— Ганно Іванівно, — голос Вікторії розрізав тишу, наче гострий ніж — масло. — Ми з Максимом обговорили це. Знімати квартиру в центрі зараз невиправдано дорого. Ці гроші краще вкладати у виплату моєї машини. Тому ми вирішили, що з наступного понеділка переїжджаємо до вас. У вас же дві кімнати, а ви одна. Це нелогічно.
Ганна Іванівна, вчителька математики з сорокарічним стажем, чия спина завжди залишалася ідеально рівною навіть після перевірки сотні контрольних робіт за ніч, сиділа на своїй кухні. Кухня була невеликою, але кожна річ тут мала своє законне, вивірене роками місце. Світло від старої люстри з кришталевими підвісками м’яко падало на скатертину, яку вона вишивала ще в молодості.
Навпроти неї сидів її син Максим. Він уникав погляду матері, зосереджено вивчаючи малюнок на тарілці. Поруч із ним, гордо випрямившись, сиділа Вікторія — його дружина вже три роки. Вікторія була молодшою за Максима на вісім років і мала тверде переконання, що світ створений для того, щоб забезпечувати їй комфорт.
Ганна Іванівна повільно відклала виделку. У її голові миттєво спрацював вчительський алгоритм: дано — двоє молодих людей з непомірними апетитами; знайти — спосіб зберегти нервову систему та територію.
— Віко, — спокійно сказала Ганна Іванівна, — логіка – це наука про закони мислення. І за моєю логікою, у цій квартирі мені якраз вистачає місця для моїх книжок, мого спокою і мого способу життя. Ви з Максимом дорослі люди.
— Мамо, ну не починай, — втрутився Максим, нарешті піднявши очі. — Це ж тимчасово. Поки ми не закриємо кредит Віки. Ну що тобі варто? Ми будемо допомагати.
— Допомагати? — Ганна Іванівна ледь помітно посміхнулася. — Як саме? Ти, Максиме, працюєш до дев’ятої вечора. Віка працює «блогером», як я розумію, що означає фотографування сніданків до обіду. Хто буде прибирати, готувати і платити за комунальні послуги, які з вашим приходом зростуть удвічі?
— Ой, Ганно Іванівно, не будьте такою дріб’язковою! — Вікторія відкинула пасмо волосся. — Ми ж родина. До того ж, я планую зробити тут невеликий редизайн. Ці старі серванти і штори з минулого століття… вони пригнічують мою енергію. Я вже пригледіла нові меблі в скандинавському стилі.
Ганна Іванівна відчула, як усередині неї прокидається «директор школи». Вона зрозуміла: якщо вона зараз просто скаже «ні», вони почнуть маніпулювати здоров’ям, почуттям провини та «старістю». Тут потрібен був інший підхід. Педагогічний.
— Гаразд, — неочікувано для них погодилася вона. — Переїжджайте. Але ми підпишемо родинний регламент. Як у гуртожитку. Ви ж жили в гуртожитку, Віко?
— Мамо, який регламент? Ми ж не в школі! — Максим полегшено зітхнув, не помітивши пастки.
— Саме так, сину. Ви не в школі. Ви в моєму домі.
Понеділок почався з гуркоту. Вікторія заїхала з десятьма валізами, трьома дзеркалами у позолочених рамах і професійною лампою для зйомок сторіз. Вже до вечора вітальня Ганни Іванівни була завалена коробками.
— Де мій фарфор? — запитала Ганна Іванівна, зайшовши на кухню і побачивши порожню полицю в серванті.
— Ой, я його склала в коробку і винесла в підвал, — безтурботно кинула Вікторія, фарбуючи нігті прямо за обіднім столом. — Він такий старомодний. Я купила нові матові тарілки, вони набагато краще виглядають у кадрі.
Ганна Іванівна нічого не сказала. Вона лише дістала свій зошит у клітинку і зробила перший запис.
Проблеми почалися на третій день. Вікторія вважала, що «допомога по дому» — це завантажити одну чашку в посудомийку (яку, до речі, теж довелося купити Максиму в кредит за наполяганням дружини). Ганна Іванівна ж продовжувала жити за своїм графіком: підйом о 06:00, сніданок, читання, прогулянка.
О 07:00 ранку Вікторія вилетіла з кімнати в шовковому халаті.
— Ганно Іванівно! Чому так гучно працює чайник? Я ж просила — я сплю до одинадцятої! У мене нічний графік монтажу відео!
— Віко, — вчителька математики навіть не відірвалася від газети. — Чайник працює згідно з законами фізики. А я снідаю згідно з законами власника квартири. Якщо тобі заважає шум — у господарському магазині продаються чудові беруші. До речі, сьогодні твоя черга мити підлогу в коридорі. Там сліди від твоїх вчорашніх гостей.
— Моїх гостей? Це були мої колеги-фрілансери! І я не збираюся мити підлогу, у мене манікюр коштує як ваша пенсія! — Вікторія демонстративно грюкнула дверима.
Увечері Максим застав матір у вітальні. Вона сиділа в тиші, а в кутку стояла та сама лампа для зйомок.
