Верховина, з її величними горами та чистими потоками, завжди була ідеальним фоном для чистого кохання. Катя та Андрій мали бути ідеальною парою.
Катя — вчителька, дівчина тиха, але з твердим характером, зразкова господиня. Андрій — перспективний інженер-будівельник, балакучий, енергійний, душа компанії.
Вони зустрічалися п’ять років, і їхнє весілля, призначене на серпень, стало головною подією в їхньому маленькому містечку.
Весілля справляли з розмахом: три дні святкування, сотня гостей, гуцульські музики та столи, що ломилися від страв. Усе було ідеально: Андрій, у вишиванці, урочисто складав присягу, Катя у білосніжній вишиваній сукні сяяла від щастя.
Оксана — дружка нареченої, давня подруга Каті, яскрава блондинка, яка, як казали в селі, завжди трохи занадто любила Андрія.
Катя не надавала цьому значення: Андрій завжди був у центрі уваги, а Оксана просто така, гаряча.
Святкування тривало до глибокої ночі. Тости, танці, пісні. Андрій був піднесений, пив багато, постійно обіймав Катю, але водночас раз у раз перекидався жартами з Оксаною.
Близько другої ночі, коли більшість старших гостей уже роз’їхалася, а молодь перемістилася до веранди на “автопаті”, Катя відчула страшну втому.
Андрію, я вже не можу. Мені треба переодягнутися і хоч годинку поспати. Пішли разом, а молодь хай набувається.
Добре, ко́хана. Іди, відпочинь. Я зараз прийду.
Катя піднялася на другий поверх готелю, де був їхній “люкс для молодят”. Переодяглася у легкий халат і, не в силах навіть розібрати зачіску, провалилася у сон.
Через півгодини Катя прокинулася від різкого дзвінка мобільного телефону, який залишився на тумбі. Це була її мама. Катя взяла слухавку, намагаючись прогнати сон.
Мама (шепотом, але люто): Катю… доне́чко… Ти му́сиш зараз почу́ти мене. Ти не можеш цього проспа́ти.
Мамо, що сталося? Щось з бабцею?
Ні́! Це Андрій… і Оксана… Вони на кухні… за кладо́вкою…
Серце Каті стислося, як сухий листок. Вона одразу ж відчула холодний мороз, який не має нічого спільного з нічним повітрям. Вона не повірила. Її Андрій? У їхню шлюбну ніч? З її найкращою подругою?
Вона тихо спустилася сходами, боса. Музика грала, але вже не так голосно. Вона минула зали, і дійшла до чорного ходу, що вів до службової зони.
На кутку, біля входу до кладової, де зберігалися різні ящики, стояли три подруги Каті: її двоюрідна сестра Галя, Віра та Іванка. Вони дивилися в один бік. Коли Катя підійшла, Галя кинулася до неї, але Катя лише знаком зупинила її.
Катя (ледве чутно): Де вони?
Галя, не кажучи ні слова, лише вказала пальцем на напіввідчинені двері кладової. Зсередини долинало тихе сопіння та уривчасті звуки, які неможливо було сплутати з чимось іншим.
Холодна рішучість, якої Катя ніколи в собі не підозрювала, охопила її. Жодної сльозинки, жодного крику. Вона підійшла до дверей і штовхнула їх.
Світло від ліхтаря на стіні впало на картину… Андрій, її чоловік, її наречений, щойно одружений, стояв… в обіймах Оксани.
Обоє були розхристані, з очима, переповненими страхом та соромом.
Сором розітнув тишу, але він належав не Каті. Це була Віра, яка закричала на весь голос.
Андрій та Оксана застигли, як дві статуї.
Катя подивилася на Оксану.
Катя: Ви́йди.
Оксана, тремтячи, підхопила свою сукню і вибігла з кладової.
Катя залишилася з Андрієм. Він, нарешті, знайшов голос.
Андрій: Ка́тю… Ні́! Це не те… Це поми́лка! Про́сто…
Катя підійшла до нього близько. Вона була настільки спокійна, що її спокій був страшнішим за будь-яку лють.
Ти поми́лка, Андрію. Не те, що я побачила. Ти.
Вона зняла з безіменного пальця обручку — блискучу, щойно одягнену, — і кинула її йому в обличчя. Обручка дзвінко вдарилася об стіну і впала на бетонну підлогу.
Катя: Залиша́йся тут. З дружкою. Я їду.
Катя розвернулася і, не проливаючи жодної сльози, пішла. Її мати та подруги кинулися до неї, але вона лише відштовхнула їх.
Катя: Ні́кого! До мене́ не підходьте!
Вона швидко зайшла до “люкса”, зібрала лише свій паспорт, ключі та сумочку, навіть не переодягаючись із халата, і вибігла на вулицю. Гості, які прокинулися від галасу, дивилися на неї розгубленим поглядом.
Її батько, який єдиний зрозумів увесь масштаб цього випадку, швидко завів її в свою машину. Вони поїхали. Ніхто не зупиняв весілля. Воно просто пропало в ту саму мить.
