Тетяна стояла на порозі своєї старої хати в маленькому селі на Полтавщині, дивлячись на горизонт, де сонце ледь сходило над полями.
Їй було тридцять п’ять, двоє дітей – син Андрійко, сім років, і донька Мар’янка, п’ять. Чоловік, Василь, вже два роки як пішов від неї, залишивши лише спогади про сварки.
“Ти, Тетяно, сама винна, що не тримаєш мене,” – казав він востаннє, хитаючись у дверях. “Я знайду кращу, а ти сиди з дітьми.”
Але Тетяна не сиділа склавши руки. Вона працювала на фермі, мила підлоги в школі, але грошей ледь вистачало на хліб і молоко.
Мати, пані Ганна, жила по сусідству і допомагала з онуками. “Доню, ти мусиш щось робити,” – казала вона щоранку, годуючи дітей кашею.
“Василь – гультяй, але ти ж молода. Поїдь на заробітки, як усі. В Італії платять добре, доглядальницями.”
Тетяна вагалася. “Мамо, а діти? Хто з ними сидітиме?” – запитувала вона, миючи посуд.
“Я сидітиму,” – відповідала Ганна твердо. “Я ж бабуся. Андрійко в школу ходить, Мар’янка в садок. Я впораюся. А ти надсилай гроші, купимо нову хату, одягнем дітей. Не марнуй життя тут, у бідності.”
Тетяна подумала тиждень. Спогади про колишнього свекруху, пані Марію, яка завжди її підтримувала, додавали сили.
“Тетянко, мій син – ледащо, а ти золото,” – казала Марія, коли Василь напивався оковитої. “Не шкодуй, що вийшла за нього, бо маєш чудових дітей.”
Нарешті Тетяна вирішила. “Добре, мамо, поїду,” – сказала вона одного вечора. “Знайду роботу в Італії, зароблю на все. Дякую, що з дітьми допоможеш.”
Ганна обійняла доньку. “Їдь, доню. Тільки пиши, дзвони. І гроші надсилай регулярно. Я ж не вічно житиму.”
Тетяна зібрала валізу: пару суконь, фото дітей, Біблію. Автобус до Києва, потім літак до Риму. “Боже, бережи мене,” – шепотіла вона в аеропорту.
В Італії Тетяну зустріла подруга з села, Оксана, яка вже три роки працювала доглядальницею. “Тетянко, вітаю! Тут не рай, але гроші є,” – сказала Оксана, обіймаючи її на вокзалі.
“Я знайшла тобі місце в пані Антонелли, старої італійки. Вона добра, але примхлива. Платить 800 євро на місяць, плюс їжа і житло.”
Тетяна кивнула. “Дякую, Оксано. Я впораюся. Головне – для дітей.”
Перші дні були важкими. Пані Антонелла, вісімдесят років, жила в маленькій квартирі в Мілані. “Тетяна, прибирай, готуй, міняй памперси,” – наказувала вона італійською, жестикулюючи. Тетяна вчила мову по ночах, з словником.
“Оксано, як ти витримуєш?” – запитувала Тетяна подругу по телефону ввечері.
“Звикнеш,” – відповідала Оксана. “Пам’ятай, чому ти тут. Надсилай гроші додому. Твоя мама чекає.”
Тетяна надіслала перші 300 євро. “Мамо, ось, на продукти і одяг для дітей,” – написала в повідомленні.
Ганна подзвонила. “Доню, дякую! Купила Андрійку куртку, Мар’янці – іграшку. Ти молодець. Продовжуй так.”
Але життя заробітчанки не було легким. Тетяна працювала з шостої ранку до десятої вечора.
“Тетяна, зроби каву,” – казала Антонелла. “Тетяна, помий вікна.” Іноді стара кричала: “Повільно! Швидше!”
Одного разу Тетяна заплакала в парку. “Боже, чому так важко?” – шепотіла вона. Зустріла там іншу українку, Наталю. “Не плач, сестро,” – сказала Наталя. “Всі ми так. Я доглядаю діда, він хворий . Каже: ‘Хто ти?’ щогодини.”
Вони подружилися. Вихідними гуляли Міланом.
Тетяна розповідала про дітей. “Андрійко малює, Мар’янка співає. Сумую за ними.”
“Я теж за сином,” – зітхнула Наталя. “Але гроші надсилаю. Мати каже: ‘Дякую, тепер живемо краще.'”
Місяці минали. Тетяна заробила на нову пральну машину для мами. “Мамо, ось 500 євро,” – надіслала.
Ганна: “Доню, ти наша рятівниця! Діти ростуть, Андрійко в школі відмінник.”
Але Василь, колишній чоловік, дізнався. Подзвонив: “Тетяно, ти в Італії? Надішли гроші, я ж батько дітей.”
“Василю, ти пішов, не дзвонив два роки,” – відрізала Тетяна. “Гроші – для дітей, не для твоїх пиятик.”
“Ти шкодуватимеш,” – погрожував він. “Я розповім усім, яка ти жадібна.”
Тетяна не зважала. Вона знайшла другу роботу – прибирала в сусідній квартирі по вихідних. “Пані Маріо, я швидко,” – казала вона італійцю.
“Браво, Тетяна!” – хвалив він. “Ти працьовита.”
За рік Тетяна заощадила 5000 євро. “Куплю хату,” – мріяла. Але сталася біда.
Одного дня пані Антонелла впала. “Допоможи!” – кричала вона. Тетяна викликала швидку. “Пані, тримайтеся,” – тримала за руку.
В лікарні сказали: перелом стегна. “Треба операція, 3000 євро,” – пояснив лікар.
Родина Антонелли не мала грошей. “Тетяна, позичила, ми повернемо,” – благала донька старої.
