Сонце тільки-но почало виповзати з-за горизонту, а подвір’я покійної баби Галі вже нагадувало вулик, у який хтось кинув петарду.
Спадкоємців було троє: Марія, яка приїхала з міста в білих кросівках, Петро, який уже встиг виставити на продаж стару «Ладу» в думках, і Ганна — наймолодша, що все життя прожила через хату від баби.
— Я кажу, хату треба валити! — вигукнув Петро, витираючи спітніле чоло. — Тут сотки дорогі. Продамо ділянку забудовникам, гроші на три частини — і розійшлися як люди.
Ганна сплеснула руками так, що кури на сусідньому городі злетіли на тин.
— Як люди? Петро, ти совість у місті в ломбард здав? Баба ще вчора в цій хаті чай пила, а ти вже екскаватор кличеш? Я тут кожен кущик поливала, поки ви по морях їздили!
— Ганно, не починай цей плач Ярославни, — втрутилася Марія, обережно обходячи калюжу. — Ми всі любили бабусю. Але давай об’єктивно: стіни в грибку, дах тече, а піч займає пів кімнати.
Це не нерухомість, це тягар. Мені треба доньку в університет збирати, а не за саманні стіни триматися.
— Тягар? — Ганна підійшла впритул до сестри. — А як ти малу сюди на все літо сплавляла, то хата була «екологічним раєм»?
Як варення сумками вивозили, то дах не заважав?
— Слухайте сюди! — перебив Петро. — Є заповіт. Баба написала: «Все порівну». От я і ділю. Мені — гараж і літня кухня, вам — усе інше. Але оскільки гараж цегляний, то я забираю ще й мотоблок.
— Який мотоблок?! — в один голос крикнули сестри.
— Той, що в сараї! — гаркнув Петро. — Я його бабі купував!
— Ти його купив за бабині «гробові», не бреши людям в очі! — Ганна вхопилася за держак лопати, що стояв поруч. — Мотоблок лишається тут. Я ним город буду орати, бо ви ж пальцем об палець не вдарите.
— Орати? — Марія іронічно підняла брову. — Ганнусю, ми цей город засіємо газоном. Я вже домовилася з ландшафтним дизайнером. Будемо тут на вихідні приїжджати, барбекю смажити.
— Барбекю вона буде смажити… — Ганна аж задихнулася від обурення. — На бабиних грядках? Де сортова цибуля? Де малина, що з Полтави везли? Ви тут і тижня не висидите, вас комарі з’їдять, бо ви ж «міські», вам кондиціонер подавай!
— Ганно, заспокойся, — примирливо сказав Петро, хоча очі його бігали по даху хати, рахуючи шифер. — Ми просто хочемо як краще. Хата розвалиться через рік. Давай так: я забираю будматеріали, Марія забирає старі меблі — вони зараз в моді, «ретро» називаються — а тобі лишаємо город. Тільки за город доплатиш нам різницю.
— Доплатити? — Ганна розсміялася так голосно, що сусідка визирнула через паркан. — За землю, яку я десять років сапала, поки ви в офісах протирали п’яті точки? Знаєте що, «спадкоємці»? А баба знала, що ви приїдете ділити. Вона мені за тиждень до сказала: «Ганю, ключі під порогом не лишай, бо розтягнуть хату по цеглині».
— Ах, от ти як заспівала! — Марія почервоніла. — Мабуть, ти і срібні ложки вже під подушку сховала? І де бабина скриня з вишиванками? Це сімейна реліквія!
— Вишиванки тобі треба? — Ганна забігла в хату і винесла оберемок старого полотна. — Бери! Тільки ти ж їх не вдягнеш, ти їх на аукціоні продаси! А я в них у церкву ходжу!
— Ти з нас монстрів не роби! — вигукнув Петро. — Ми маємо право! По закону!
— По закону? — Ганна випрямилася. — Тоді слухайте закон. Хата оформлена на мене ще п’ять років тому за договором довічного утримання. Баба боялася, що ви її в дім пристарілих здасте, як тільки вона зляже.
На подвір’ї запала мертва тиша. Тільки стара грушка тихо скрипнула гілкою, ніби погоджуючись.
— Як це… на тебе? — прошепотіла Марія. — А заповіт?
— А заповіт баба написала для вас, — Ганна спокійно поклала вишиванки на лаву. — Щоб ви хоч на похорон приїхали і на поминки залишилися. Щоб востаннє всі разом за столом посиділи, нехай і сварячись. Вона вас чекала кожен день.
Петро сів на поріг і закурив. Марія почала нервово крутити перстень на пальці. Сонце вже піднялося високо, освітивши стару, але ще міцну хату.
— То що, — тихо спитав Петро, — чаю хоч наллєш, «власнице»?
Ганна зітхнула, витираючи очі краєм хустки. — Наллю. І пиріжки в печі є. Тільки кросівки зніми, Маріє, бо я вчора підлогу мила.
Сцена за столом — це завжди найвищий градус сільської драми, бо саме над тарілкою з борщем випливають найдавніші образи, які роками маринувалися в пам’яті.