Весь наступний день, неділю, Катя провела у кімнаті. Вона не їла, не говорила, лише дивилася в одну точку. Вона не відчувала смутку, лише пустоту і огиду. Усі п’ять років стосунків, обіцянки, мрії — все обернулося на брудний жарт за дверима кладової.
Андрій приїжджав, стукав, кричав, благав, але Катя не відчинила. Він залишив незліченну кількість повідомлень, але Катя їх не читала.
Настала ранкова година понеділка. В той час, коли більшість молодят повертаються з медового місяця, Катя одяглася, зателефонувала до свого адвоката (її батько про все подбав) і поїхала до РАЦСу (реєстраційний орган).
Адвокат вже чекав.
-Катерино Андріївно, Ви впевнені? Заміжжя тривало один день. Це… прецедент.
Катя: Впевнена. Я хочу розірвати шлюб та повернути своє дівоче прізвище. Якнайшвидше. І оформити позов про відшкодування всіх весільних витрат. Це була моральна шкода та публічна ганьба.
Катя написала заяву. Вона підписувала папери тим самим іменем, яке вчора в церкві пообіцяла змінити.
Коли вона виходила з РАЦСу, законна дружина вчорашнього нареченого вже була вільною жінкою (хоча шлюб зареєстровано, за українським законодавством процес розлучення вимагає часу, але позов був поданий миттєво).
Вона відчула не полегшення, а виснаження. Але головне — вона відчула, що зберегла свою гідність.
Про цю історію ще довго говорили у Верховині. Андрій втратив репутацію на роботі, дружбу. Оксана виїхала з міста. А Катя…
Катя повернулася до своєї школи. Коли її запитували, вона відповідала: “Шлюб? Я спробувала. Він тривав менше, ніж моє плаття було у хімчистці. На́ступного разу я буду мудрішою.”
Вона ніколи не пошкодувала про той понеділок, коли одна година в РАЦСі поставила крапку на п’яти роках брехні.
Минуло три роки з того весілля, яке стало найбільшою ганьбою в їхньому містечку. Катя нарешті віднайшла свій спокій. Вона повністю занурилася у роботу вчительки та громадську діяльність.
Вона більше не носила обручки, але на її обличчі знову з’явилася та тиха, внутрішня посмішка, яку вона втратила на той фатальний вікенд.
Андрій, навпаки, не зміг повернути життя на колишні рейки. Репутація у Верховині — це все. Він втратив великий будівельний проект, друзі відвернулися.
Він переїхав до Львова, намагаючись почати все спочатку, але тінь кладової завжди слідувала за ним.
Цього грудневого ранку Катя поверталася з району. Вона поїхала туди у справах школи. Дорога лежала через старий дерев’яний міст через річку Черемош.
Зимові Карпати стояли похмурі, але величні.
Катя зупинила машину, щоб розім’яти ноги і вдихнути морозного, чистого повітря. Вона вийшла на міст, де у весільний день вони мали фотосесію, і оперлася на поручні.
І тут вона побачила його.
Він стояв на іншому кінці мосту, теж сам, закутаний у старий вовняний шарф. Він змінився. Його колишня жвавість і зарозумілість зникли. Він був блідий, змарнілий, з глибокими тінями під очима. Це був Андрій.
Катя відчула, як її серце робить болісний стрибок, але одразу ж взяла себе в руки. Вона зібралася повернутися до машини, але Андрій, побачивши її, кинувся вперед.
Андрій зупинився за кілька кроків від неї. Вони стояли, розділені лише кількома дерев’яними дошками та прірвою минулого.
-Катю… Не йди́, прошу́. Я бачив тебе… я три роки не наважувався…
-Наві́що ти тут?
Її голос був нейтральний, як той холодний гірський вітер. Цей спокій збив Андрія з пантелику.
Я… приїхав подивитися на нашу річку. Ду́мав… може, полегшає.
Він опустив голову, стискаючи шапку в руках. З нього ніби зняли всю його зовнішню пихатість. Він був жалюгідний.
-Я му́шу це сказати. Ти три роки не відповідала… Я знав, що заслужив. Але я визнав. Я вчи́нив негідно. Я вчинив необдумано. Ни́ций бреху́н і зрадник.
Я перевернув твоє життя. Я зга́ньбив тебе перед усіма́. Я вбив твою віру в любов. Якби ти знала, як я каюся за ту о́дну чорну годину…
Тоді я був не при собі. Катю, але це не виправдання. Це було моє рішення. І я заплатив. Дуже дорого заплатив.
Він підвів очі на неї. В них не було вже ні благання про прощення, ні спроби виправдатися, лише тяжкий смуток.
Катя: Я почу́ла. Я бачу, що ти зміни́вся. Це добре. Я бажаю тобі, щоб ти знайшов мир. Я вже знайшла.
Вона зробила паузу, потім повільно промовила, підкреслюючи кожне слово:
Катя: Але… між нами́… немає більше нічо́го. І ніко́ли не буде. Про́сто живи́ далі.
Валентина Тодоренко
