айфон…
Щоб він не побачив її сліз, Іра вибачилася й покинула бургерну. Треба знайти зарядку, твердила вона собі, у когось же має бути така зарядка… Вона зайшла в одну кав’ярню, потім в іншу, але відповідної ні в кого не виявилося. Можна купити, але на що вона купить? Грошей же нема… Ну чому вона не вивчила номери чоловіка й синів, Сашко тисячу разів їй про це казав! Але Іра погано запам’ятовувала цифри, от вірші й пісні — це так, а цифри вічно плуталися в неї в голові.
Іра відчула неймовірну втому й пішла до набережної. Дощ припинився, ріка величаво темніла, місто сяяло. Раз за разом намагаючись увімкнути розряджений телефон, Іра не дивилася на всі боки, тому й не помітила дитину, яка бігла торпедою, так само не помічаючи нікого навколо. Зіткнення було неминучим: вони врізалися одне в одного, телефон вискочив із рук, зробив у повітрі сальто й плюхнувся у воду. Дитина заверещала, прямо як її Ярик, сердита жінка нагримала на Іру.
— Дивіться, куди йдете!
Іра хотіла сказати їй про телефон і про чоловіка з дітьми, але на очі наверталися сльози. Тому вона пробелькотіла вибачення й пішла далі. Сіла на мокру лавку, подалі від місця зіткнення. На іншому боці влаштувався хлопець: зелений ірокез, сережка у вусі, похмурий погляд. При падінні Іра, звісно, уся забруднилася, до того ж ударилася головою, і лоб пульсував так, що вона кілька разів перевірила: чи немає там подряпини?
Хлопець з ірокезом порився в рюкзаку й простягнув їй пачку вологих серветок.
— Дякую, — схлипнула Іра.
Вона витерла обличчя, очистила як могла куртку. Сльози, які вона так довго стримувала, прорвали греблю, і вона вже не могла зупинитися.
— Щось сталося? — спитав хлопець з ірокезом.
Наче й так незрозуміло!
— Сталося, — чомусь зі злістю відповіла Іра, хоча він ні в чому не був винен і взагалі намагався їй допомогти. — Вибач, просто це все…
І вона розповіла йому про свою дурну втечу, вкрадений гаманець, телефон, який спочатку розрядився, а потім взагалі впав у воду.
Хлопець вислухав її, дістав із гаманця кілька купюр і, глянувши на годинник, сказав:
— Ти ще встигнеш на електричку. До ночі будеш вдома.
Сльози миттю висохли. Іра повірити не могла, що все так просто вирішується.
— Залиш свій номер, я поверну гроші.
— Та не треба повертати. Але номер можу залишити, — підморгнув він.
Іра зовсім зніяковіла.
— Я заміжня, взагалі-то.
— Та я чув начебто.
Щоб змінити делікатну тему, Іра спитала:
— А як до вокзалу дістатися? Я точно встигну?
— Зараз таксі викличу, — сказав хлопець і дістав телефон.
Він провів її до таксі, сунувши папірець із криво написаним номером.
— Гроші повертати не треба. Але ти пиши, якщо що.
На прощання Іра зробила ще один незрозумілий вчинок: міцно обняла його. Сама здивувалася власній сміливості. Але телефон його зім’яла й кинула в таксі. Не вистачало ще писати всяким юнакам.
На поїзд вона встигла. По дорозі намагалася згадати номер телефону чоловіка або когось із синів, але розуміла, що не згадає. Нічого, зараз вона приїде й усе пояснить…
Коли Іра ввійшла в квартиру, там панувала тиша. Вона роззулася й навшпиньки пройшла на кухню, де горіло світло.
Чоловік спав, упустивши голову на складені руки. Поруч стояла порожня чарка. Костюм і сорочку він так і не переодягнув. Іра легенько торкнулася його за плече, він здригнувся, скинув злякане обличчя. Очі зі сну в нього були каламутні.
— Іро? Де ти була, я ледь з розуму не зійшов!
Іра сіла поруч і сказала:
— Не пам’ятаю.
— У сенсі не пам’ятаєш?
Вона торкнулася ґулі, що набрякала.
— У прямому. Отямилася на лавці. На лобі ґуля. Ось.
Погляд чоловіка прояснів. У ньому з’явилася тривога, і він оглянув Іру всю, з голови до ніг, наче шукав ще якісь ушкодження.
— Телефон украли? — здогадався він.
— Ага.
— Бідолашна моя…
Він обійняв Іру, і на мить у ній прокинулося почуття провини. Але тут же заснуло. Вона ж нічого не пам’ятає. Ні-чо-го.
— Любий…
— Так?
— Можна я все ж таки вийду на роботу?
— Видно, не так сильно тебе по голові вдарили, — усміхнувся він. — Не всю дур вибили, так?
— Ну Сашко!
— Та що Сашко. Я жартую. До лікаря сходимо завтра. Треба МРТ чи що там… Раптом у тебе струс. А потім іди на свою роботу. Я, до речі, поговорив з учителькою Семена. Вона вважає, що йому не вистачає чоловічого виховання.
— Ось!
— Скажи спасибі, що Семен мені зателефонував, що тебе нема. А то Ярик наш досі б сидів зі своєю Ніною Петрівною.
— Ти забрав його?
— Ні, здав у дитячий будинок!
— Я серйозно.
— Я теж… А взагалі, знаєш, це не так усе складно. У сенсі, я можу забирати його, якраз із роботи буду вчасно йти. Дедлайн мотивує.
— Так, значить, я вийду на роботу?
— Я ж уже сказав — так. Іро, я так злякався. Думав, що ти нас покинула.
Іра провела рукою по його вологому чолу, усміхнулася й сказала:
— Дурненький. Я люблю вас. Куди я вас покину…
Голова боліла, телефон, подарований чоловіком на день народження, було шкода. Але все одно це був чудовий день. І більше жодних провалів у пам’яті не буде.
