Ганні Степанівні виповнилося п’ятдесят дев’ять, і тридцять із них вона провела в позі літери «Г». Її дачда під Фастовом була не місцем відпочинку, а площею щоденного подвигу, який ніхто не просив здійснювати. П’ятнадцять соток чорнозему, щороку засаджені картоплею, помідорами, огірками та «синіми», були її особистим обов’язком. Її служінням родині.
— Мамо, ну навіщо тобі стільки? — як годиться щовесни запитувала донька Олена, приїжджаючи на вихідні, щоб позасмагати. — Ми все купимо в супермаркеті. Пожалій спину!
Але, турботливі на словах донька та зять влітку залюбки завантажували повний багажник свого авто припасами. Ще.й бурчали, коли виявлялося, що ранніх огірків мало, а молода картопля вже закінчилася.
— Своє — воно без хімії, — звично відказувала Ганна, витираючи піт з чола брудною тильною стороною долоні. — І безкоштовно! Гроші ж не на деревах ростуть. Вам же взимку баночку огірочків дай, картопельки мішок підкинь — не відмовляєтесь!
Але цього року щось зламалося. Можливо, це був хребет, який після висадки трьохсот кущів томатів відмовився розгинатися цілу добу. А можливо — черговий рахунок за електрику в дачному кооперативі та ціна на добрива, які підскочили так, ніби їх робили з золотого пилу.
Ганна Степанівна сіла на стару лаву під яблунею, дістала окуляри та свій «господарський зошит», де вона зазвичай записувала дати посадки та сорти. Але цього разу вона вирішила зробити те, чого ніколи не робила за тридцять років. Вона вирішила порахувати «безкоштовні» овочі.
— Так, — пробурмотіла вона, виводячи цифри. — Насіння, розсада, добрива, отрута від жука. Оренда трактора, щоб зорати. Вода за лічильником для поливу. Електричка щовихідних туди-сюди…
Коли Ганна Степанівна підбила проміжний підсумок витрат на червень, її рука з олівцем завмерла. Сума вже перевалила за вартість кількох сіток добірної картоплі та ящиків помідорів на ринку. А попереду був липень із палючим сонцем і серпень із закрутками.
— А тепер найцікавіше, — сказала вона сама собі. — Скільки коштує моя година? Якщо я піду мити під’їзди, мені заплатять сто гривень за годину. На городі я проводжу мінімум десять годин на тиждень. Сорок годин на місяць. Чотири тисячі гривень моєї праці. За літо — шістнадцять тисяч.
Ганна Степанівна подивилася на свої руки — зашкарублі, з темною землею під нігтями, яку не брав жоден лимон. Вона згадала, як минулого тижня Олена приїхала, забрала п’ять пучків ранньої редиски, кинула їх у багажник нової машини і забула там на три дні. Редиска згнила, а Ганна три дні через неї не могла розігнути поперек.
Вона закрила зошит. В її очах з’явився холодний, тверезий розрахунок.
— Безкоштовно, кажеш? — Ганна глянула на рівні рядки картоплі. — Ну, подивимось.
Тієї ж суботи на дачу приїхала вся сім’я: Олена з чоловіком та син Сергій з невісткою. Вони вже звично чекали на «продовольчий пайок»: свіжу зелень, першу полуницю та сумки з домашніми яйцями, які мати купувала у сусідки спеціально для них.
— Мам, ми сьогодні до вечора, треба ще на шашлики встигнути, — весело гукнув Сергій, виходячи з машини. — Давай, що там у нас поспіло? Насипай у багажник.
Ганна Степанівна вийшла на ганок. Вона була не у старому халаті, а в чистому сарафані. На столі під яблунею не стояло відер з полуницею. Там лежав її зошит та калькулятор.
— Насипай, кажеш? — Ганна підійшла до столу. — Сідайте, діти. Будемо проводити аудит нашого агрохолдингу «Безкоштовна Дача».
— Мам, ти чого? Який аудит? — Олена здивовано перезирнулася з чоловіком.
— Математичний. Ось дивіться: витрати на цей врожай склали сім тисяч гривень живими грошима. Плюс моїх шістсот годин праці за сезон. По середньому тарифу прибиральниці — це шістдесят тисяч гривень. Разом — шістдесят сім тисяч. Я порахувала ринкову вартість усього, що ви забираєте за сезон — картопля, банки, овочі. Виходить максимум на вісім тисяч.
— Мам, ну це ж своє! Воно ж рідне! — почав був Сергій.
— Рідне, синку, — це коли воно маму не вбиває. А цей город мене вбиває. Тому з сьогоднішнього дня правила змінюються. Хочете «свого»? Оренда сотки — тисяча гривень на місяць. Робота на ній — вашими руками. Насіння — ваше. Поливаєте самі. А якщо хочете, щоб я це робила — ось мій прейскурант. Година моєї праці — сто гривень. Викопати відро картоплі — п’ятдесят. Помити — ще десять.