Вечеря на попелищі амбіцій
У хаті пахло сухою м’ятою та свіжим хлібом — запахом, який неможливо вивітрити навіть десятиліттями. Петро, Марія та Ганна сіли за стіл, накритий старою клейонкою з намальованими соняшниками.
По центру стояла велика миска з пиріжками, але ніхто не поспішав їх брати.
— Ну, що мовчите? — першою не витримала Ганна, розливаючи чай у три різні горнятка. — Пийте, не отруєно.
Петро взяв пиріжок, розламав його, але їсти не став. Почав нервово витрушувати мак на стіл.
— Ти, Ганю, звісно, нас обставила, — глухо сказав він. — Договір утримання… Це ж треба було так тихо все зробити. Ми для тебе тепер хто? Гості з міста на один вечір?
— А ким ви були останні п’ять років? — Ганна сіла навпроти, склавши руки. — Петро, ти коли останній раз дах тут латав? Коли баба просила шифер перекрити, ти що сказав? «У мене тендер, у мене об’єкт, найми когось». А за які гроші вона мала наймати?
— У мене дійсно був тендер! — вигукнув Петро, вдаривши долонею по столу так, що чашки підстрибнули. — Я гроші заробляв! Я бабі на ліки присилав!
— Присилав… — Марія іронічно примружилася. — Раз на пів року по п’ятсот гривень? Не сміши мої підбори, Петре. Я хоч постільну білизну нову купила і сервіз цей, з якого ти зараз п’єш!
Ганна раптом гірко засміялася: — Сервіз? Маріє, подивися на нього. Ти його привезла, бо в нього цукорниця була надбита і тобі соромно було його в місті тримати!
Баба його в сервант поставила і пил витирала, як із кришталю, бо це ж «Марійка подарувала». А сама спала на тій білизні, що ти віддала, — вона ж синтетична, парка, баба на ній пріла, як у теплиці, але мовчала, щоб тебе не образити!
Марія різко відставила чашку. Її обличчя пішло плямами. — Я давала те, що могла! У мене життя в місті — це не ваші грядки. Комуналка, бензин, репетитори… Ви тут у селі живете і не розумієте, як кожна копійка дається!
— Не розуміємо? — Ганна подалася вперед. — А ти знаєш, як це — взимку о п’ятій ранку вставати, щоб піч розпалити, бо в баби ноги крутить і вона встати не може? Ти знаєш, як це — корову доїти, коли пальці від холоду не слухаються, щоб бабі свіжого молока до каші дати? Ви приїжджали сюди як на курорт: «Ой, яке повітря! Ой, які яблучка! Насип нам, Ганю, із собою яєчок домашніх, бо в магазині одна хімія». А хто ці яєчка з-під курей діставав, поки ви на гойдалці гойдалися?
— То ти тепер нас виганяєш? — прищулився Петро. — Ти власниця, ти й господарюй?
— Рідні — це не тільки в паспорті прізвище однакові, — тихо відповіла Ганна. — Це коли болить за цю хату. Петро, ти ж хотів її знести. Ти хотів зруйнувати те, що дід власними руками будував. Кожну цеглину він обмивав потом. А ти приїхав з екскаватором у голові. Як у тебе язик повернувся?
— Та тому що вона стара! — зірвався Петро. — Вона смердить старістю! Я хотів як краще для всіх!
— Вона не старістю смердить, вона пам’яттю дихає! — крикнула Ганна. — Тут наш пуп заритий! Тут на одвірку досі є насічки, як ми росли. Подивися, Петре, ось твоя, де ти в третій клас пішов. Ти і її хотів у будівельне сміття вивезти?
Марія раптом закрила обличчя руками і тихо заскімлила. — Досить… Прошу вас, досить. Я просто хотіла, щоб усе було просто. Без цих боргів, без цих зобов’язань. Я дивлюся на ці штори і мені хочеться плакати, бо вони такі самі, як були двадцять років тому. Це лякає.
— Це не лякає, Маріє. Це тримає, — Ганна підійшла до сестри і важко поклала руку їй на плече. — Баба не для того мене власницею зробила, щоб я вас вигнала. А для того, щоб ви мали куди повернутися. Бо якби ви її продали, то куди б ти приїхала, коли тобі в місті зовсім важко стане? До забудовника в офіс?
Петро відвернувся до вікна, розглядаючи темний сад. — І що тепер? Будеш нас пускати тільки за розкладом?
Ганна зітхнула і поставила на стіл стару банку з медом. — Буду пускати, коли приїдете працювати. Петро, завтра зранку паркан підлатаєш — він на чесному слові тримається. А ти, Маріє, тюль перепереш і вікна помиєш. А тоді будемо і м’ясо смажити, і чай пити. Але хата стоятиме. Це моє останнє слово.
Петро мовчки взяв пиріжок і цього разу відкусив великий шматок. — Мак сухуватий, — буркнув він, але в очах уже не було тієї холодної злості. — Треба було більше олії додавати.
— Наступного разу сам розтиратимеш у макітрі, — відрізала Ганна, але в її голосі вперше за день почулося тепле, ледь помітне тремтіння.
Віра Лісова