Тетяна вагалася, але серце не витримало. “Добре, ось мої заощадження,” – сказала вона.
Операція пройшла добре, але родина не повернула. “Почекай, немає грошей,” – казали.
Тетяна заплакала. “Оксано, що робити? Всі гроші віддала,” – скаржилася подрузі.
“Наївна ти,” – зітхнула Оксана. “Італійці обіцяють, але не завжди платять. Шукай іншу роботу.”
Тетяна знайшла місце в Римі, доглядальницею за дідом. “Тетяна, ти українка? Добре, люблю борщ,” – сказав дід.
Вона готувала українські страви. “Смачно!” – хвалив він.
Але здоров’я підвело. Тетяна захворіла, потім – ускладнення. “Лікарю, болить,” – скаржилася.
“600 євро,” – сказав лікар.
Гроші танули. Надсилала додому по 100-200 євро. “Мамо, вибач, мало,” – писала.
Ганна сердилася. “Доню, ти обіцяла більше! Я сиджу з онуками, варю, перу, а ти що? Гуляєш там?”
“Мамо, я працюю! Важко,” – виправдовувалася Тетяна.
“Всі заробітчани надсилають тисячі. А ти – копійки. Марно я з дітьми сиджу,” – бурчала Ганна.
Тетяна терпіла. Зустріла чоловіка, італійця Джованні. “Ти красива,” – сказав він у кафе.
“Дякую, але я з дітьми,” – відповіла вона.
Вони зустрічалися. “Тетяна, лишись тут,” – пропонував він.
“Ні, додому, до дітей,” – відмовляла.
Але Джованні позичив гроші. “Ось 1000 євро, на квиток,” – сказав.
Ні, на лікування. Тетяна захворіла сильніше –. ” В лікарні 1500 євро,” – сказали.
Джованні допоміг. “Я люблю тебе,” – зізнався.
Але Тетяна: “Дякую, але серце – в Україні.”
Через два роки вона вирішила повернутися. Грошей майже не лишилося – 500 євро. “Додому,” – подумала.
Літак приземлився в Києві. Автобус до села. Тетяна з валізою, подарунками для дітей – іграшками, шоколадом.
“Діти!” – вигукнула, вбігаючи до хати матері.
Андрійко і Мар’янка кинулися. “Мамо! Ти повернулася!” – кричали.
“Мої золоті!” – обіймала Тетяна.
Але Ганна стояла осторонь, хмура. “Ну, доню, приїхала. Де гроші? Скільки привезла?”
Тетяна зніяковіла. “Мамо, ось 500 євро. І подарунки.”
Ганна скривилася. “500? За два роки? Ти жартуєш? Я марно просиділа з онуками! Варила, прала, водила в школу, а ти – нічого! Ніякої подяки!”
“Мамо, я надсилала! 2000 євро за весь час,” – заперечила Тетяна.
“Копійки! Сусідка Олена з Польщі привезла 10 тисяч! Купила машину. А ти? Гуляла з італійцями?” – кричала Ганна.
“Мамо, я працювала! Хворіла, позичила гроші на лікування старої,” – плакала Тетяна.
“Не бреши! Ти мене обманула. Йди геть! Не прийму тебе на поріг. Забирай дітей і йди до свого Василя, гультяя!” – виштовхувала Ганна.
Діти плакали. “Бабусю, не кричи!” – просив Андрійко.
“Мовчи! Твоя мати – невдаха,” – відрізала Ганна.
Тетяна вийшла надвір, з валізою і дітьми. “Куди нам?” – шепотіла.
Згадала свекруху. Пані Марія жила в сусідньому селі. “Поїдемо до бабусі Марії,” – сказала дітям.
Автобусом доїхали. Постукала в двері. “Маріє, це Тетяна!”
Двері відчинилися. “Тетянко! Доню моя! Заходь!” – обійняла Марія. “А онучки! Які великі!”
“Маріє, можна в вас прихисток? Мати не прийняла,” – заплакала Тетяна.
“Звичайно! Ти ж як донька мені. Мій Василь – ледащо і гультяй, а ти – золото. Розповідай,” – запросила за стіл.
Тетяна розповіла все. “Я старалася, але не заробила. Мати сказала – марно сиділа з онуками.”
Марія зітхнула. “Ганно, не розуміє. Гроші – не головне. Ти жива повернулася, з дітьми. А мій син? П’є, не працює. ‘Мамо, дай грошей,’ – каже щотижня. Я йому: ‘Іди працюй, ледащо!’ А ти – працьовита. Залишайся в мене. Маю кімнату вільну.”
“Дякую, Маріє,” – обійняла Тетяна.
Дні минали. Тетяна знайшла роботу в селі – швачкою. “Маріє, дякую за прихисток,” – казала щовечора.
“Не дякуй, доню. Ти мені як рідна,” – відповідала Марія. “Пам’ятаєш, як ти за Василем вийшла? Я казала: ‘Він гультяй.’ Але ти любила.”
“Так, любила. Але тепер – ні,” – зітхала Тетяна.
Василь дізнався, прийшов. “Тетяно, повернися. Я змінився,” – брехав.
“Ні, Василю. Ти ледащо,” – сказала Тетяна.
Марія вигнала: “Геть, сину! Не чіпай її.”
Діти росли щасливими. “Бабусю Маріє, розкажи казку,” – просила Мар’янка.
“Добре, онучко,” – розповідала Марія.
Ганна з часом подзвонила. “Доню, вибач. Я була зла,” – сказала.
“Мамо, ти образила,” – відповіла Тетяна. “Але приходь до онуків.”
Вони помирилися, але Тетяна залишилася в Марії. “Тут мій дім,” – казала.
Віра Лісова