Діти замовкли. Ігор, зять, спробував пожартувати: — Мамо, ви що, бізнесвумен стали на старості літ?
— Ні, Ігоре. Я просто навчилася рахувати те, що ви звикли вважати безкоштовним — моє життя.
Реакція сім’ї була передбачуваною. Олена образилася: «Мамо, ти як чужа! Ми ж до тебе по-людськи, а ти нам чеки виставляєш!». Сергій просто поїхав, заявивши, що простіше в магазині все купити, ніж «цей цирк терпіти».
Ганна Степанівна залишилася одна. Вона зайшла в будиночок, де пахло м’ятою і старою деревиною. Вперше за тридцять років їй не треба було бігти з відрами до огірків, бо «сонце сідає, треба полити». Вона налила собі чаю, сіла на веранді і… просто дивилася на захід сонця. Це було так дивно — бачити сонце не через призму бур’яну, а просто як небесне світило.
Минуло два тижні. Дача почала заростати. Трава в міжряддях піднялася, помідори без пасинкування перетворилися на дикі джунглі. Сусідки по дачі шипіли в спину: «Степанівна зовсім здала, город закинула, сором на все товариство!».
Але Ганні було байдуже. Вона записалася на курс масажу у Фастові — гроші, зекономлені на добривах та насінні на наступний сезон, якраз покрили курс. Її спина почала згадувати, що вона може бути прямою.
Одного вівторка, коли Ганна сиділа в шезлонгу (вона купила його замість нової тяпки), на дачу приїхала Олена. Одна. Без чоловіка. Вона зайшла на ділянку і зупинилася, дивлячись на бур’яни.
— Мам… ти справді не будеш це все збирати? Воно ж пропаде.
— Пропаде, Оленко. Бо ціна цього збору — моє серце. Я вчора ходила до лікаря, він сказав, що в мене тиск нарешті в нормі. Знаєш чому? Бо я перестала бути тягловим конем.
Олена сіла поруч на траву. Вона вперше уважно подивилася на матір. Ганна виглядала інакше. Зник цей вічний вираз обличчя «я винна всьому світу», зник цей запах поту і землі.
— Знаєш, мам… ми в неділю купили помідори на ринку. Ігор бурчав, що «не мамині». А я подумала… ти ж їх нам сумками тягла, а ми навіть не завжди їх з холодильника діставали. Викидали половину.
Ганна Степанівна мовчала. Вона не хотіла дорікати. Вона хотіла, щоб вони зрозуміли математику любові.
— Я провела свій аудит, Олено. І виявилося, що я найбагатша жінка в цьому кооперативі. У мене звільнилося шістсот годин життя на рік. Я нарешті прочитала книгу, яку купила п’ять років тому. Я вивчила всі трави в лісі поруч.
— А картопля? — тихо спитала Олена.
— А картоплю ми купимо разом. Восени. Завантажимо в машину Сергія, привеземо до мене в погріб, а частину — вам. Тільки купимо її за гроші, а не за моє здоров’я. Так вийде дешевше всім нам.
Сергій приїхав через місяць. Він мовчки взяв косу і викосив усю траву між грядками. Не для того, щоб щось посадити, а просто щоб було гарно. Він не просив лотків з їжею. Він привіз мамі новий чайник і великий торт.
— Мам, я тут подумав… — сказав він, розливаючи чай. — Давай наступного року на місці картоплі посіємо просто газон. Поставимо гойдалку, мангал. Будемо приїжджати просто до тебе. Не до городу, а до тебе.
Ганна Степанівна посміхнулася. Вона дістала свій зошит і вирвала з нього сторінки з розрахунками.
— Газон — це гарна інвестиція, Сергію. Прибуток від нього — ваш сміх і мій спокій. Це єдиний врожай, заради якого варто тримати цю землю.
Того вечора Ганна Степанівна вперше за тридцять років не везла в електричці важкі сумки, від яких відривалися руки. Вона їхала додому легкою ходою, з маленькою сумочкою, в якій лежала лише книга та квиток на концерт. Вона зрозуміла головну істину прагматичного життя: найдорожча річ у світі — це те, що ти робиш «безкоштовно» для тих, хто цього не помічає.
Урок від Ганни Степанівни: Ніколи не бійтеся рахувати ціну своєї праці, навіть якщо вона «родинна». Любов не вимірюється кількістю закритих банок огірків. Якщо ваша допомога близьким перетворює вас на виснажений ресурс — це не допомога, це самогубство. Справжній спадок, який ви можете залишити дітям — це не льох з картоплею, а щаслива, здорова і жива мати, яка знає собі ціну.