— Мамо, Віка каже, що ти до неї чіпляєшся. Що ти влаштовуєш тут якийсь концтабір.
— Максиме, — Ганна Іванівна подивилася на сина крізь окуляри. — Ти пам’ятаєш теорему Піфагора?
— До чого тут це? — До того, що в кожної системи є правила. Сума квадратів катетів дорівнює квадрату гіпотенузи. А сума вашого проживання тут дорівнює нулю мого комфорту. Ось рахунок за світло. Віка залишає свою лампу ввімкненою на всю ніч. Ось рахунок за воду — вона приймає ванну по дві години. І ось список зіпсованих речей — моє розбите дзеркало в передпокої.
— Я все оплачу, мамо, — буркнув Максим.
— Ти не зможеш оплатити мій спокій, сину. Або Вікторія починає жити за правилами цього дому, або… ви шукаєте готель.
Апогей настав у суботу. Ганна Іванівна повернулася з дачі раніше, ніж очікувалося. Відчинивши двері, вона ледь не впала від запаху сигаретного диму та гучної музики. У вітальні сиділи п’ятеро незнайомих людей. На її улюбленому дивані, вкритому білою скатертиною, Вікторія з ногами розвалилася, тримаючи в руці келих вина.
— О, Ганно Іванівно, ви вчасно! — вигукнула невістка, навіть не підводячись. — Ми тут святкуємо мій новий контракт! Допоможете нам із закусками? Там у холодильнику була сирна нарізка…
Ганна Іванівна повільно зняла плащ. Вона пройшла до телевізора і просто витягнула шнур із розетки. Музика обірвалася. Гості замовкли.
— Шановні гості, — голос вчительки звучав так, ніби вона оголошувала результати ЗНО. — Зараз 19:00. У цьому будинку після 19:00 сторонні перебувають лише за моїм особистим запрошенням. Оскільки запрошення я не видавала, у вас є рівно три хвилини, щоб покинути приміщення. Користуйтеся дверима, а не вікнами — другий поверх усе ж таки.
— Ви не маєте права! — закричала Вікторія, підхоплюючись. — Це і дім Максима теж! Він тут прописаний!
— Прописка, Вікторіє, не дає права на хамство. Гості, вихід там, — вона вказала рукою на двері.
Коли друзі Вікторії, ніяково перезираючись, втекли, невістка влаштувала справжню істерику. Вона кричала про «токсичних старих», про «зруйноване життя» і про те, що Максим забере її з цього «пекла».
— Забере, — погодилася Ганна Іванівна. — Але є один нюанс.
Вона дістала з шухляди документ.
— Це договір дарування квартири. Я оформила його на Максима рік тому, але з однією важливою умовою — моїм пожиттєвим проживанням та правом встановлювати внутрішній розпорядок. І там є пункт про неналежне утримання майна. Максиме! — вигукнула вона синові, який щойно зайшов. — Твоя дружина заявила, що мій фарфор — це сміття, а мої правила — це ніщо. Вибирай: або завтра ви винаймаєте квартиру, або Вікторія перепрошує і з понеділка йде на роботу.
— На яку роботу?! — верескнула Вікторія.
— Я вже домовилася, — Ганна Іванівна холодно посміхнулася. — Моїй знайомій у шкільну їдальню потрібна помічниця. Чисті руки, довгі нігті доведеться зрізати. Зате будете знати, як заробляється на матові тарілки.
Звісно, Вікторія не пішла працювати в їдальню. Це було б занадто красиво для реального життя. Вона проплакала два дні, намагаючись змусити Максима взяти ще один кредит на оренду квартири преміум-класу. Але Максим, який за цей місяць побачив рахунки, почув постійні скарги і відчув на собі гнів матері, раптом прозрів.
Він побачив, що його дружина не «крихка творча особистість», а звичайна егоїстка, яка не поважає його матір.
Через тиждень вони з’їхали. Ганна Іванівна допомогла їм зібрати коробки. Вона навіть повернула Вікторії ту саму лампу для зйомок, яку невістка «випадково» забула в кутку.
— Ганно Іванівно, ви ж розумієте, що я вам цього не пробачу? — сказала Вікторія на порозі, стискаючи ручку валізи.
— Пробачення, Віко, — це бонус для тих, хто вміє визнавати помилки. А для тебе це був просто безкоштовний урок математики. Тема: «Віднімання зайвих людей із власного простору».
Максим залишився на хвилинку довше.
— Вибач, мамо. Я думав, я зможу всіх примирити.
— Ти не можеш примирити вовка і вівцю на одній кухні, сину. Ти маєш бути чоловіком і ставити межі там, де починається нахабство. Приходь у неділю на обід. Сам.
Ганна Іванівна зачинила двері. Вона повернулася на кухню, дістала з підвалу свій старий фарфор, ретельно його вимила і розставила на полицях. Потім вона заварила собі міцний чай, сіла за стіл і відкрила книгу.
У квартирі нарешті запала тиша. Справжня, золота тиша людини, яка вміє захищати свій світ. Вона знала, що Максим ще довго буде вислуховувати претензії дружини, але це вже був його власний іспит. А вона свій — на твердість характеру та вірність собі — склала на «відмінно».
